МУНТЯН: «Суперкубок Європи важкий був, ледве удвох-утрьох несли»

Легендарний півзахисник київського «Динамо» Володимир Мунтян, учасник матчу за Суперкубок Європи 1975 в Києві поділився спогадами про цю історичну поєдинку. 6 жовтня виповнюється рівно 45 років з дня легендарної перемоги «Динамо» над «Баварією» та завоювання клубом престижного євротрофея.

– Володимире Федоровичу, з якими очікуваннями летіли на перший матч із Баварією в Мюнхен, отримавши травму в Єревані?

– Після гри з Араратом у нас була ціла компанія побитих – травмованих, і я серед них. Летіли до Мюнхена з очікуванням, що гра буде важкою, адже суперник грізний. Коли прилетіли, в аеропорту нас зустрічав Валерій Васильович. І коли йому доповіли, що у нас було чотири чи п'ять травмованих, він жартома сказав: Навіщо ви тоді прилетіли?! Давайте збиратися назад! Але наступного дня на передматчевому тренуванні було не до жартів – на поле вийшло чоловік вісім чи дев'ять...

– За таких розкладів на перемогу в першому ж матчі, напевно, не надто розраховували?

– На той період ми були на підйомі, адже ми виграли Кубок Кубків. Звичайно, ми усвідомлювали, хто наш суперник, але знали і з чим його їдять. У нас був внутрішній підйом, упевненість у собі. Не якесь там зазнайство, але команда була на емоційному підйомі.

– Спостерігаючи перший матч з боку, ви для себе вже відзначали якісь моменти, слабкі сторони у грі Баварії?

– Та не до цього було, більше переживали за те, що відбувається на футбольному полі. Дуже хотіли вийти і допомогти команді. Сидіти травмованим на лавці і дивитися на гру – це найгірше, що може бути для футболіста. Вийти на поле і зіграти набагато легше, ніж сидіти і з боку спостерігати. Особливо, коли ти травмований.

– Наскільки хвилюючим був для вас вихід на поле в матчі-відповіді в Києві? Ажіотаж навколо матчу швидше мотивував або чинив певний психологічний тиск?

– Та що ви, цей ажіотаж навколо команди і колосальна підтримка вболівальників нам тільки допомагали, мотивували. Тільки уявіть, більше ста тисяч уболівальників на трибунах! Наша команда була на підйомі. До того ж до нас приїхав не хто-небудь, а така іменита команда, як Баварія, переможець двох останніх розіграшів Кубка чемпіонів, яка має у своєму складі таку кількість чемпіонів світу. Ми були повністю мобілізовані на цей матч.

– Квитки на стадіон дістати було важко, але у футболістів була можливість отримати певну квоту. Скільки вам їх дісталося і кому ви допомогли потрапити на гру?

– Та не було квоти, безкоштовно дістати квитки навіть ми не могли, однак у нас була перевага – можливість придбати без черги. Звичайно, усі хлопці роздавали своїм друзям, тим, хто просив.

– Перед тим як другий гол ударом зі штрафного забив Олег Блохін, біля м'яча стояли і ви з Леонідом Буряком – визнані майстри стандартних положень. Так було задумано, що проб'є Блохін або це було спонтанне рішення?

– Наскільки я пам'ятаю, я взяв м'яч до рук і повинен був виконувати цей штрафний. Але коли ставив, до мене підійшов Блохін зі словами: Володя, дай пробити. Я відчуваю, що заб'ю. Я поступився цим правом, і не став йому говорити, що теж відчував, що заб'ю (сміється). Уже коли Олег забив, я йому сказав про це. Звичайно, тоді це вже прозвучало більше як жарт. А те, що перед ударом нас було там троє – у Льоні теж удар прекрасний, він теж виконував стандарти. Але до його приходу в Динамо штрафні частіше бив я.

– Гравці не засмутилися, що відразу після матчу їм не вручили медалі у зв'язку з утратою багажу Артеміо Франкі у віденському аеропорту? І за яких обставин медалі все ж знайшли своїх героїв?

– Та нічого страшного. Звичайно, як то кажуть, дорога ложка до обіду, але головне – що не забули. Нам вручили медалі також в урочистій атмосфері, перед якоюсь грою чемпіонату Союзу.

– У вас ця медаль збереглася?

– Я передав її в якийсь музей через спорткомітет. Нас тоді агітували, аби ми всі такі історичні нагороди передавали, робили загальним надбанням.

– Ви якось говорили, що все ж залишили пам'ятний сувенір про цей матч – м'яч...

– Дійсно, я залишив м'яч, яким грали у фіналі Суперкубка. Зібрав на ньому автографи, як гравців Баварії, так і Динамо.

– Олег Блохін не просив у вас цей м'яч? Адже він ним забив два голи...

– Він не встиг узяти цей м'яч, я його випередив. А навіть якби і просив – я б не віддав (сміється).

– Суперкубок після матчу піднімали відразу троє динамівців, після того як його не зміг вручити капітану президент УЄФА. Ви пробували його підняти поодинці?

– Звісно, ні. Ми його ледве удвох-утрьох несли. Важкий був трофей. А ще важчим він став, коли у нього шампанське налили в роздягальні. Скільки пляшок в нього помістилося – чесно, не пам'ятаю (сміється).

– Кажуть, що після тріумфу в Суперкубку Європи у футболістів Динамо вирішилися квартирне та транспортне питання...

– Насправді, ніхто нам автомобілі за перемогу не дарував. Ми їх купували за свої гроші. Але давали дозвіл на покупку машини – це було дуже важливо в ті часи.

– Як часто переглядали цей матч у записі і з якими емоціями?

– Кілька разів точно переглядав. У когось був запис матчу, здається, у Льоні Буряка. Пам'ятається, про першу гру залишилося враження, що Баварія багато атакувала і давила на наші ворота. Але коли переглядали запис на касеті, побачили, що не було у суперника переваги. У наших хлопців, у того ж Петі Слободяна були непогані моменти.

– Але в матчі-відповіді одна з команд уже мала відчутну ігрову перевагу – Динамо...

– До Києва Баварія приїхала вже не в ідеальному складі. Герд Мюллер побоявся їхати, тому що у нас у команді був на нього Штірліц – Стьопа Решко (сміється). Ми йому дали таке прізвисько, тому що він так залізно тримав Мюллера, що той не знав, що йому робити.