Артур ЧОЛАЧ: З паспортом РФ міг грати в ЦСКА, але хочу виступати за Україну

Нині йому 18 і є всі підстави сподіватися, що Артур Чолач стане першим українським представником у Національній хокейній лізі з часів Руслана Федотенка і Олексія Понікаровського. І річ навіть не стільки в тому, що місяць тому Артура під загальним 190-м номером обрав на драфті НХЛ «Веґас Ґолден Найтс». Між цим вибором і реальним потраплянням у Лігу — прірва, здолати яку не так уже й просто. Проте обнадіює якраз ігровий потенціал у поєднанні з цілеспрямованістю юного гравця, його розумінням, чого він хоче і як цієї мети досягти.

У цьому інтерв’ю Sport.ua Артур Чолач розповів, як у зовсім юному віці вибрався з нехокейної Львівщини до когорти провідних хокеїстів України, яким був його перший заокеанський досвід і чому, виступаючи за московське ЦСКА, не прийняв російського громадянства.

—  Артуре, наразі ви готуєтеся до від’їзду в північну Америку в Києві, з «Соколом». Причому зауважив, що за день до нашої нинішньої розмови ви провели два поспіль тренування — з основним і молодіжним складами киян.
—  На льоду щодня проводжу по два тренування. Іноді, буває, навіть по три. Крім того, раз на два дні займаюся в тренажерці. Підтримую фізичну форму. Дякую тренерам «Сокола», що йдуть мені назустріч і дають змогу тренуватися разом із командою. Це мені дуже допомагає.

—  Видно, що бажання підготуватися повноцінно ще до відльоту в Америку у вас величезне. Але чи не надмірне? Не боїтеся, що можна перетренуватися?
—  Ні. До процесу підготовки підходжу з розумом. Тренуюся, але відпочиваю теж повноцінно. Відвідую масажі, роблю заминки.

— Яка, з вашої точки зору, роль у тому, що вас обрав на драфті саме «Веґас Ґолден Найтс» українських скаутів клубу Олександра Годинюка і Сергія Гапшенка?
— Визначна. Бо кожен клуб має десятки скаутів, а вони мають чимало кандидатів. Тому приємно, що Олександр і Сергій змогли мене відстояти. Вони слідкували за мною під час сезону Української хокейної ліги, літали на турнір національної збірної України в Словенію.

— Впродовж сезону-2020/2021 ви стежили за матчами «Веґаса»?
— Чесно кажучи, не дуже. Найчастіше дивився матчі «Торонто» і «Колорадо».  Не тому, що в останньому регулярному чемпіонаті ці команди були лідерами. Подобаються «Мейпл Ліфз» і «Евеленш» давно. В «Торонто» зараз виділю Остона Меттьюса. В «Колорадо» подобається гра оборонця Кейла Макара і нападника Нейтана Маккіннона.

— Серію «Колорадо» проти «Веґаса» дивилися?
— Так. І засмутився, що «Евеленш» програли (сміється). Я ж не знав, як життя розвернеться. 

— До «Веґаса» вас на драфті Канадської хокейної ліги обрав під третім номером клуб «Беррі Колтс». Подій багато. З майбутніми тренерами і працедавцями вже спілкувалися?
— Поки лише на відстані. В Канаду полечу 8 вересня. А в середині того ж місяця має полетіти в Лас-Веґас, де відбудеться кількаденний кемп новачків клубу «Веґас Ґолден Найтс». Невдовзі після того відбудеться турнір в Арізоні. Окрім нашої, там буде ще шість команд, складених з потенційних новачків клубів НХЛ. Після завершення повертаюся у Канаду. Звісно, є варіант, що можна під час кемпу новачків сподобатися тренерові першої команди і потрапити відразу в основний кемп «Веґаса». Але це дуже складно. Вибір на драфті НХЛ — то радше стимул, щоб працювати ще наполегливіше і доводити, що достойний зіграти в основній команді. Оцінюю свої сили об’єктивно і готуюся грати в юніорській лізі Канади.

— Для вас цей досвід — не новий.
— Так. До локдауну провів пів року в юнацьких лігах США, представляючи «Нью-Джерсі Тітанс». Мав бажання залишитися й надалі, але приїхав додому, а повернутися назад не зміг, бо не відкривали візи. Зрештою, не було б щастя. Залишившись удома, я перейшов у «Сокіл» і постійно був на виду у скаутів, які й рекомендували мене в клуб НХЛ. Користь була подвійною ще й з огляду на те, що за океаном сезони відмінили й, відповідно, виступати би не зміг. А спершу відіграв кінцівку сезону за «Білий Барс», потім — за «Сокіл».

— У Нью-Джерсі проявити себе складніше, ніж у нашому чемпіонаті?
— Теж можна. Ми проводили багато турнірів, на одному з яких мене помітили скаути «Торонто». До драфту тісно спілкувався й із ними.

— «Сокіл» на початку цього року підсилювався здебільшого досвідченими легіонерами. Як варіант з киянами виник у вас?
— У ту мить, коли стало зрозуміло, що сезон у Канаді не поновлюється, я був близьким до підписання контракту з «Білим Барсом». Мені було важливо отримати ігрову практику. На той момент білоцерківці не перебували в зоні плей-оф і ризикували не потрапити туди взагалі. Я так ризикувати не міг, тому шукав інші варіанти. Оскільки з «Соколом» тренувався ще влітку, регулярно контактував з тренером команди Олегом Шафаренком. Він був не проти, щоб я прийшов у «Сокіл».

— В офіційних матчах ви зіграли за киян далеко не відразу. А коли зіграли — на початку березня проти «Маріуполя» — Олег Шафаренко сказав у коментарі Sport.ua: «Артур ще не готовий грати на такому рівні». Зізнайтеся, вас ці слова зачепили?
— Я розумів, що дуже багато пропустив і ще був неготовим. Хоча так, трохи зачепило. Почав тренуватися старанніше. Став злішим. Хоча мені було непросто конкурувати з людьми, які вже відіграли більше, ніж пів сезону і були на ходу. Що партнери за командою, що суперники, знаходилися в ідеальному ігровому тонусі. Порівнятися з ними було непросто.

Артур Чолач і Віталій Андрейків

— Врешті, у плей-оф тренер вже довіряв вам місце на льоду, навіть коли команда грала в більшості. При цьому найчастіше 17-річний Чолач грав у парі з найдосвідченішими з обойми «Сокола» захисниками — Валерієм Белинським і Віталієм Андрейківим.
— З Алєксєєм Платоновим також пограв, з іншими. Здається, тільки з Владом Лисенком тренер не ставив мене жодного разу. Загалом легко знаходив спільну мову з усіма. Так, ті ж Андрейків і Белинський — досвідчені, але вони мені допомагали, постійно підказували. Взагалі, коли прийшов у «Сокіл», знав не більше половини гравців. Мабуть, десятьох. З Іваном Сисаком ми разом грали ще у Львові, з Феліксом Морозовим — у молодіжній збірній, ще з частиною хлопців перетиналися в «Білому Барсі» та юніорській збірній. З легіонерів не знав нікого.

— Мабуть, особливим для вас був заключний матч півфінальної серії проти «Кременчука», в якому ви закинули дві шайби і допомогли «Соколу» вийти в фінал.
— Так, пам’ятна гра. При цьому я наче й діяв так, як зазвичай. Першу шайбу закинув тоді під час першої чи другої зміни. Можна сказати, мені пощастило: побачив, що буде накидання під ворота, легенько накотився і шайба вдало відскочила мені на ключку. Після того мав ще кілька гольових моментів. Гра мені пішла. В третьому періоді ми грали в більшості. Андрейків віддав мені пас, побачив перед собою «коридор» і в нього кинув у відкритий кут.

Щойно Артур закинув другу шайбу у ворота «Кременчука»

— Сухою перемогою над чинними на той момент чемпіонами з Кременчука «Сокіл» уже здивував. Проте коли виходиш у фінал, завжди хочеться більшого. А більшого не було — «Донбасу» кияни програли 0:4.
— Ми хотіли поборотися за чемпіонство, але реалії інші. Ми розуміли, що у порівнянні з «Донбасом» склад «Сокола» значно молодший. Для більшості наших хлопців то був перший плей-оф у кар’єрі, тоді як окремі донеччани відіграли по п’ять фіналів. Ми билися, але суперник виявився сильнішим. Для нас то був великий досвід. Та й для клубу «Сокіл» у перший після відродження рік вихід у фінал — результат вельми непоганий. Не буду приховувати, що ми не сильно засмутилися після цієї поразки.

— «Сокола» хоча й шість років не було, але з цією назвою впродовж кількох десятиліть асоціювався український хокей загалом.
— Я народився у 2003 році і тих часів, коли «Сокіл» виступав у чемпіонаті СССР, звісно, не застав. Для мене «Сокіл» асоціювавався з суперництвом на дитячому рівні. Виступаючи за «Галицьких Левів», найчастіше саме проти киян грав у фіналах чемпіонатів України різних вікових категорій. То було принципове суперництво, але якогось розуміння, що «Сокіл» у порівнянні з іншими клубами якийсь особливий, не мав. Тому коли переходив сюди, не вважав, що то щось надзвичайне. Розумів, що зможу тут грати і чіплявся за можливість. Тепер, провівши у лавах «Сокола» пів року, вже ставлюся до цього клубу по-іншому. Він для мене рідніший.

Вихованці «Галицьких Левів» Артур Чолач та Іван Сисак минулий сезон провели в лавах «Сокола»

— На чому чи на кому зароджувалася ваша любов до гри з урахуванням, що донедавна на вашій рідній Львівщині хокею не було взагалі?
— В нас у Новояворівську вибір не дуже великий. Спортом я не дуже цікавився, але спочатку хотів займатися футболом. Проте мені тоді було сім, а набір у секцію починався з восьми років. Через кілька днів батьки сказали, що в нашому місті відкривається льодова арена і одночасно розпочинається набір юних хокеїстів. Вирішив спробувати. Походив місяці три і почало подобатися. Так поступово втягнувся.

— Батьки займалися спортом?
— Тато — кандидат у майстри спорту з паверліфтингу. Високий зріст у мене від нього. А мама — хореограф.

— Можете згадати ту мить, коли перестали сприймати заняття хокеєм як дитячу розвагу?
— Мабуть, це сталося тоді, коли переїхав у Москву і почав виступати за юнацьку команду ЦСКА. До того це, як ви правильно висловилися, була дитяча розвага. Тренувався вдома і отримував від тих занять кайф. Якоїсь чіткої мети вдома у хокеї не бачив.

— Дивно. Ви ж самі сказали, що «Галицькі Леви» конкурували з «Соколом» за чемпіонство в Україні.
— Ну, ось так виходить. Але то одначе виглядало як щось містечкове і дитяче. Чого саме хочу від хокею, зрозумів саме в ЦСКА. У Москві визначився, до чого треба прагнути, яку хочу кар’єру. Іншими словами, збагнув, що хокей — то є те, з чим хочу пов’язати своє життя.

— Переїзд у Москву, в ЦСКА для українця в час війни з Росією — не дуже зрозумілий крок. Особливо якщо мова про дитину з Галичини.
— Оскільки я грав за юнацькі команди ЦСКА у першій чи другій парі оборонців, мені пропонували отримати російський паспорт. У мені бачили перспективу. І вочевидь це допомогло б мені закріпитися в Росії у дорослому хокеї. Але я українець і хотів грати за нашу збірну. Для мене це важливо. Тому від прийняття російського громадянства відмовився, а потім вирішив полетіти у США і спробувати свої сили там.

Чолач у лавах московського ЦСКА

— У розмовах з партнерами по ЦСКА тему війни зачіпали?
— Ні. У нас були спільні хокейні теми, а також звичні для хлопців нашого віку інтереси. Ніхто особливо й не звертав уваги на те, звідки я приїхав. У мене були добрі стосунки з усіма хлопцями.

— В хокейному аспекті ЦСКА виправдав ваші очікування?
— Безперечно. Причому за той час, що там був, спробував різні напрями хокею. Спершу тренувався у Сєрґєя Толстих. Сєрґєй Вікторович — людина у віці, фахівець старого гарту. Він сповідує хокей союзного штибу, мабуть, тарасовський стиль. І спілкувався приблизно так само. Сучасний хокей взагалі інший. Тому не дивно, що впродовж сезону під керівництвом Толстих результату команда не давала. Потім тренером став Рінат Хасанов, який зараз очолює клуб молодіжної хокейної ліги РФ «Красная армія». Ріната Равільовича назвав би одним із найкращих своїх тренерів за кар’єру. Він одночасно міг бути і суворим вчителем, і добрим другом. З ним було приємно спілкуватися. Хасанов сповідує сучасний стиль гри, і коли ми почали сповідувати цю ігрову філософію, відразу почали частіше перемагати.

Також у Москві вперше побачив хокей серйозного рівня. Нам давали квитки на всі матчі ЦСКА в Континентальній хокейній лізі. Подобалася гра нападників Кірілла Капрізова і Міхаїла Григоренка, майбутніх олімпійських чемпіонів Пхьончхана-2018. Але то я не один такий. З особистих тодішніх симпатій виділю 18-річного оборонця Алєксандра Романова, який цьогоріч виходив у фіналі Кубка Стенлі за «Монреаль Канадієнс». А тоді, у 2018-му, мене, мабуть, приваблювало найперше те, що такий юний хлопець вже грає за клуб КХЛ.

Артур Чолач завжди охоче приїжджає до лав збірних України

— Яка різниця у підході до молодіжного хокею в Росії і США? Ви мали відчути цей контраст (якщо він є) на собі.
— Різниця величезна. Почнемо з літніх зборів. В Україні чи Росії команди збираються влітку і протягом місяця тренуються і живуть на базі. В Америці збори тривають максимум два тижні. Вони не настільки інтенсивні, як у нас. На ці збори людина має приїхати готовою. До них хокеїсти готуються індивідуально — катаються з тренерами на льоду, набирають фізичні кондиції. Також в хокеї на постсовковому просторі не практикуються індивідуальні тренування впродовж сезону, з допомогою яких можна було б відточити ігрові навики, катання, кидки. В Америці можна будь-якої миті підійти до тренера і попрохати, щоб залишився після тренування і допоміг відпрацювати той чи інший компонент чи підказав, як треба робити розтяжку. При цьому гравці там з юного віку стають професіоналами. Їх ніхто не контролює.

— При цьому прийнято говорити, що в американському хокеї не вчать грати. Туди, мовляв, треба приходити технічно готовому.
— Я теж про таке чув. Але, мабуть, ще залежить, куди потрапиш. В юніорські ліги вочевидь вже треба приїжджати готовим. Звісно, тобі даватимуть поради, чогось навчать, але в основному все вже треба вміти.

— Вас чомусь у Нью-Джерсі навчили?
— Швидше розвивав ті риси, які прищепили тренери в Україні і Росії. Так, я розвивався, але не вчив мене ніхто. Що мені Америка дала точно — так це впевненість у собі під час перебування на льоду. Граючи за ЦСКА, я боявся ризикувати. То не дивно, адже на теренах колишнього СССР тренери дуже сварять за помилки. І це ще одна відмінність між цим хокеєм і північноамериканським. В Америці тренери, навпаки, заохочують до того, щоб ризикувати й імпровізувати. Якщо помиляєшся — ніхто не скаже й слова. Звісно, якщо помилка призводить до голу у ворота твоєї команди, можна й отримати. В інших випадках на похибки ніхто уваги не звертає. Навпаки вважається, що ризикуючи, гравець росте.

Чолач атакує ворота естонців

— Коли приїздили зі США в молодіжну збірну України, тренери за імпровізації сварили?
— Олег Ігнатьєв, під керівництвом якого грав у молодіжці U20, не сварив. Але найперше тому, що мені було 16, я був у команді наймолодшим і ризикувати собі не дозволяв. Тим паче, що то був чемпіонат світу в дивізіоні 1В, ми грали вдома. Я не міг своїми помилками підводити команду. У «Білому Барсі» тренери Костянтин Буценко і Олександр Бобкін теж заохочували до імпровізації. А ось у «Соколі» Олег Леонідович (Шафаренко — авт.) у рамки поставив.

— Яким був ваш побут у Нью-Джерсі?
— Клуб знімав нам будинок. Окрім мене в ньому жили ще п’ять гравців. Американців, з інших міст. На тренування ми їздили разом. До речі, вранці могло бути два тренування поспіль, потім — робота в залі і ще одне тренування. Працювали ми дуже багато і це теж посприяло моєму хокейному прогресу. Середовище, в якому я там працював, було англомовним. Але був російський воротар Арсеній Сергєєв, а також російський тренер з розвитку гравців Андрєй Капранов, який багато працював зі мною індивідуально. Попервах, поки не почав говорити англійською вільно, більше спілкувався з ними. До слова, власник команди «Нью-Джерсі Тітанс» Джиммі Соловей — теж виходець із РФ, дружина у нього українка.

Також запам’яталася зустріч з нашим поважного віку діаспорянином. Він навіть відкрив у Нью-Джерсі музей слави українських спортовців, спеціально приїздив до мене на ігри.

— В Україні на той момент, окрім обмеженого кола фахівців, про вас ще практично не знали. Відомішим ви стали після домашнього чемпіонату світу в дивізіоні 1В серед молоді до 20-ти років у 2019-му. Наскільки важко вирватися з американського клубу в європейську збірну у розпал сезону?
— Не було проблеми. То був грудень,  до плей-оф ще далеко, ми про все домовилися заздалегідь. До речі, з «Беррі Колтс» теж маю домовленість, що на чемпіонат світу U20 цьогоріч у грудні вони мене відпустять. Я хочу грати за збірну і не втрачаю нагоди приїхати в її лави.

— Тоді, в 2019-му, організатори визнали вас найкращим гравцем української збірної за підсумками турніру.
— Для мене те визнання стало великим стимулом, щоб далі працювати. Зрозумів, що працюю не дарма. Взагалі, не відчув тоді труднощів з тим, щоб влитися в колектив. З хлопцями, з якими грав у п’ятірці, знайшов спільну мову без проблем. Звісно, всі були старші за мене і я до них прислухався. Я тоді грав у парі з Микитою Кругляковим, а тріо нападників складали Сашко Пересунько, Гліб Кривошапкін і Павло Матейченко. Вони одне одного знають з дитинства, при цьому тренувалися якраз у Олега Ігнатьєва, який тоді очолював молодіжку. Цей тренер, до слова, вразив мене своїм спокоєм і зосередженістю. Ігнатьєв завжди серйозний, рідко посміхається.

— Згадувані вами Буценко і Бобкін у «Білому Барсі» якраз емоцій ніколи не стримують. І вважаються найкращими в контексті роботи з молоддю в українському хокеї. Згодні?
— Так. У них особливий підхід до молоді. Про імпровізацію і ризиковану гру я сказав вище. Мені з цими тренерами працювалося комфортно з першого дня.

Оборонець «Білого Барса» Артур Чолач

— Тренер «Сокола» Олег Шафаренко — найжорсткіший з тих, з ким вам довелося працювати?
— Ви ж бачите, що працюємо досі, навіть коли я вже не в команді? Загалом завжди знаходив порозуміння з Олегом Леонідовичем. Просто на постійній основі я почав грати за киян у плей-оф, у найнапруженіший період, коли максимально сконцентровані і тренери, і гравці. Звісно, про імпровізацію в матчах, коли будь-яка помилка може коштувати виходу до наступної стадії, не може бути й мови.

— Врешті, головним визнанням за підсумками сезону для вас вочевидь став виклик до лав національної збірної. І не просто виклик, а дебют у ній.
— Несподіванкою для мене цей виклик не був, бо одного разу у список кандидатів уже потрапляв. Ще у 2019-му, напередодні олімпійської кваліфікації, коли не міг виїхати у США через проблеми з візою. Тоді мене запрошував Сергій Вітер. Пройшов з командою збори. А зараз Вадим Шахрайчук уже дав можливість дебютувати у першій збірній на турнірі в Словенії. Був радий нагоді пограти проти таких суперників.

— Було б зовсім добре, якби в одному з тих матчів збірна України зачепилася за перемогу.
— Ми реально оцінювали свої можливості. Ледь не половина складу в нас за віком підходить у збірну U20. Але навіть при цьому ми могли перемогти у матчах проти поляків і румунів. Проте загалом від тих поєдинків була неабияка користь. Сподіваюся, завдяки таким поєдинкам ми зможемо підійти до чемпіонату світу-2022 в найліпшому стані.

Молодіжна збірна України з Чолачем у складі стала третьою на чемпіонаті світу-20219 у дивізіоні 1В

— Нещодавно президент Федерації хокею України Георгій Зубко оголосив, що поставив собі за мету, аби наша збірна зіграла на Олімпіаді-2034. Нині це виглядає майже утопією, але якщо припустити, що так станеться, то до того часу вам має бути 30 і теоретично ви можете бути капітаном цієї команди.
— Зараз складно повірити, що це завдання реальне. Але в мене велика надія на молоде покоління гравців. Якщо вибудувати правильну систему підготовки, то нічого неможливого не бачу. Я точно робитиму все від мене залежне для того, щоб збірна України грала краще.

— Артуре, відразу після завершення клубного сезону ви встигли пограти за молодіжну команду «Сокола» в фіналі чемпіонату України, потім — збори і виступ за національну збірну. Повернувшись, ви не пропустили збору молодіжки, а тепер тренуєтеся разом із «Соколом». Мали бодай якусь відпустку?
— Перепочив трохи, повернувшись із турніру в Словенії. Не їздив нікуди, побув з рідними в Новояворівську. Та й поки досить. Треба враховувати, що сезон у мене був неповноцінним. Тоді коли вся команда почала підготовку з серпня минулого року, я приєднався до «Сокола» з нового року, грати почав з березня. Думаю, за потреби міг би без паузи відіграти ще один сезон.

Та я й відпочинок люблю активний. Не сильно подобається просто лежати і нічого не робити. Якщо вже кудись їхати, то не просто купатися в морі і лежати на лежаку, а заповнювати відпочинок екскурсіями. Люблю поїхати в Карпати, там походити по горах.

— Америку за межами льодових ковзанок встигли трохи пізнати?
— Мало, бо часу практично не було. На тиждень у нас було по чотири матчі. Навіть тренуватися не було коли, лише їздили і грали. Американці на юніорському рівні воліють проводити дуже багато матчів. Жили в годині їзди від Нью-Йорка. То там, звісно, усі визначні місця відвідали. Також з’їздили там на океан. А все інше, сподіваюся, ще попереду.

Фото автора, ХК ЦСКА, ХК Білий Барс, Instagram