Символічна збірна одеситів у київському Динамо

Видатний одесит Роман Карцев, який ніколи не йшов за словом до сусіди, колись казав: «Зазвичай Київ вигрібав наших футболістів, але іноді й Одесі щось перепадало звідти». Київський футбольний десант на березі Чорного моря, себто поява у футболках «Чорноморця» чималої кількості орендованих вихованців «Динамо» спричинив неоднозначну реакцію. Хтось закидає: мовляв, буде ще один «Маріуполь», лише іншополюсний. Інакший наголошує, що це чи не єдиний вихід для одеського клубу, який, піднявшись до еліти, не поспішав підсилюватися в інший спосіб. Ультрас одеського клубу, за словами долучених, не сприйняли київську революцію та заявили новоприбулим киянам: вас тут ніколи не полюблять, як, власне, й «Динамо» назагал.

Декотрі подейкують: якби не кияни, то чорно-сині однозначно пасли би задніх у новому сезоні. Хай там як, а кияни в «Чорноморці» – реальність. Слушність чи помилковість такого рішення як для «Динамо», так і для «Чорноморця» доведе час. Натомість нинішня київсько-одеська футбольна інтеграція змусила згадати уродженців Одещини та славного центру цього краю, які знайшли себе в київському «Динамо», дехто з них сягнув навіть світових висот. Посланців Південної Пальміри в динамівських футболках було чимало, й із них можна навіть скласти символічну збірну, що я і спробував зробити. За тактичну схему даруйте, вийшло щось на кшталт 4–4–2.

На користь сьогодення

Зізнаюся, саме на воротарській позиції вибір був шикарний: Трусевич, Зубрицький або Бущан. Поміркувавши, зваживши всі «за» та «проти», віддав перевагу нинішньому стражу воріт «Динамо». Микола Трусевич грав за «Динамо» в довоєнний період й під час Другої світової війни. Голкіпер загинув у Сирецькому концтаборі в окупованому Києві в лютому 1943 р. Він був улюбленцем динамівських уболівальників, але об’єктивно не входив до списку кращих воротарів країни 1930-х рр. За місце у воротах «Динамо» Трусевич із перемінним успіхом конкурував з Антоном Ідзковським. Пам’ятний матч з ленінградськими одноклубниками в 1939 р. (4:5) ознаменувався нечастою тоді заміною воротаря після першого тайму: Ідзковський пропустив чотири голи до перерви, а Трусевич зіграв набагато успішніше, витягнув зокрема кілька «мертвих м’ячів», капітулювавши лише перед ударом одного з лідерів тогочасного ленінградського «Динамо» Петра Бикова.

Анатолій Зубрицький мав два промовисті прізвиська: Зубр і Папа. Він грав за «Динамо» у повоєнні часи. Київська команда зірок тоді з неба не хапала, й від воротаря багато чого залежало. На жаль, вповні реалізувати свій талант у Зубрицького не вийшло через важку травму, яку йому завдав Всеволод Бобров. Після ігрового зіткнення з легендою радянського спорту в голкіпера «Динамо» полетіли «хрести». Навіть після відновлення грати так, як раніше він уже не міг.

Георгій Бущан, продемонструвавши свої можливості в складі «Динамо», виріс в основного голкіпера національної збірної, й на Euro-2020 став чи не найкращим гравцем у її складі. Відтак мій вибір на воротарській позиції у збірній динамівських одеситів – на користь сьогодення.

Від футбольного поля до… тресту їдалень

Ліворуч у захисті розташую Сергія Шматоваленка. Вихованець СДЮСШОР «Чорноморець» грав у київському «Динамо» на зламі епох. Встиг стати й чемпіоном, і володарем Кубка колишнього СРСР, істотно поповнив свою нагородну колекцію за часів незалежності. У 1990 р. в складі радянської молодіжки став чемпіоном Європи серед молодіжних команд U-21. У фінальних двобоях (дома й на виїзді) радянська команда двічі обіграла югославів (які там були зірки: Бобан, Ярні, Бокшич, Міятович, Просінечкі!). Та й на попередніх етапах суперники були серйозні – Німеччина (ще ФРН) з Еффенбергом і Мьоллєром та Швеція з Кеннетом Андерссоном. Чеснота Шматоваленка-футболіста – невтомність. Він без продиху сновигав своїм флангом, не зосереджуючись винятково на захисті своїх воріт і раз по раз створюючи проблеми суперникам.

Праворуч – зона відповідальності Юрія Заболотного. У кращого правого захисника в історії «Чорноморця» не все склалося в Києві, завітав до Золотоверхого лише на якусь часинку, але в сезоні-1963 він зіграв кілька пам’ятних ігор за «Динамо» й назагал відпрацьовував на своїй ділянці поля, що називається, не на галай-балай. Зокрема, долучився до домашньої перемоги над тбіліськими одноклубниками з рахунком 5:1, вміло асистуючи Базилевичу, Лобановському, Каневському та Серебрянікову.

У центрі захисту – знані майстри, що стали легендами «Динамо». Володимир Щегольков за потреби міг би закрити й позицію правого захисника, а назагал виділявся нестримною жагою до боротьби, незрідка діяв жорстко, непоступливо, успішно протидіяв найзірковішим форвардам суперників «Динамо» й у чемпіонаті колишнього СРСР, й у єврокубках. Щегольков мав дві вищі освіти – фізкультурну та економічну, що було нечастим явищем у футбольному середовищі 1960-х рр.  У післяфутбольному житті працював одним із керівників ресторану й директором тресту їдалень.

Йосип Ліфшиць починав футбольну кар’єру на позиції нападника, а надалі поступово перекваліфікувався у центральні захисники. За київське «Динамо» грав переважно в довоєнні роки. Брав участь у славнозвісному феєричному протистоянні в осінньому чемпіонаті 1936 р. киян із московськими одноклубниками (4:6), на жаль, дістав травму в тій грі, а після заміни Ліфшиця оборона наших земляків не витримала натиску москвичів, яких вели вперед Якушин і Семичастний.

Без Жигана, але з Лобом

У житті Віктора Севастьянова було дві пристрасті – футбол і живопис. Півзахисник київського «Динамо» повоєнних часів, він утворював з Олександром Принцем могутню пару в центрі поля, яка наводила жах на суперників. Був справжнім королем повітря, за що дістав красномовне прізвисько Лоб. Сумлінно відпрацьовував як на атаку, так і на оборону. Повісивши бутси на цвях,  зробив кар’єру художника. Був членом Спілки художників, виставляв свої картини в галереях Києва, Москви, Мінська. А вже після смерті Севастьянова виставки його робіт пройшли в Нанті, Брюсселі, Страсбурзі, Ренні. Перед Euro-2012 його мистецький доробок «Пори року» було продемонстровано й у Києві. За даними дослідження, що було проведене на замовлення Інституту медіамоделювання «Перспектива», картини Віктора Севастьянова у 2012 р. продавалися найкраще серед усіх робіт українських художників XX ст.

Уродженець Біляївського району Одеської області нинішній гравець «Динамо» Володимир Шепелєв заслужив місце в нашій збірній своїм працелюбством і захмарним бажанням сягнути висот у футболі. Скромний, мовчазний, працьовитий півзахисник не цурається чорнової роботи, втім, може не лише носити рояль, а й грати на ньому. В квітні 2018 р. відзначився переможним голом у ворота «Шахтаря», сповна виявивши свої найкращі якості: цілеспрямованість, зосередженість і вміння спіймати суперника на помилці.

Як уявити збірну одеситів у «Динамо» без двох справжніх легенд нашого футболу – Леоніда Буряка та Володимира Мунтяна! Вишукана техніка, ідеальне бачення поля, вміння віддати останній пас, потужні удари з обох ніг – ці чесноти притаманні й Леоніду Йосиповичу, й Володимиру Федоровичу. Уродженця Котовська Володимира Мунтяна було визнано кращим гравцем колишнього СРСР в 1969 р., а Леонід Буряк став бронзовим призером Олімпіади-1976.

Помітну роль у повоєнному «Динамо» відігравав вихованець котовського футболу Анатолій Жиган. Міг зіграти як у центрі захисту, так і в центрі півзахисту. Мало помітний в креативі, він відзначався майстерністю у руйнуванні задумів опонентів. Можливо, йому трохи не пощастило з часом, адже Жиган прийшов до «Динамо» в не найкращі для клубу часи, коли кияни ледь оговталися після воєнного лихоліття. Відтак і особливих лаврів Анатолій Іванович не здобув, і програв конкуренцію за місце в символічній збірній.

Золотом’ячний напад

Звісно, щодо місця Ігоря Бєланова в збірній одеситів у київському «Динамо» суперечок бути не може. Легендарний володар «Золотого м’яча» мав блискавичну швидкість, потужний удар, гольове чуття і гаряче бажання грати й забивати, раз по раз крутив справжню веремію коло воріт суперників. У 1985 р., перейшовши з «Чорноморця» до київського «Динамо», Бєланов знайшов свою команду, а справжнім бойовим хрещенням для нього став матч киян проти «Спартака» в травні 1985 р. 100 000 глядачів на Республіканському (нині – НСК «Олімпійський») тоді побачили народження нової зірки європейського футболу: Ігор Іванович забив двічі, забезпечивши перемогу своєму новому клубу.

В пару до володаря «Золотого м’яча» поставлю Михайла Чаплигіна. В перші повоєнні роки цей уже немолодий на ту пору нападник завоював місце в основі столичного клубу, й раз по раз відзначився забити голами. Його найкращий матч, певно, в 1947 р. проти «Зеніту». В жорсткому двобої гол Чаплигіна на 83-й хвилині вніс злам в гру, й зрештою кияни вийшли переможцями. На рахунку Чаплигіна й переможний гол у виїзному матчі киян проти московських «Крил Рад» того таки 1947 р.

Владислав Супряга? У збірну одеситів у «Динамо» поки що його не поставлю, однак щиро вірю, що молодий чемпіон світу U-21 реалізує себе у великому футболі назагал і в київському «Динамо» зокрема. Певно, нині в уродженця Одеси не найкращий етап кар’єри – то тут, то там вболівальницька спільнота намагається взолити хлопця, а з деяких його хиб справляє злорадні хихи. Що ж, інколи до успіху йдуть і кружним шляхом. Та, попри все, перелік футбольних чеснот Супряги чималий. Ще б їх реалізувати…

***

Внесок уродженців славного південного краю в успіхи «Динамо» різних років чималенький. І в сучасному «Динамо» одесити не пасуть задніх. Зазвичай, посланці Південної Пальміри привносять в традиційно силовий київський футбол південну манеру пововтузитися з м’ячем, зіграти нестандартно, не забуваючи про глядача. Симбіоз київської футбольної школи й одеської імпровізації на полі здатен дати на виході жаданий результат. Який? Спитайте бодай в одного з українських володарів «Золотого м’яча», який народився в Одесі.

Олексій РИЖКОВ