Символічна збірна українців, що грали за клуби топ-5 єврочемпіонатів

Успіхи Олександра Зінченка та Руслана Маліновського в топ-клубах Англії та Італії спричиняють в українських уболівальників почуття гордості за своїх хлопців, а росіян спонукають до зазіхання на спільність пострадянського футбольного простору. Навіть за ефектними заголовками для російських медіа далеко ходити не потрібно. Шапка «Від Зінченка до Зінченка» так і проситься на головні сторінки ЗМІ сусідньої країни. Найпершим радянським легіонером  був футболіст на прізвище Зінченко, що на початку 1980-х рр. не без успіху захищав кольори віденського «Рапіда». Менше з тим, українці в різні часи виходили на провідні ролі чи принаймні кращі ролі другого плану в клубах п’яти найсильніших європейських чемпіонатів частіше за росіян. І тепер, як на мене, ми цілком можемо скласти символічну збірну наших співвітчизників у топ-лігах із запасними й головним тренером.

Останній рубіж

Максим Левицький («Сент-Етьєн»).

Запасний: Андрій Лунін («Реал», «Леганес»).

Надам перевагу Максиму Левицькому над Андрієм Луніним. Голкіпер збірної України початку ХХІ століття все ж таки зіграв у провідному французькому дивізіоні з півтора десятки матчів. Українець уклав 4-річний контракт, був на гарному рахунку, але трапився паспортний скандал. Керівництво «зелених» забезпечило гравців-іноземців фіктивними грецькими паспортами, аби вони не підпадали під ліміт легіонерів із країн, що не є членами ЄС. На що розраховували, складно сказати, адже йшлося про публічних особистостей. Відтак аферу було доволі швидко розкрито, а на працевлаштуванні в Європі футболістів, які в ній фігурували, було поставлено хрест. Хтозна, якби не цей прикрий випадок, може, європейська одіссея Максима склалася би куди успішніше.

Натомість Лунін поки що лише шукає своє місце під європейським сонцем. Талант і працездатність – при ньому, й плекаю надію на те, що рано чи пізно наш співвітчизник стане основним кіпером європейського гранда.

Редути

Олександр Зінченко («Манчестер Сіті») – Анатолій Тимощук («Баварія») – Дмитро Чигринський («Барселона») – Олег Лужний («Арсенал», «Вулвергемптон»).

Запасний: Артем Федецький («Дармштадт 98»).

Із кандидатурами лівого та правого захисників визначитися було нескладно: Зінченко та Лужний, хто нині, а хто в свогочасся – гравці провідних британських клубів. А кар’єра Зінченка («наша українська зірка», як звуть його соцмережі, що мають стосунок до «містян») розвивається по висхідній, і щиро сподіваюся на те, що свого піку він ще не сягнув. Натомість Олегу Романовичу я би довірив пов’язку капітана в своїй символічній збірній. Був у його біографії епізод, коли він виводив «канонірів» на поле саме як капітан. Анатолій Тимощук на позиції центрального захисника? Саме так. У складі мюнхенського гранда наш співвітчизник незрідка виходив саме на цій позиції, а не в рідній для себе опорній зоні. Відтак, як на мене, логічно в цій збірній поставити його саме в центр оборони. А компанію йому там складе «каталонець» Дмитро Чигринський. Не скажу, що в уродженця Ізяслава, що на Хмельниччині, в «Барселоні» все вийшло так, як гадалось. Менше з тим, до магії «Більш ніж клубу» він долучився, і цей неоціненний досвід став йому в знадобі в дальшій кар’єрі.

На лаві запасних – Артем Федецький. Свого часу він провів сезон у бундеслізі в складі «лілей» із Дармштадту. Контракт Артема було розраховано на рік, а по його закінченні він потрапив до складу символічної збірної вільних агентів бундесліги, за верcією сайту transfermarkt.de. Другим запасним міг би стати віце-чемпіон Європи у складі збірної СРСР Сергій Балтача, та, на жаль, «Іпсвіч» у час виступів за нього українського захисника був середняком другого за силою англійського дивізіону. Ще один варіант – Віктор Скрипник. Та його все ж таки, як на мене, краще залучити як тренера цієї команди. Вітчизняні тренерські кадри, коли м’яко, не щодня дістають пропозиції очолити імениті клубні команди Старого Світу, а Скрипник відповідний досвід має.

Посеред

Юрій Максимов («Вердер») – Олександр Заваров («Ювентус») – Руслан Маліновський («Аталанта») – Андрій Ярмоленко («Боруссія» Д, «Вест Гем»).

Запасні: Олексій Михайличенко («Сампдорія»), Євген Коноплянка («Севілья», «Шальке»), Андрій Полунін («Нюрнберг»).

Володар Кубка Німеччини у складі бременського «Вердера» Юрій Максимов відповідатиме в нашій збірній за опорну зону. Ліворуч у півзахисті займе місце «ювентино» Олександр Заваров. Наставник туринців кінця 1980-х Діно Дзофф використовував українця здебільшого саме на лівому фланзі. Праворуч – зона відповідальності Андрія Ярмоленка. Між ними розташуємо Руслана Маліновського. Як на мене, ідеальна середня лінія. Додам, що Маліновський та Ярмоленко є чинними гравцями й мають усі передумови для того, аби сягнути ще більших висот в європейських топ-чемпіонатах.

Та й запас виглядає солідно. Чемпіон Італії та переможець Ліги Європи – яка збірна відмовиться від таких гравців! Чи могли би Олексій Михайличенко та Євген Коноплянка домогтися більшого в провідних європейських лігах? Переконаний: так. Однак, можливо, вони потрапили відповідно до Італії та до Іспанії трохи запізно. А з іншого боку, нагородному листу Михайличенка (чемпіон кількох країн, чемпіон Олімпіади, призер чемпіонату Європи) позаздрять чимало наших найвидатніших футболістів, а Коноплянка, ймовірно, ще не сказав останнього слова в своїй кар’єрі.

Атакувальна міць

Андрій Воронін («Боруссія» М, «Кельн», «Байєр», «Ліверпуль», «Герта», «Фортуна» Д) – Андрій Шевченко («Мілан», «Челсі»).

Запасні: Ігор Бєланов («Боруссія» М), Сергій Ребров («Тотенхем»), Володимир Лютий («Дуйсбург», «Бохум»).

Кандидатура Андрія Шевченка, думаю, ні в кого не спричинить заперечень. Це – єдиний із українських володарів «Золотого м’яча», який дістав цю високу відзнаку за досягнення саме в західному клубі. Довго обирав між Андрієм Вороніним і Сергієм Ребровим і все ж таки зупинився на одеситі. Змолоду Воронін грав у Німеччині й нагромадив чималий досвід гри у бундеслізі. Ребров, хоча й був доволі помітним у складі не останнього лондонського клубу, але кращі свої ігрові роки провів усе ж таки на наших широтах. 

Інший володар «Золотого м’яча» Ігор Бєланов, хоч і чимало пограв у Німеччині, але так само більшу частину слави здобув, захищаючи кольори київського «Динамо». Зарубіжна кар’єра олімпійського чемпіона Володимира Лютого виявилася вдалішою за багатьох вітчизняних футболістів тієї, першої хвилі легіонерських поневірянь. Однак, за великим рахунком, на чужині він так і не знайшов «свою» команду, якою на Батьківщині для нього був «Дніпро».

Тренерський місток

Віктор Скрипник («Вердер»).

На тренерському містку Віктор Скрипник – безальтернативна кандидатура. Майже два роки (близько 700 діб!) наш співвітчизник очолював знаний бременський «Вердер». Нині набутий у бундеслізі досвід він з успіхом застосовує в Україні, прищеплюючи своїм підопічним із «Зорі» власне, певною мірою західне бачення футболу. Дві поспіль «бронзи» в чемпіонаті України свідчать про те, що його сумлінна праця недаремна.

***

Гравець бельгійського «Андерлехта» Богдан Михайличенко в нещодавньому інтерв’ю зазначив: «Шевченко проторував дорогу в Європу для українських футболістів». Так, Шевченко справді став легендою «Мілана», проте він був аж ніяк не піонером українського підкорення футбольного Старого Світу. Однак саме нинішній головний тренер збірної України своєю роботою на посаді збільшує попит на вітчизняних футболістів у провідних лігах Європи. Суперечки про те, хто з наших євролегіонерів найуспішніший – Заваров, Шевченко, Тимощук, Скрипник, Зінченко, Маліновський – не вщухатимуть ще довго. Переконаний, що невдовзі в цьому ряді буде відчутне поповнення. Тому запорука – світове чемпіонство нашої молодіжки та жага прогресу в молодих хлопців у жовтих футболках. Підкорюймо футбольну Європу!

Олексій РИЖКОВ