Україна на Олімпіадах. 1996-2004 – підтримка діаспори і Золота Яна

У першій частині історичної ретроспективи згадаємо Олімпійські ігри в Атланті-1996 року, Сіднеї-2000 і Афінах-2004.

До старту 33-ї літньої Олімпіади в Парижі залишається менше тижня. Для нашої держави то будуть восьмі Ігри в історії. Могли бути й дев'яті. То якби наші чиновники проявили наполегливість у купі з політичною волею перед Барселоною-1992. Як то зробили балтійські країни. Але в час, коли Латвія, Литва і Естонія отримали змогу виступати на Олімпіаді під своїми стягами, десятки українських спортовців змагалися під нейтральним прапором Об’єднаної команди. Єдиною втіхою був той факт, що Міжнародний олімпійський комітет дозволив під час нагородження призерів використовувати гімн і стяг тієї країни, вихідцями з якої вони є. Завдяки цьому «Ще не вмерла...» вперше в історії Олімпіад пролунав на честь одеситки Тетяни Гуцу, котра виграла в Барселоні абсолютну першість гімнасток.

Ось як пояснював відсутність України в статусі незалежної команди на Іграх у столиці Каталонії перший президент Національного олімпійського комітету України Валерій Борзов: «Країнам Балтії було простіше, бо до того, як опинитися в складі СССР, вони вже виступали на Олімпіадах і колись мали свої Національні олімпійські комітети. З отриманням незалежності на початку 90-х вони відновили свої НОКи. Ми цей шлях розпочали з нуля. Зрештою, після того, як наша держава отримала незалежність і була визнана світовою спільнотою, юридичне підґрунтя для участі в Олімпійських іграх ми отримали. Однак треба було рахуватися й з інтересами Міжнародного олімпійського комітету. Спонтанна участь усіх республік СССР у незалежному статусі на Іграх-1992 зруйнувала б програму змагань. Для збільшення кількості учасників не було ні матеріальних ресурсів, ні належної інфраструктури. Найперше такі зміни було важко провести з організаційно-логістичної точки зору. Тому нам запропонували компромісний варіант – виступати в лавах об’єднаної команди, під олімпійським стягом, але з дозволом використовувати символи незалежних держав під час нагородження. То був перехідний етап, який дав нам змогу в 1993 році отримати НОКу України юридичне визнання Міжнародним олімпійським комітетом. Так, не приховую, політика тоді свою роль відіграла, але ми мусили піти на компроміс».

Врешті, перша літня Олімпіада для нас відбулася в 1996-му.

Атланта-1996: грізний В’ячеслав і золота Лілія
Україна: 23 медалі ( 9 золотих — 2 срібних — 12 бронзових) — 9 місце в медальному заліку

Надзвичайно вагому роль у процесі підготовки і виступу Української збірної на прем’єрних Іграх відіграла українська діаспора. За словами того ж Валерія Борзова, етнічні українці за океаном виділили на потреби українських олімпійців за ці кошти тоді понад два мільйони доларів.

«Коли керівник Українського конгресового комітету США Аскольд Лозинський дав старт фінансовій акції, Борзов приїхав до США і ми почали зустрічатися з представниками українських діаспор у різних містах, – згадує головна опікунка української команди на Олімпіаді в Атланті Лариса Барабаш-Темпл. – Почали з Нью-Йорка, потім поїхали до Філадельфії, Чікаґо і Клівленда. Людей прийшло вельми багато, кожен жертвував на потреби українських олімпійців, скільки міг. Було багато людей похилого віку, які давали по два, по десять доларів. Організації, скажімо, банки чи кредитні спілки, які були при кожній великій українській громаді, виділяли тисячі. Це для того, щоб наші спортсмени в Америці не почувалися обділеними, щоб оплатити оренду тренувальних об'єктів. У Торонто схожу діяльність вів Стах Габа».

За кошти діаспори на потреби української збірної було придбане обладнання для спортивної гімнастики і важкої атлетики. Крім того, у Керолтоні, що на відстані 45-ти миль від Атланти, на базі місцевого університету діаспоряни за власні гроші розмістили наших спортовців. «Для нас навіть збудували легкоатлетичний трек, такий, щоб був максимально схожий на олімпійський. Борзов наполягав на тому, щоб все обладнання було олімпійського калібру», – розповідає пані Барабаш-Темпл.

Збірну зі спортивної і художньої гімнастики діаспоряни розмістили окремо, в Чатанузі, штат Теннессі, теж подбавши про придбання найякіснішого обладнання. У Мейконі відшукали басейн для плавання, стрибуни у воду готувалися в Молтрі.

Таким чином, отримавши без серйозного залучення державних коштів найякісніші умови для підготовки, українська олімпійська збірна підійшла до Ігор-1996 в найліпшому стані. Нашу команду тоді представляв 231 атлет, а прапороносцем на церемонії відкриття був олімпійський чемпіон Сеула-1988, п’ятиразовий на той момент чемпіон світу, рекордсмен світу зі стрибків з жердиною Сергій Бубка. Для багаторічного глави НОК України, до слова, ті Ігри не склалися точно так само, як попередні. Тільки в Барселоні Бубка виконав невдало кожну з трьох перших спроб, а в Атланті, з’явившись у секторі, так і не наважився стрибнути через травму п’яти.

Проте навіть без медалі Бубки, яка перед стартом виглядала майже ґарантованою, Україна на Олімпіаді-1996 видала свій найліпший виступ в історії. І то за умови, що Сергій Назарович був серед наших реальних медальних надій втратою далеко не єдиною. Річ у тім, що отриманий після розпаду СССР кадровий потенціал дозволяв нашій країні напередодні Олімпіади більшою чи меншою мірою розраховувати на медалі приблизно в 50-ти видах програми. Можна сказати, що здобувши 23 нагороди, ще десь стільки ж українські спортовці в Атланті не добрали.

Першу в історії літніх Ігор нагороду Україні у другий змагальний день приніс борець греко-римського стилю Андрій Калашников, котрий став третім у ваговій категорії до 52 кг. А ось першого золота нам довелося чекати цілих три дні. Його автором став інший борець-грекоримлянин В’ячеслав Олійник, який боровся у категорії до 90 кг.

Своїх головних суперників — чемпіонів світу 1989-го і 1995 років Майка Бульманна з Німеччини і турка Гаккі Базара — В’ячеслав тоді переміг у чвертьфіналі і півфіналі. Поляк Яцек Фафінскі у сутичці за золото для Олійника грізним опонентом не виглядав. Власне, так і сталося — переміг українець переконливо, відсвяткувавши перемогу колом пошани з синьо-жовтим прапором безпосередньо на килимі.

Однією з головних героїнь Ігор-1996 стала 17-річна донеччанка Лілія Подкопаєва, котра їхала в Атланту в разі чинної чемпіонки світу в абсолютній першості й опорному стрибку. Проте виникали побоювання, чи впорається юна українка з тиском переповнених трибун «Джорджії-Доум», які підтримували свою приму Шеннон Міллер? Додаткової відповідальності змаганням додавала присутність на фіналі жіночого багатоборства тодішнього президента США Білла Клінтона. Врешті, вийшло, що психологічно не встояла якраз Міллер, котра посіла лише восьме місце. А Подкопаєва у боротьбі з румунками Джиною Ґоґян, Сімоною Аманар і Лавінією Мілосовічі виборола золото. Сльози щастя на очах Лілії під час виконання національного славня України приблизно о другій ночі за київським часом назавжди будуть у пам’яті тих, хто дивився ті змагання наживо. Пізніше, під час фіналів в окремих видах Подкопаєва поставилася до здобуття ще однієї золотої нагороди (у вільних вправах) і срібла за вправи на колоді спокійно.

Ще одне золото в спортивній гімнастиці Україні приніс чемпіон Барселони-1992 у складі команди Рустам Шаріпов. В Атланті він переміг у вправах на брусах. Очікувано тріумфувала й світова рекордсменка і чинна чемпіонка світу в легкоатлетичному потрійному стрибку Інеса Кравець. Вона стала першою з олімпійським рекордом — 15,33 м.

У класі 470 у вітрильному спорті виграли дніпряни Євген Браславець та Ігор Матвієнко.

А ось важкоатлет Тимур Таймазов здобув золото у категорії до 108 кг, встановивши рекорд світу в ривку (235 кг) і олімпійський рекорд у сумі (430 кг). Очікувалося, що за перемогу Тимур боротиметься з іншим українцем, чинним чемпіоном світу Ігорем Разорьоновим. Однак Ігор не зміг вийти на поміст, оскільки відчув біль у спині на передстартовій розминці.

У заключний змагальний день Ігор-1996 Україна здобула ще два пам’ятних золота. У художній гімнастиці українка піднялася на олімпійську вершину вдруге поспіль. Естафету Олександри Тимошенко, яка здобула золото в 1992-му, підхопила Катерина Серебрянська. Причому за перемогу вихованка Любові Серебрянської боролася з іншою нашою гімнасткою Оленою Вітриченко, котра в підсумку здобула бронзу. Це був перший випадок, коли на олімпійський п’єдестал піднялося двоє представниць України одночасно.

Вінцем тріумфального виступу України в Атланті стало золото боксера Володимира Кличка у ваговій категорії понад 91 кг. Як і Олійник, своїх основних суперників — американця Лоуренса Клей-Бея, шведа Аттілу Левіна і росіянина Алєксєя Лезіна — Володимир переміг до фіналу. Пеа Вольґрамм із Тонґи у бою за золото очікувано скласти конкуренції Кличку-молодшому не зміг. Цікаво, що попередньо на Олімпіаду в Атланту мав їхати старший з братів, але Віталій останньої миті був відсторонений через порушення антидопінгового законодавства.

Окрім здобутих медалей, на особливу відзнаку заслуговує також одне четверте місце. Те, яке посіли очолювані Володимиром Рижовим баскетболістки збірної України. За рік до того українки вперше і досі єдиний раз в історії ігрових видів спорту в нашій державі стали чемпіонками Європи. В Атланті дівчата довели статус найсильніших на власному континенті, поступившись лише збірним США, Бразилії та Австралії.

Сідней-2000: рекорд у стрільбі і народження легенди
Україна: 23 медалі (3 — 10 — 10), 21 місце

Після тріумфального виступу в Атланті на наступній Олімпіаді від української збірної чекали схожого успіху. Кількість атлетів була майже ідентичною з Іграми чотирирічної давнини — 230. Медалей у підсумку теж було стільки ж — 23. Ось лишень золота українцям вдалося виграти несподівано мало. Не розкрили свого потенціалу сповна більшість наших зірок. Один із них — прапороносець команди на церемонії відкриття Олімпіади-2000, вітрильник Євген Браславець, котрий разом з Ігорем Матвієнком приїхали в Сідней у статусі чинних олімпіоніків класу 470 і розраховували повторити досягнення. Але вийшло посісти лише шосте місце. На виступі Євгена та Ігоря позначився той факт, що їхній багаторічний наставник Віктор Коваленко тоді вже працював не з ними, а зі збірною Австралії.

У вільній боротьбі провалився чинний чемпіон світу, бронзовий призер Олімпіади-1996 Ельбрус Тедеєв. Єдину нагороду для команди — срібну — здобув нині, на жаль покійний Євген Буслович, котрий при іншому суддівстві фінальної сутички вагової категорії до 58 кг проти іранця Алі Рези Дабіра міг би розраховувати й на золото. Також одним сріблом обмежилися й борці-греко-римляни. Його в категорії до 97 кг здобув Давид Салдадзе. А ось В’ячеслав Олійник, перший в українській історії чемпіон світу Рустам Аджи і призер попередніх Ігор Андрій Калашников залишилися без медалей. Найближчим до нагороди був останній — Калашников поступився в сутичці за третє місце.

Лише дві бронзи, які здобули Олена Говорова (потрійний стрибок) і Роман Щуренко (стрибки у довжину), здобула на Олімпіаді-2000 зіркова легкоатлетична збірна України. Без нагород залишилися такі сильні спортовці, як спринтерка Жанна Пінтусевич (четверте місце), стрибунка у висоту Інга Бабакова, штовхальник ядра Юрій Білоног, які стали п’ятими, молотобойці Олександр Крикун, Андрій Скварук та Владислав Піскунов. Втретє поспіль на Іграх провалився Бубка, який не взяв початкову висоту 5,70 м.

Без нагород повернулися додому українські важкоатлети. Причому в категорії до 105 кг наша країна була представлена двома чемпіонами світу останніх років — Ігорем Разорьоновим та Денисом Готфрідом. Проте Денис не взяв у ривку стартової ваги 190 кг і змагання завершив достроково, а Ігор з сумою 420 кг залишився четвертим, бо важив трохи більше, ніж володар бронзи Асаад Саїд Саїф з Катару, котрий показав ідентичний результат.

Вдруге поспіль несподівано без нагород Ігри завершили українські представники кульової стрільби і фехтування. Хоча зірок поміж представників цих видів було в той час достатньо. Достатньо згадати лише рапіриста Сергія Голубицького і шабліста Вадима Гутцайта, срібного і золотого призерів Барселони-1992.

Зате прекрасно навіть за відсутності золота виступили українські боксери. Очолювана Дмитром Сосновським команда привезла з Сіднея п’ять медалей в 11-ти вагових категоріях. Срібло тоді виграли Андрій Котельник (до 60 кг) і Сергій Доценко (до 67 кг), бронзу — Володимир Сидоренко (до 51 кг), Сергій Данильченко (до 54 кг) і нині, на жаль, покійний Андрій Федчук (до 81 кг). Як відомо, згодом Котельник і Сидоренко стануть чемпіонами світу серед професіоналів. Як і В’ячеслав Сенченко, який у Сіднеї сенсаційно програв у стартовому бою вагової категорії до 63,5 кг єгиптянину Селехові Хулефу.

Головною зіркою української збірної в Сіднеї стала 19-річна плавчиня Яна Клочкова. Юна вихованка Ніни і Олександра Кожухів відправлялася на дебютні в кар’єрі Ігри, маючи золото чемпіонату світу-1999 на короткій воді у плаванні на 400 м комплексом і п’ять золотих нагород Євро 1999-го і 2000 років у басейнах олімпійського стандарту (по дві перемоги — на 200 і 400 м комплексом, одна — на 400 м вільним стилем). У Сіднеї Клочкова виграла зі світовим рекордом 400-метрівку (4.33,59) і олімпійським — 200-метрівку (2.10,68) комплексом, а на 800-метрівці вільним стилем стала другою. Так само, до речі, як Денис Силантьєв, котрий виграв срібло на 200-метрівці батерфляєм, дистанції, на якій він за два роки до того став чемпіоном світу.

Ще одне золото Україні приніс той, від кого такого тріумфу очікували найменше. Одесит Микола Мільчев у стендовій стрільбі («скіт») вибив максимальні 150 балів зі 150-ти, повторив світовий рекорд і встановив олімпійський. Тріумф 32-річного на той момент стрільця — одна з найяскравіщих сторінок в українській олімпійській історії.

Афіни-2004: Золота рибка, допінговий шлейф і привид Януковича
Україна: 22 медалі (8 — 5 — 9), 12 місце

Та Олімпіада мала в нашій державі поганий політичний присмак. Річ у тім, що тоді президентом національного олімпійського комітету держави був чинний прем’єр-міністр і кандидат у президенти України Віктор Янукович. Грошей на підготовку олімпійців він не жалів. Люди причетні стверджують, що так щедро, як при Вікторі Федоровичі, підготовка олімпійців не фінансувалася більше ніколи. Спортовці на знак вдячності всюди демонстрували свою відданість Януковичу і з причиною чи без неї захоплювалися кандидатом. Вінцем того дійства стала участь Віктора Федоровича у церемонії відкриття Олімпіади, на якій Україну представляло 239 атлетів. «Хам», як називали тодішнього прем’єра у рідних для нього кримінальних колах, вийшов між українськими олімпійцями відразу за прапороносцем Денисом Силантьєвим. Янукович розраховував на додатковий піар, але режисери трансляції завбачливо мармизи одіозного політика не пустили. Пізніше, під час Помаранчевої революції популярною була пісня на мотив тої, яка лунає в мультфільмі про Чебурашку, про Віктора Федоровича, у якій були такі слова:

«Я был когда-то странным диванным олимпийцем.
За пивом и селедкой любил гонца сгонять.
Теперь иду в колоне, с атлетами, довольный.
А греки, п...сы, не хочут показать»

Олімпіада вийшла для України тріумфальною. Спершу — навіть найуспішнішою на ту мить в історії. Проте через вісім років одну з золотих нагород, здобуту штовхальником ядра Юрієм Білоногом, довелося повернути через те, що повторна перевірка допінг-проби українського атлета дала позитивний результат. Ще одну бронзу через допінг безпосередньо в Афінах змушені були повернути дівчата з четвірки парної в академічному веслуванні. Заборонений препарат знайшли в однієї з представниць квартету Олени Олефіренко.

Інші медалі, на щастя, виявилися чистими. На других Іграх поспіль виблискувала плавчиня Яна Клочкова. Вона повторила золоті тріумфи на обох комплексних дистанціях: 400-метрівку виграла з результатом 4.34,83, 200-метрівку — з 2.11,14.

Особливим було золото борчині Ірини Мерлені. Перемігши у фіналі вагової категорії до 48 кг японку Кіхару Іко, Ірина стала першою в історії чемпіонкою з жіночої боротьби. Її бурхливі емоції після цієї звитяги, коли Ірина повисла на руках тренера збірної Анатолія Харитонюка, вистрибувала на радощах на суддю, можна зрозуміти.

Омріяне золото на своїй третій Олімпіаді здобув борець вільного стилю Ельбрус Тедеєв, котрий до того тричі був чемпіоном світу, в 1999-му вигравав чемпіонат Європи, а на Іграх обмежувався лише бронзою Атланти. Своїх опонентів за ваговою категорією до 66 кг — кубинця Серґея Рондона, грека Апостолоса Таскудіса, казахстанця Леоніда Спірідонова і американця Джаміля Келлі — Ельбрус пройшов на одному диханні. Перемогу Тедеєв тоді присвятив одному зі своїх тренерів Борисові Савлохову, котрий незадовго до старту Олімпіади помер від серцевого нападу у в’язниці.

З третьої спроби нарешті добрався до олімпійського п’єдесталу також важкоатлет Ігор Разорьонов. В Афінах він уже не був таким фаворитом, як на двох попередніх Іграх, але срібло у вазі до 105 кг, поступившись лише росіянину Дмітрію Берестову, здобув. А золото українській важкій атлетиці на тих Іграх принесла з олімпійським рекордом (242,5 кг у сумі двоборства) в категорії до 63 кг Наталія Скакун.

Дуже яскравою виявилася перемога в стрільбі з пневматичного пістолета (дистанція 10 м) 19-річної Олени Костевич. Ще два золота Україні принесли гімнаст Валерій Гончаров (у вправах на брусах), котрий на попередній Олімпіаді вигравав срібло в командній першості, а також стрибун на батуті Юрій Нікітін.

Варто виділити також досягнення вітрильниці Руслани Таран. На двох попередніх Олімпіадах вона вигравала бронзу в класі 470 разом із Оленою Пахольчик. В Афінах Руслана здобула бронзу в екіпажі з Ганною Калініною і Світланою Матевушевою в класі Ingling.

Окремо треба виділити також бронзу очолюваної Леонідом Ратнером жіночої збірної з гандболу. То була не лише єдина досі олімпійська нагорода представників ігрових видів спорту, а й остання донині участь ігровиків на Олімпіадах. У Парижі-2024 Україну представлятимуть футболісти.

Найбільшим розчаруванням Афін-2004 стали українські боксери, які після двох успішних попередніх Олімпіад на цей раз не здобули жодної медалі. Причина провалу полягала в дивних кадрових рішеннях тодішнього керівництва Федерації боксу України, яке відсторонило від роботи тренера Дмитра Сосновського. Новий тренерський штаб сформував склад команди, не завжди керуючись спортивними принципами.

Зрештою, українські боксери з тим же Сосновським на чолі тріумфально повернуться на олімпійський п’єдестал через чотири роки. Але то вже тема іншої розмови.