Як Црвена Звезда стала грандом. 30 років тому белградці здобули КЧ

30 років тому, 29 травня, на стадіоні «Сан-Ніколо» в італійському Барі тоді ще югославська «Црвена Звезда» сенсаційно здобула найцінніший трофей в історії світового клубного футболу – Кубок Європейських чемпіонів. Балканська команда на шляху до свого тріумфу не програла жодного матчу і справедливо стала найсильнішим клубом Європи у 1991 році.

Тож сьогодні пригадаємо нелегкий і тернистий шлях до тріумфу в КЄЧ-1991 команди Любко Петровича, в якій  на той час були зібрані найсильніші гравці з усього балканського півострову.

Запрошення Любко Петровича та воєнний конфлікт на Балканах

Цілком ймовірно, що такого фантастичного єврокубкового успіху «Црвена Звезда» і не добилася б, адже саме в 1991 році в Югославії розпочався збройний конфлікт, який в подальшому розділив республіку на шість різних країн. Утім, футбольна доля все ж таки  змилостилася над «червоно-білими» і вони  ще «встигли» завоювати свої перші в історії єврокубкові трофеї – КЄЧ і Міжконтинентальний Кубок.

Фундамент до сенсаційного єврокубкового успіху «Црвени Звезди» був закладений ще в сезоні 1989/1990, коли команду очолив Драгослав Шекуларац. На той час 52-річний спеціаліст, який до цього тренував лише збірну Гватемали та заштатний австралійський «Футскрай ДЖАСТ», у перший же рік своєї каденції в клубі зумів із белградцями здобути золоті нагороди чемпіонату та Кубок Югославії. Тим самим, «Црвена Звезда» отримала право стартувати з наступного сезону в найпрестижнішому футбольному турніру світу – Кубку Європейських чемпіонів.

Утім, перспективи спробувати свої сили на фоні найсильніших команд Європи явно не зацікавили Драгослава Шекулараца і по закінченню чемпіонату він покинув пост головного тренера «червоно-білих», відправившись на «заробітки» до мексиканської «Америки». Боси белградців швидко знайшли заміну старому «коучу», запросивши до керма команди 43-річного Любко Петровича, який у 1989-му році сенсаційно привів до чемпіонства скромну «Войводину».

Любко Петрович (ліворуч) з Желько Ражнатовичем - одним із головних учасників балканських війн

Новий наставник не став щось вигадувати і поклався на тих гравців, які були в основній обоймі попередника – Стевана Стояновича, Деяна Савічевіча, Владіміра Юговіча, Міодрага Белодедічі, Роберта Просінечкі, Дарко Панчева тощо. Виключенням стали молодий Сініша Міхайлович, який прийшов із «Войводини» та нападник Драгіша Бініч, який повернувся до Белграда після річного «сухого» (7 матчів – 0 голів) перебування в «Леванте».

Початок походу за трофеєм

Осінню 1990 року розпочався тріумфальний шлях «Црвени Звезди» в Кубку Європейських чемпіонів. Першим суперником хлопців Любко Петровича по 1/16 фіналу став скромний швейцарський «Грасхоппер», який на той час тренував одіозний Оттмар Хітцфельд. На стадіон імені Райко Мітіча прийшло понад 60 000 уболівальників в надії побачити впевнену перемогу своєї команди. Утім, швейцарці уже на 14-й хвилині вийшли вперед завдяки голу Петера Кьоцле. Єдине на що спромоглися «червоно-білі», які «провисіли» на воротах Мартіна Бруннера увесь матч, це відквитати один гол, який забив Драгіша Бініч. У матчі-відповіді югославські футболісти сповна поквиталися із «Грасхоппером» за прикру домашню нічию. Голи Дарко Панчева, Душко Радіновіча і дубль із пенальті молодого Роберта Просінечкі принесли белградцям впевнену перемогу – 4:1.

Можна сказати, що із наступним суперником по 1/8 фіналу команді Любко Петровича також пощастило, адже шотландський «Рейнджерс» - це далеко не «Баварія», «Реал» чи «Мілан», які могли стати опонентами «югів». Ще в першій домашній грі «Црвена Звезда» практично зняла всі питання стосовно переможця дуелі, розгромивши гостей із рахунком 3:0. Голами відзначилися Роберт Просінечкі та найкращий бомбардир команди Дарко Панчев. Ще один гол у свої ворота відправив Джон Браун. У Глазго той же Дарко Панчев приніс нічию своїй команді 1:1 і разом із тим путівку до чвертьфіналу.

Не менш вдало просувалися справи у підопічних Любко Петровича і в чемпіонаті та Кубку країни. «Червоно-білі» не помічали своїх суперників, здобуваючи перемоги за перемогами, а неймовірний атакуючий квартет в особі Роберта Просінечкі, Драгана Панчева, Деяна Савічевіча та Драгіши Бініча наганяв жах на оборонні редути суперників белградців не лише на європейській арені.

У чвертьфіналі КЄЧ жереб знову був прихильним до югославів. Їхнім суперником став чемпіон Німецької Демократичної Республіки – дрезденське «Динамо». «Зірок із неба» підопічні Райнхарда Хефнера не хапали і дісталися до цієї стадії змагань лише завдяки щасливому збігу обставин: слабкості своїх суперників – люксембурзького «Уніону» та шведського «Мальме». Тож не дивно, що в першій грі чвертьфіналу перед очима 85000 уболівальників югослави не залишили німцям жодного шансу. Голи Деяна Савічевіча, Роберта Просінечкі та Драгіші Бініча принесли перемогу господарям із рахунком 3:0. А от у Дрездені не обійшлося без пригод: програючи у ході гри 0:1, балканці завдяки голам Дарко Панчева та Деяна Савічевіча вийшли вперед, що призвело до масових безладів на стадіоні. Іспанський суддя Еміліо Соріано Аладрен змушений був на 78-й хвилині зупинити матч. У підсумку перемогу із рахунком 3:0 було присуджено саме «Црвені Звезді».

У півфіналі слабких суперників вже не було, навіть той же московський «Спартак» вважався б фаворитом у грі із «Црвеною Звездою», адже москвичі на шляху до ½ здолали зірковий «Реал» та «Наполі» і демонстрували доволі видовищну командну гру. Утім, жереб виявився більш безжаліснішим для підопічних Любко Петровича, обравши їм в опоненти зіркову мюнхенську «Баварію». Європейська преса ще до матчу відводила місце у фіналі гравцям Юпа Хайнкеса, не даючи жодних шансів балканцям.

Іншої думки були надвмотивовані молоді югослави. У першій грі в Мюнхені «Баварія» на 23-й хвилині завдяки голу Роланда Вольфарта повела в рахунку, але в кінці першого тайму Дарко Панчев зрівняв рахунок. Попри шалену перевагу господарів поля, після перерви Стеван Стоянович так і не дав відзначитися німецьким зіркам, а от балканці на 70-й хвилині зуміли «розпечатати» ворота Раймонда Аумана. Гол на свій рахунок записав Деян Савічевіч. До матчу-відповіді «Црвена Звезда» підійшла, маючи доволі невтішні новини: 10 гравців команди  мали по одному «гірчичнику» і бодай одне попередження комусь із «штрафників» могло коштувати пропуску ймовірного фіналу.

Забігаючи наперед відзначимо, що югослави так хотіли зіграти на стадіоні «Сан-Ніколо» в Барі, що обійшлися взагалі без грубих фолів своїх футболістів. А от матч-відповідь у Белграді став справжнім трилером для обох команд. Уже в середині першого тайму господарів вивів вперед Синіша Міхайлович. Як забив? Звичайно, із штрафного. А далі в головні дійові особи вийшов лідер мюнхенців Клаус Аугенталер, який на 62-й хвилині зрівняв рахунок також із стандарту, а за 5 хвилин Манфред Бендер вивів вперед німців. Здавалося, все йшло до додаткового часу, але своє слово сказав вищезгаданий Клаус Аугенталер, який забив фантастичний за красою гол, щоправда, у власні ворота, встановивши остаточний рахунок у грі 2:2. Таким чином, «Црвена Звезда» вдруге в своїй історії вийшла до фіналу єврокубкового турніру.

Пенальті ціною в сотні голів

Суперником по фіналу для белградців 29 травня 1991 року став мегазірковий французький «Марсель», який у півфіналі за сумою двох матчів здолав московський «Спартак» (3:1 і 2:1). Жан-Пєр Папен, Кріс Уоддл, Абеді Пеле, Базіл Болі, Мануель Аморос – далеко не повний перелік зірок кінця 1980-х - початку 1990-х років, які вже бачили себе переможцями КЄЧ-1991. Утім, знову ж таки іншої думки були не менш зіркові в майбутньому югослави та їхній наставник Любко Петрович.

Попри передматчеві прогнози, фінальна гра в італійському Барі результативною не виявилася. Наставник балканців обрав  контратакуючу тактику і більшу частину гри «червоно-білі» відбивалися, хоча моменти були в обох команд. 90 хвилин часу переможця не виявили, як і додаткові півгодини. Доля цінного трофею вирішувалася у післяматчевих пенальті. Краще в цьому компоненті гри себе проявили югослави, які реалізували всі свої 5 одинадцятиметрових ударів. Натомість у французів рокового промаху припустився наддосвідчений Мануель Аморос. Тож 5:3 на користь белградців. Дарко Панчев, який забив вирішальний пенальті після гри сказав: - «Я забив за свою кар’єру чимало голів на будь-який смак, але цей одинадцятиметровий найдорожчий із них».

Таким чином, «Црвена Звезда» стала першим і водночас останнім представником Югославії - володарем Кубка чемпіонів, перевершивши досягнення одвічного ворога «Партизана», який у 1966 році також дістався фіналу, програвши в ньому мадридському «Реалу».

Ще один єврокубковий трофей і чемпіонство

У тому ж році «червоно-білі» здобули золоті медалі чемпіонату Югославії і дійшли до фіналу Кубка країни, де поступилися із рахунком 0:1 «Хайдуку» із Спліта (нині Хорватія). У матчі за Суперкубок УЄФА із таким же рахунком поступилися «Манчестер Юнайтед», в якому якраз дебютував Андрій Канчельскіс.

Матч-відповідь у Белграді, на жаль, не відбувся через сумнозвісні події, які призвели до війни. Тож трофей автоматично дістався саме англійцям. А от Міжконтинентальний Кубок югослави все таки забрали до свого клубного музею. Чилійський «Коло-Коло» був обіграний вчисту 3:0 і це при тому, що ще в першому таймі був вилучений Деян Савічевіч. Авторами голів тоді стали Дарко Панчев і двічі Владімір Югович. Варто зазначити, що ця перемога була здобута вже за Владіце Поповича, який замінив на посту головного тренера белградців Любко Петровича.

Епілог. Життя після фіналу

У фінальній грі на поле стадіону «Сан-Ніколо» в складі «Црвени Звезди» був присутній лише один легіонер і то формально, адже румун Міодраг Белодедічі являвся етнічним сербом. Всі інші гравці були представниками балканського півострова і всі мали югославські паспорти. Однак, після розпаду республіки долі тодішніх одноклубників та збірників розійшлися.

Так, Рефік Шабанджович прийняв громадянство Боснії І Герцеговини. Роберт Просінечкі став легендою збірної Хорватії і єдиним футболістом у світі, який грав на чемпіонатах світу у складі двох збірних – Югославії та Хорватії. Ілья Найдоскій та Дарко Панчев змінили югославські паспорти на македонські. Останній, до слова, в тріумфальному сезоні 1990/1991 років окрім чемпіонства в Югославії та здобуття єврокубкових трофеїв мав отримати «Золоту бутсу», як найкращий бомбардир Європи (34 голи в 32 матчах чемпіонату). Утім, журнал «France Football» тоді відмінив нагороду. Лише через 15 років тодішній очільник УЄФА Мішель Платіні особисто вручив великому бомбардиру «украдений» у нього заслужений трофей.

Деян Савічевіч, закінчивши кар’єру гравця, став активним прихильником відділення Чорногорії від Сербії і наразі очолює Футбольний союз Чорногорії. Вищезгаданий Міодраг Белодеічі наразі курирує молодіжні і юнацькі національні команди Румунії. Всі інші герої фіналу отримали паспорти Сербії. Син румуна і хорватки Сініша Міхайлович переміг страшну хворобу лейкемію і наразі очолює «Болонью».

Владімір Югович живе у Відні із сім’єю і не дуже полюбляє спілкування з пресою. Воротар Стеван Стоянович, окрім сербського громадянства, має паспорт Бельгії, але так і не зіграв в підсумку за жодну національну збірну. Нападник Драгіша Бініч після фінального матчу більше не викликався під кольори національної команди. Його син Владан Бініч також став професійним футболістом, але в 28 років закінчив футбольну кар’єру.

Щодо головного коваля успіху «Црвени Звезди», то Любко Петрович ще двічі повертався до стану «червоно-білих» і здобув із ними чемпіонство 1995 та Кубок 1995 і 1996 років. Наразі 73-річний спеціаліст навіть і не думає про завершення тренерської кар’єри, очолюючи в’єтнамський «Тханьхоа».