Стефан РЕШКО: «Гол Блохіна потім два роки в Європі крутили»

Колишній захисник «Динамо» Стефан Решко згадав легендарний матч за Суперкубок Європи проти «Баварії» в Мюнхені, який відбувся рівно 45 років тому:

- Звісно, такі події не забуваються, адже бувають лише раз за усе життя цілого покоління і усього радянського та українського футболу. Після «Динамо» у нашій країні ніхто  не зміг повторити цього досягнення. Тому і сьогодні згадав про нашу перемогу у першому матчі проти «Баварії». Не віриться, що пройшло вже 45 років, наче усе було учора.

- Дивно, що матч такого масштабу не транслювався у Радянському Союзі ні по телебаченню, ні по радіо…
- Так, дійсно, не транслювався, і я знаю причини. Розцінки на трансляції у той час були не такими, як зараз. «Баварія» продала права на трансляцію матча місцевій німецькій телекомпанії, і усі інші бажаючі мали заплатити 80 тисяч доларів, щоб теж мати змогу транслювати наш поєдинок, і Радянський Союз не заплатив. Але заплатили угорці, тож наш матч мали змогу бачити лише жителі Закарпаття.

Після матчу мені телефонували друзі і знайомі з Ужгорода і Мукачевого і вітали із перемогою. У батька не було телевізора, так сусід через дві вулиці привіз його, щоб він міг подивитися гру. Оскільки Чоп поруч, а до угорського кордону усього кілометрів 20, можна було піймати трансляцію на звичайний дріт, який слугував антеною. Тож усе Закарпаття гру дивилося. Вони розуміли, що якщо ми перемогли на виїзді, то вдома перемогу вже не відпустимо. На грі був завжди присутній Щербицький, тож ми носилися по полю, як шалені (посміхається). Його називали «батьком» київського «Динамо».

Ще пам’ятаю, що на «Олімпійському» стадіоні у Мюнхені було не так багато глядачів – усього тисяч 35-40. І що ми підійшли до матчу із кадровими втратами:Мунтян, Матвієнко й Онищенко не змогли зіграти через травми, а Веремєєв був дискваліфікований. Трохи перебудували гру у захисті, грали Зуєв, Дамін і Слободян, вони не лише нічого не зіпсували, а й навіть посилили нашу гру.

- В одному з інтерв’ю ви казали, що з усіх нападників вам найскладніше було грати проти Герда Мюллера із «Баварії», чому?
- Найважливішим для мене був матч із «Баварією» за Суперкубок Європи, коли я діяв проти Герда Мюллера – одного з найкращих бомбардирів в історії футболу, якого називали «людина-гол». Збірній СРСР він за три матчі забив сім м'ячів: на відкритті Олімпійського стадіону в Мюнхені (4:1), на чемпіонаті Європи 1972 (3:0, Мюллер забив 2 м'ячі) та в товариському матчі перед чемпіонатом світу в Москві в 1974 році (1:0). Проти «Баварії» був найважливіший матч, особлива підготовка. Валерій Лобановський викликав мене до себе, наставляв: «Тебе сьогодні м'яч не цікавить, потрібно повторити усі рухи Мюллера, бути його тінню. Якщо не заб'є він, ніхто не заб'є». У німців, дійсно, вся гра будувалася через нього, забивав просто з нічого. Тоді Валерій Васильович ще додав: «Мюллер на лавку – і ти на лавку». А журналісти потім переінакшили: «Мюллер – в душ – і ти в душ. І почухай йому спинку». А ще був випадок, коли у Лобановського запитали напередодні гри з «Баварією»: «Як будете справлятися з Мюллером?» На що він відповів: «У нас є свій Штирліц на їхнього Мюллера».

- І як, вдалося нейтралізувати його?
- Так, Блохін тоді забив супергол, який у Європі потім два роки крутили. У мене навіть залишилося фото з того матчу в журналі Kicker: Мюллер сидить на полі й обурено звертається до судді, а я поруч, і підпис: «Стоппер Решко посадив Мюллера на п'яту точку, а «Динамо» – «Баварію». Мені дуже подобається це фото. Мюллер недарма обурювався – я грав щільно, персонально й не давав йому дихати. Зараз, напевно, діяв би інакше, тому що в академії МВС вивчив бойовий розділ самбо (посміхається), а тоді він обурювався та злився, що нічого не міг зробити. Це зараз захисники грають у зону, тому діяти в атаці набагато легше. У боротьбі я завжди розставляв руки в сторони і униз, як вчили угорські тренери – тоді суддя бачитиме, що ти не порушуєш правила, якщо суперник захоче симулювати. А зараз навіть у топ-клубах – «Реалі», «Барселоні», збірних – захисники ліктями вибивають очі – це жах.

А судив наш матч Серджо Гонелла, який у 1974 році працював на фіналі чемпіонату світу, потім на Суперкубку УЄФА, отримав «золотий свисток» та є чи не єдиним рефері, який обслуговував фінали чемпіонату світу та Європи. Він тоді за обурення показав Мюллеру жовту картку, а я вийшов чистим із води. Такі моменти залишаються в пам'яті на все життя.

Але насправді зізнаюся, що мені більше запам’ятався матч-відповідь 6-го жовтня у Києві.

- Чим саме?
- На стадіон прийшло 105 тисяч глядачів: 100 тисяч перебували на трибунах і ще п’ять – у проходах на сходах. Доля Суперкубку вирішилася саме у домашньому матчі, приємно було робити коло пошани. А заявок на квитки з усієї України надійшло 500 тисяч (!). Мені телефонували із Закарпаття, казали, що збираються замовити спецпотяг, просили, щоб я організував 2-3 тисячи квитків. Я кажу: «Ти з глузду з’їхав? Я не можу дістати навіть 10 квитків для найближчих».

- Після цього ще траплялося зустрічатися з Гердом Мюллером?
- Так, у 1990 чи 1991 році, коли ще була НДР, ми з ветеранами приїжджали до Німеччини на якесь свято, керівником нашої групи був Йожеф Сабо. Коли приїхали на базу «Баварії», Мюллер нас зустрів та крикнув: «Хочу бачити Решка та Рудакова!». Ми обійнялися, запитали, чому саме нас, а Герд і відповідає: «Рудакову я забив сім м'ячів у трьох матчах, а Решко не дозволив мені забити на Олімпійському стадіоні». Словом, є, що пригадати.