Руслан САВЛОХОВ: «Боротьба Беленюка в Токіо — за межею логіки»

Ігри-2020 у Токіо стали першими за часи незалежності, які патріарх української боротьби дивився у статусі стороннього спостерігача. В Атланту-1996 і Сідней-2000 Руслан Савлохов їздив як особистий тренер Ельбруса Тедеєва та деяких інших борців. З Афін-2004 і по Ріо-2016, тобто чотири Олімпіади поспіль, Руслан Сосланович представляв Україну на головних стартах чотириріччя в статусі наставника збірної з вільної боротьби. І при цьому лише з Бразилії п’ять років тому наші вільники повернулися без медалей. Тоді, правда, Валерій Андрійцев боровся в сутичці за третє місце, але поступився через травму. Але суті справи це не змінює. Невдача у купі зі змінами в керівництві Асоціації спортивної боротьби України стала підставою до усунення досвідченого тренера.

Втім, усе пізнається в порівнянні. Без Савлохова на чолі українські вільники в Токіо встановили антирекорд, який неможливо перевершити, можна лише повторити. По-перше, ліцензії для участі в Іграх вибороли лише два наших борці вільного стилю. Таке представництво є найменшим за історію. По-друге, і Василь Михайлов, який представляє категорію до 74 кг, і Олександр Хоцянівський (до 125 кг) поступилися в Токіо у стартових сутичках. Такої ганьби не очікували навіть найбільші критики нинішнього тренерського штабу на чолі з Михайлом Харачурою.

У цьому інтерв’ю 61-річний Савлохов не лише дає власну оцінку провалу, але й заявляє, що на цьому тлі збирається претендувати на посаду наставника збірної знову. Крім того, наш співрозмовник з висоти власного досвіду поговорив про виступ української олімпійської збірної в Токіо загалом.

— Руслане Сослановичу, на інтерв’ю ви прийшли з загіпсованою рукою. Що трапилося?
— Приводжу себе до ладу, щоб до зими бути в найкращій формі і поновити роботу на килимі в повному обсязі. У мене були великі проблеми з плечем — зв’язки відірвалися від плечової кістки. Впродовж останніх 10-12 років травма постійно турбувала. Я не надавав уваги, думав, то якийсь забій чи щось у тому роді. Але тепер вирішив за рекомендацією лікарів прооперуватися.

До тієї миті, як міністр оголосить конкурс на посаду головного тренера збірної з вільної боротьби, маю відновитися повністю. Після того, що побачив у виконанні наших вільників у Токіо, не можу залишатися безучасним і збираюся повернутися. Щоб виховати для України нових олімпійських чемпіонів. Тому відновлююся фізично, а поряд із тим намагаюся більше читати і спілкуватися українською. Щоб мене знову не звинуватили, що не здатен говорити державною мовою. 

— Прийнято говорити, що занепад в українській вільній боротьбі розпочався ще в ті часи, як командою керували ви. Мовляв, тепер ми пожинаємо плоди прорахунків «попередників».
— Скільки я вже не тренер збірної? Три з половиною роки вже минуло. Не було часу, щоб щось змінити і підготувати на Олімпіаду бодай одного конкурентного борця? Прибрав мене тодішній спортивний міністр Ігор Жданов далеко не за відсутність результату. Почалося все з того, що в адміністрацію президента Порошенка зателефонував народний депутат Антон Кіссе. З проханням ввести до складу збірної на чемпіонат Європи свого земляка Василя Михайлова, який не відбирався в команду за жодними критеріями. Точніше, спершу Антон звернувся безпосередньо до мене. Я порадив займатися депутатськими справами і не лізти туди, де він нічого не розуміє. Але пан Кіссе не вгомонився і вирішив натиснути на мене через керівництво держави. Безпосередньо на мене намагалися натиснути через міністра Жданова.

Коли це не подіяло, мене вирішили прибрати з посади взагалі. Більше того, пан Жданов усупереч рішенню комісії Міністерства молоді і спорту, яке рекомендувало на посаду нового тренера збірної з вільної боротьби чотириразового чемпіона Європи Олександра Захарука, самовільно, з перевищенням службових повноважень призначив на моє місце Григорія Данька.

Певен, час, щоб перелаштувати збірну на свій лад, у нового керівництва збірної був. У Данька, який очолював команду три роки і в Харачури, який весь цей час був асистентом, а на посаду головного прийшов перед Олімпіадою. Чи це Савлохов їм винен, що в збірній відмінили ранкову руханку?

Руслан Савлохов та Сергій Бубка

— Тобто?
— А ось так. У збірній руханку замінили прогулянкою. На яку іти не обов’язково, можна з’явитися відразу на сніданок. І коли у борця не обсохло на губах молоко, а він пише у себе на сторінці, що у збірній “божественна атмосфера”, а на тренуваннях демократія, то в мене виникає безліч запитань. А саме таке прочитав на особистій сторінці претендента на участі на Олімпіаді Тараса Марковича. Тарас у Токіо не відібрався. Як і представники ще трьох із шести вагових категорій. Це я їм завадив, чи «божественна атмосфера»?

Так, у мене на тренуваннях не було демократії. Була сувора дисципліна. Але люди не розуміють, що без цього досягнути успіху в нашому виді спорту неможливо. Ні, Жданов і не збирався в чомусь розбиратися. В нього були свої мотиви. Не розуміли цього нові люди в керівництві Асоціації спортивної боротьби України, які проявили повну некомпетентність. Вони знають боротьбу на рівні свого району чи міста, але не розуміють, як то — боротися на чемпіонатах Європи, світу чи Олімпійських іграх. Для них такі категорії недосяжні. Тому я й не збираюся вступати з ними в дискусії. Їхня думка мені не цікава. Чим швидше ми перегорнемо цю сторінку в історії нашої боротьби, тим краще. Найгірше, що сьогодні ці люди проштовхують на посаду наставника збірної особу, в якої відібрали олімпійську медаль через вживання допінгу, яка перемагала суперників шляхом обману.

— Ви маєте на увазі Василя Федоришина?
— Ви сказали, а я цього прізвища навіть зайвий раз повторювати не хочу. Він обманув не лише мене, а й усю борцівську спільноту. Мене дивує, невже хтось думає, що Об’єднаний світ боротьби чи Міжнародний олімпійський комітет нічого не помічають і, сповідуючи принципи нульової толерантності до осіб, які вживали допінг, спокійно сприймуть призначення тренера з таким минулим?

Так, у Токіо цю особу до складу української делегації не включили. Але раніше він представляв українську збірну в статусі тренера на чемпіонатах світу і Європи. Це боляче вдарило по репутації української боротьби. І дуже показово, що наших борців засуджували навіть на домашньому Міжнародному турнірі, чого раніше не було ніколи. То — реакція на зневажливе ставлення до принципів чесного суперництва. Бо ті, кого цей товариш перемагав з допомогою допінгу, сьогодні чи судять, чи обіймають посади у збірних чи федераціях своїх країн. Їх така неповага зачіпає. Це удар по іміджу не лише української боротьби, а й нашого спорту загалом.

Руслан Савлохов секундує Василя Федоришина під час сутички за бронзу на Олімпіаді-2004

— У Токіо українським борцям точно завадило не суддівство. Тому повернемося до того, з чого почали. Чи можна вважати попередню Олімпіаду в Ріо, яку українські вільники теж завершили без медалей, передвісником провалу на Іграх-2020?
— Ні. Бо там не було медалей, але ми не виглядали безнадійно. За всю історію української вільної боротьби наша збірна ніколи не завершувала змагань після поразок у двох стартових сутичках. Це безпрецедентно і непорівнювано ні з чим. А тим паче, з попередньою Олімпіадою. Давайте згадаємо, кого п’ять років тому вибили наші борці. Двох претендентів на золото! Наш тяж Ален Засєєв тоді переміг триразового чемпіона світу Біляла Махова із РФ. Андрійцев у категорії до 97 кг здолав іншого росіянина, чемпіона Європи того року Анзора Болтукаєва. Валера тоді міг здобувати золоту медаль, але травмував хрестоподібні зв’язки і меніск. Завершував Олімпіаду Андрійцев на одній нозі. Але навіть при цьому Валерій міг взяти бронзу. Проте у медальній сутичці проти узбека Маґомеда Ібраґімова судді за дві хвилини до завершення не оцінили чистої результативної дії нашого борця. Я ніколи не жаліюся на суддів, але образа за той випадок у мене не мине ніколи.

А як боролися українські представники в Токіо? Досвідчений Олександр Хоцянівський програв 0:7 20-річному іранцеві Емірові Заре! Як так можна? Є програші, за які не прикро. Але це був провал, недопрацювання всіх причетних. Я пам’ятаю, як мене критикували, коли збірна залишилася без медалей чемпіонату Європи-2017. Але тоді з нами трапилося справжнє нещастя — через травми випали обидва претенденти на нагороди, Василь Шуптар і той же Андрійцев. Але навіть за відсутності лідерів двоє наших борців — Петро Білейчук і Ґор Оґанесян — тоді боролися за бронзу. Ми ніколи не були безпомічними, як команда на Олімпіаді-2020.

— Хто з представників нинішньої збірної з вільної боротьби мав потенціал, щоб боротися за олімпійські медалі? 
— З таким ставленням до тренувань — ніхто. Ще не бачив такого, щоб половина борців приїздила на збори зі своїми планами підготовки і воліла не слухати тренерів збірної.

— Поставлю питання по-іншому. Це покоління борців — провальне, чи при правильному підході до справи здатне боротися успішніше?
— Не вірю, що бувають провальні покоління людей. Провальна команда тренерів — ось головна причина невдачі в Токіо. Я на ранковій руханці бачив, хто має проблеми зі здоров’ям і визначав, які навантаження давати. А зараз, за відсутності руханки виявлялося, що половина людей мають пошкодження і замість тренуватися ішли до лікарів. Це що за підхід? Тренування мають бути божевільними. І що мене особливо дивує — що такі поблажки дають Данько і Харачура, люди, які самі пройшли нещадне горнило роботи в тренувальних таборах збірної СССР. Невже вони думають, що нині можна досягти успіху, не працюючи так, як колись працювали вони? Нонсенс. Чому Андрійцев впродовж трьох років щоранку робив руханку самостійно? Бо професіонал і знає, що без цього не можна.

— Валерій теж не потрапив на Олімпіаду в Токіо.
— Він дуже довго відновлювався після травми і банально не встиг набрати оптимальні кондиції своєчасно. На заключному етапі Андрійцев був готовий чудово. Йому забракло часу, щоб виграти ліцензію. Інакше в Токіо він би себе показав. Що ще цікаво. Після моєї відставки новий тренерський штаб збірної позбавив Валерія обов’язків капітана збірної. Навіщо? То ж справжній професіонал, найтитулованіший з чинних представників нашого виду спорту в Україні. На кого ще рівнятися, як не на нього? Андрійцев — та персона, яка об’єднувала команду.

Руслан Савлохов з Жаном Беленюком і Валерієм Андрійцевим

— Свого часу схожий занепад пережила й українська греко-римська боротьба. Хаос із тренерами, методиками підготовки також призвів до того, що команда залишалася без медалей усіх крупних турнірів, включно з Олімпіадою. Але нині ситуація там змінилася кардинально. В Токіо поїхало троє наших греко-римлян — Жан Беленюк став чемпіоном, Парвіз Насібов виграв срібло, а Ленур Теміров програв у сутичці за бронзу. Такий результат — заслуга молодого тренера Володимира Шацьких?
— У них хороший тренерський колектив. Там є дисципліна, залишився лідер, на якого можна рівнятися. Беленюк таким залишився, хоча йому було непросто поєднувати тренування і політичну діяльність. Жан та людина, яку не треба підганяти чи додатково мотивувати. Тим паче, у нього з тренером Володимиром Шацьких склалася ідилія. Таке в спорті буває вкрай рідко. Власне, відповідальна робота тренера і учня дали той результат, яким ми нині захоплюємося. То за умови, що Беленюк боровся у Токіо травмованим. І це не просто слова.

Я спілкувався з лікарями, які оглядали Жана. Вони розповіли, що травма руки була дуже серйозною. Враховуючи проблеми зі здоров’ям, Беленюк і Шацьких перебудували тактику і стратегію так, що Жан відборовся, мов професійний шахіст. Він розклав весь свій турнірний шлях, не залишив без уваги жодної дрібниці. Повірте мені: Беленюк став олімпійським чемпіоном з одною рукою. Враховуючи це, окрім золота Ігор я б вручив Жанові ордени “За мужність” і “За стійкість”. Кажу як тренер: те, що зробив Беленюк, вражає. Та хірурги казали мені, що боротьба Жана в Токіо — за межею логіки. Він ризикував серйозно травмувати руку настільки, щоб завершити виступи і потім довго її лікувати, в кожній сутичці.

Взагалі, в Україні Ігри в Токіо залишаться в історії, як Олімпіада Беленюка. Ось в Атланті ми мали дев’ять золотих медалей. Згадаєте, хто їх здобував?

— Знущаєтеся?
— Ви журналіст, тому згадаєте. А звичайна людина, навіть коли вона любить спорт, може не згадати. Натомість Олімпіада в Токіо завжди асоціюватиметься з Беленюком. Бо він у нас — єдиний чемпіон. То за умови, що всі наші медалісти — великі молодці. Кожна медаль заслуговує на величезну повагу. Радів за кожного з наших призерів. Стільки емоцій, скільки зараз перед телевізором, не переживав на жодній з тих шести Олімпіад, у яких брав участь у статусі тренера особисто. Але головне — то золото. І медальний залік складають найперше виходячи з кількості золотих нагород. Тому для нас Олімпіада в Токіо — це Ігри Беленюка. Не ображаючи великого плавця Михайла Романчука і розумничку-дівчину Людмилу Лузан, яка здобула дві нагороди у веслуванні на каное.

Руслан Сосланович и Ольга Харлан під час церемонії закриття Олімпіади-2016

— Найболючішою поразкою для України на цій Олімпіаді стала невдача фехтувальниці Ольги Харлан. Причому програла Ольга в стартовому бою суперниці з Китаю у невластивій собі манері, якось зовсім безвольно.
— Не порівнюйте Харлан і тих борців, про яких ми згадували вище. Оля — професіоналка, велика спортсменка, яка знає, коли і як їй треба тренуватися. Проте Харлан теж не сталева, не може вона вигравати всюди. Однак я не сумніваюся, що ця невдача зробить Олю ще сильнішою. Через три роки вона реабілітується і ще сильно нас порадує як виступами на чемпіонатах світу, так і на Олімпіаді в Парижі. Харлан — з числа тих людей, які вміють робити висновки з поразок. У Токіо був форс-мажор. Не забувайте, що ця Олімпіада відбулася на рік пізніше. Через зміщення строків збої у підготовці трапилися в багатьох знаменитих спортовців.

— Найкращий з ваших учнів Ельбрус Тедеєв теж після бронзи на Олімпіаді в Атланті провалився на Іграх-2000 у Сіднеї. Але потім виправився, здобувши золото, в Афінах-2004.
— Ельбрус би і в Сіднеї не провалився. Але завадили помилки в підготовці, ми зарано поїхали в Австралію, через що трапилися збої з акліматизацією. Я як особистий тренер це розумів, але вплинути не міг, бо таке було рішення головного тренера збірної (Михайла Харачури — авт.).

Савлохов і Тедеєв перед олімпійським фіналом-2004

— На ваш погляд, виступ української команди в Токіо став відображенням реального стану справ у нашому спорті?
— Так. При цьому  деяких медалей не очікували навіть професіонали. Плавцеві Романчуку банально не пощастило, що він не дотягся до золота. Американцеві Робертові Фінку він програв тактично. Якщо Михайло зробить правильні висновки, то в Парижі-2024 не програє нікому. Були всі передумови для боротьби за золото в легкоатлетки Ярослави Магучіх. Але їй тільки 19 і її час ще прийде. Так само міг здобути золото й Станіслав Горуна. Команда каратистів взагалі мене дуже сильно порадувала. Видно, що люди підійшли до підготовки до Олімпіади професійно. Дуже шкода, що цього виду не буде в олімпійській програмі Парижу-2024. Горуна там міг би здобути золото. В Токіо йому трохи не поталанило.

— Так само, як боксерові Олександру Хижняку, який домінував у фіналі з бразильцем Ебертом Соузою, але пропустив нокаутуючий удар незадовго до завершення бою.
— Ось якраз ні. Я дивлюся бокс дуже часто, особливо — професійний. Спілкуюся з багатьма боксерами. Всі вони згодні з моєю думкою, що такий удар, який Сашко отримав від Соузи, він сміливо міг отримати в першому ж бою. І все закінчилося б відразу. Я люблю розумних спортовців. На жаль, Хижняк провів олімпійський турнір бездумно. Не можна всі бої проводити однаково. Бодай тому, що суперники тебе вивчають. З таким боксом Хижняк виграв чемпіонати світу, Європи, Європейські ігри, перемагав до фіналу на Олімпіаді. Але колись це мало завершитися. Думаю, бодай перед третім раундом Сашків батько чи головний тренер збірної Леонід Лоївський мали наполягти: “Все, досить. Далі тільки захищаєшся. Цього достатньо, щоб ти став олімпійським чемпіоном”. Але Хижняк продовжував молотити, хотів добити бразильця остаточно і довести, що він найкращий за всіма ознаками.

Та це Олімпійські ігри, змагання, які відрізняються від усіх інших. Психологічні навантаження там найвищі. На вершину п’єдесталу здіймається найперше той, хто має найсильнішу психіку. Я знаю багатьох неодноразових чемпіонів світу і Європи, які на Олімпіаді жодного разу не були навіть призерами.

— Хижняк вже заявив, що залишається на наступний олімпійський цикл в аматорському боксі. Він здатен виграти золото з другої спроби?
— Якщо перелаштує свій боксерський стиль, то здатен. Бо наразі Сашко б’ється просто бездумно. Я так у дитинстві бився: закрив очі і, розмахуючи руками, пер уперед. Куди, навіщо? То не в образу йому сказано. Видно, що в Хижняка є характер, він сміливий, багато вміє. Інакше не залишався б так довго непереможним. Але порядок у своїх діях навести треба. Не можна наражати себе на постійний ризик отримання одного удару на кшталт того, який Сашко спіймав в олімпійському фіналі. Наразі його поразка невипадкова.

— Так чи інакше, тенденції такі, що після двох золотих медалей у Ріо-2016 у Токіо Україна здобула нагород вищої проби ще менше. Чого чекати від Парижу-2024?
— Я налаштований оптимістично. Чемпіонів у нас має бути більше. Окремих ми згадали під час цієї розмови. А ще треба змінити пріоритети. Зверніть увагу, що за вісім місяців до старту Олімпіади в України призерів чемпіонатів Європи і світу більше, ніж за весь олімпійський цикл. А все тому, що ці змагання зазвичай пропускає більшість лідерів, які готуються боротися за перемогу на Олімпіаді. Ми ж тішимося, що за їхньої відсутності перемогли. Стипендіатів президента при цьому стає на 80 відсотків більше, ніж за усі чотири роки. Після того ці люди їдуть на Олімпіаду, не проходять там кваліфікації і безсоромно, на всю країну заявляють, що їм не вийшло, на наступні Ігри вони підготуються краще. Але краще — то як? На одне місце підіймемося?

— Слідкуючи за вашими соцмережами, помітив, що ви підтримували легкоатлетку Марину Килипко, котра посіла в Токіо п’яте місце у змаганнях стрибунок з жердиною, а після того сказала, що могла виступити краще, якби поряд був особистий тренер.
— Скільки Віктору Шевцову років? За 60, правильно? Може, він сам не захотів їхати?

— Пан Шевцов дав не одне інтерв’ю, в якому сказав, що його не взяли.
— Наведу вам інший приклад. Вільна боротьба мала два учасники Олімпіади. З ними поїхали три тренери. А чому? Бо змогли відстояти право на поїздку. При всій повазі до Віктора Шевцова, думаю, він не надто прагнув летіти в Токіо сам. Певен, що можливості відправити тренера були. Килипко представляє товариство «Динамо». Можна було потурбувати їх. Щоб писали листи в НОК, Мінмолодьспорт, Федерацію легкої атлетики. Але цього не було. Просто сказати в інтерв’ю «візьміть мого тренера» мало. Треба оббивати пороги. Впродовж шести олімпійських циклів я знаю десятки випадків, коли спортовці самі добивалися, аби їхні особисті тренери їхали на Ігри.

— Марина Килипко стала на Олімпіаді п’ятою з результатом 4,50 м. З особистим рекордом (4,70 м) вона була б четвертою. Щоб боротися за медалі, їй треба було перевищувати особистий рекорд на 15 см. Ви справді вірите, що присутність особистого тренера допомогла б атлетці аж настільки?
— Так, бо це Олімпійські ігри. З правильним налаштуванням люди здатні не лише 15, а всі 25 см додавати. Це ті змагання, де люди здатні перевершувати власні можливості. Найсвіжіший приклад — австрійська велогонщиця Анна Кізенгофер. По суті, любителька стала олімпійськоюю чемпіонкою, перемогла професійних гонщиць.

— У цій перемозі — велика доля випадковості. Суперниці просто не брали Анну до уваги і не зауважили, що та втекла. Таке буває раз на сто років.
— Саме так. Певен, в Австрії всі вважали, що ця спортсменка їде на Олімпіаду туристкою. Кізенгофер натомість не будувала планів, а виклалася на повну, думала лише про те, щоб гарно прокататися. А вийшла перемога, про яку згадуватимуть не одне десятиліття. Так само могла здивувати легкоатлетка Килипко. Проте її я не звинувачую. Винні функціонери і тренер Шевцов. Він теж мав розуміти, що тренує не Романчука чи Магучіх і відповідно про нього ніхто окремо думати не буде. А тепер, після бійки кулаками розмахувати не треба.

Савлохов зі своїми найкращими вихованцями Алдатовим і Тедеєвим

— Повернемося однак до вільної боротьби. Що треба змінити, щоб українські вільники знову стали претендентами на олімпійські медалі?
— Нові люди в керівництві Асоціації спортивної боротьби України, ледь обійнявши посади, заявили, що відмовляються від послуг «легіонерів». Справа тут не лише в медалях, хоча їх натуралізовані борці принесли Україні чимало — візьміть згадуваного Тедеєва, призера Атланти-1996 Зазу Зозірова, чемпіона світу Ібрагіма Алдатова, Вадима Тасоєва. Поряд із перемогами на міжнародній арені в конкуренції з сильними борцями росли українці. В нас вид спорту такий — якщо не будеш тренуватися з сильним, ніколи не станеш сильним сам.

Нинішній тренер жіночої збірної, срібний призер Олімпіади-2008 Андрій Стадник має пам’ятати, що він боровся в одній категорії з Тедеєвим і сильнішим ставав саме завдяки сутичкам з Ельбрусом. Згадуваний вище Федоришин не став би триразовим чемпіоном Європи не лише без допінгу, а й без конкуренції з чемпіоном Європи-1995 Асланбеком Фідаровим, срібним призером Олімпіади-2000 Євгеном Бусловичем.

Проте нині Стадник і Федоришин скажуть вам, що вони перемагали, бо були сильними самі. Проте що доброго з того, що наші борці зараз тривалий час варяться в своєму котлі? Вони не прогресують самі і не прогресують поряд з досвідченішими молоді спортовці. Взяти нашого найкращого тяжа Хоцянівського. Досвід і рівень майстерності дасть йому змогу поїхати ще на три Олімпіади. Але сенс із тих виступів, якщо Олександр не здатен боротися за медалі?