Гарій ЄГІАЗАРОВ: «Україна втратила ціле покоління гравців високого рівня»

Заслужений тренер України Гарій Єгіазаров особистість в жіночому волейболі досить відома. Його найбільшими успіхами в якості наставника вважаються: перемога зі збірною України в Євролізі в 2017 році і 4 місце на чемпіонаті Європи в 2001 році. Саме під його керівництвом наша збірна перший і поки єдиний раз в історії виступала на Олімпійських іграх (в Атланті у 1996 році). Він тричі приводив луганську «Іскру» до золотих медалей чемпіонату України і з цієї ж командою двічі завойовував 3 місце в Кубку європейських чемпіонів (аналогу нинішньої Ліги чемпіонів) - 1995, 1996 рр. Ще одного разу «Іскра» піднімалася на 3 місце в Кубку ЄКВ (1994 рік). Підготував 12 майстрів спорту міжнародного класу. 8 років пропрацював в Італії, тренуючи різні місцеві команди.
В минулому сезоні 2019-2020 років очолював національну жіночу збірну України і клуб жіночої Суперліги «Орбіта-ЗНУ-ЗОДЮСШ» із Запоріжжя.

Насамперед цікавлюся, як Гарій Шамоєвич проводить карантин.

- Як і всі, сиджу вдома. Оскільки зараз заборонена будь-яка активність, максимально намагаюся дотримуватися карантину. З іншого боку, вдалося подивитися досить багато матчів за участю нашої збірної. В цьому плані взяв для себе щось корисне. Крім того, є час поспілкуватися за допомогою інтернету і мобільного зв'язку з італійськими тренерами, яких я добре знаю по роботі в цій країні. Деякі з них, в даний час, також є наставниками збірних, тому є привід для розмови, для обміну думками.

- До речі, яка обстановка зараз у них в Італії?
- Поки у них ситуація приблизно така ж, як і у нас. Всі сидять по домівках, спільні тренування не проводять, хоча кілька послаблень карантину вже намічаються. Деякі команди поступово починають комплектуватися і готуватися до нового сезону. З того, що я дізнався від агентів, нинішня ситуація може дуже серйозно відбитися на багатьох клубах, так як, швидше за все, зазнають змін в плані зменшення їхні бюджети. Це пов'язано з багатьма факторами і, перш за все, з економічною кризою, адже в цих умовах економіка всіх країн дуже постраждала. Природно, постраждає і спорт.

- Які спогади, якщо говорити в цілому, залишилися у Вас від сезону 2019-2020 років. Як, на Ваш погляд, виступила збірна?
- Враження двояке. Нагадаю, що наша збірна брала участь в двох серйозних турнірах. Першою була «Золота» Євроліга, а потім ми виступали у фінальній частині чемпіонату Європи. Так ось, якщо говорити про Євролігу, то тут все-таки було більше позитивних моментів. Перш за все, ми дали можливість відновитися після своїх чемпіонатів, відпочити і залікувати травми деяким нашим лідерам, більш досвідченим волейболісткам. Йдеться про Перетятько, Крайдубу, Рихлюк, Трушкіну, Герасимову і Кадолу. Тому в цьому турнірі наш склад був дещо експериментальним. Чесно кажу, далеко не всі тоді вірили в цю збірну, кажучи про те, що шансів вийти з групи у нас практично немає. Проте, у себе вдома ми досить впевнено перемогли у всіх трьох матчах з однаковим рахунком 3:0, в тому числі обіграли майбутнього переможця Євроліги збірну Чехії, а також ж сильну команду Словаччини. І для того, щоб вийти до фінальної четвірки нам не вистачило досягти успіху лише в одній партії в виїзному матчі заключного туру в словацькому місті Попрад, де ми поступилися 1:3. Тому нам було цілком реально потрапити до фінальної частини турніру і поборотися за вихід до Ліги націй.

- Що ж завадило тоді у Словаччині виграти цю партію, тим більше, що для суперниць підсумок тієї зустрічі вже не мав ніякого принципового значення?
- В тому-то й справа, що словацькі волейболістки вийшли на матч повністю розкутими і перед своїми вболівальниками явно хотіли показати красиву гру. Над нами ж дуже тиснув результат і, на жаль, не всі дівчата витримали цей тиск. Після двох партій рахунок на табло був рівним, але на жаль, виграти ще один, такий потрібний для нас сет, команді не вдалося. Ось тут якраз і позначилася відсутність необхідного в таких випадках досвіду. Вже на розборі гри ми з моїми помічниками прийшли до думки, що якби на майданчику були присутні хоча б два-три більш досвідчених гравця, які бували в таких складних ситуаціях, то ми би досягли того, чого хотіли. Плюс до всього десь більше щастило господарям майданчика і, навпаки, удача в якісь моменти явно відверталася від нас. Таке нерідко трапляється у волейболі. Проте, ще раз повторю: якщо розглядати участь в «Золотій» Євролізі як підготовку до фінальної частини чемпіонату Європи, то ми отримали більше позитивних емоцій.

- Можна сказати, що цей склад Вас не розчарував?
- Можна сказати і так. Нам вдалося переглянути у справі найближчий резерв нашої збірної. Ми дали можливість пограти практично всім дівчатам, яких викликали на цей турнір. Якщо говорити персонально, то я б відзначив Олександру Биценко, яка зіграла дуже непогано. Забігаючи наперед, відзначу, що її нам не вистачало на чемпіонаті Європи, куди вона не змогла потрапити через рецидив старої травми. На своєму високому рівні провели турнір Ганна Степанюк і Карина Денисова. На позиції центральних блокуючих ми перевіряли Діану Карпець, Дар’ю Дрозд та Світлану Дорсман, давши їм приблизно рівну ігрову практику. В багатьох матчах хорошу гру демонструвала наша зв’язуюча Алла Політанська. Під стать їй на тій же позиції була і наша молода і перспективна волейболістка Дар'я Велікоконь, хоча вона грала менше. У багатьох епізодах справлялися зі своєю роботою обидві ліберо - Христина Нємцева і Анастасія Карасьова.

- Тепер давайте поговоримо про чемпіонат Європи. Цього разу вдалося зібрати оптимальний склад?
- На жаль, ні. Про Олександру Биценко я вже сказав. Буквально на останньому етапі підготовки перед чемпіонатом Європи ліберо Христина Нємцева отримала серйозну травму коліна і випала зі складу збірної. Травма плеча завадила взяти участь в турнірі Дар’ї Дрозд. І хоча вона після чемпіонату Європи ще зуміла відіграти сезон, але потім все ж таки не уникнула операції саме через ту травму. Ще одна волейболістка, на яку ми розраховували, Богдана Анісова провела з нами майже весь підготовчий період, проте через якісь проблем з документами, її не вдалося заявити на чемпіонат. До цього ще можна додати, що наші досвідчені гравці Анастасія Крайдуба і Олеся Рихлюк, від яких багато залежить в плані атак і набору очок, хоча і брали участь в турнірі на позиції діагонального, мали деякі проблеми зі здоров'ям, що завадило їм виступити в повну силу.

- Як йшла підготовка до Євро-2019, чи все вдалося виконати з наміченого?
- Завдяки Федерації волейболу України, тут не було ніяких проблем. Ми провели повноцінний збір у Запоріжжі, причому до нас приїжджала збірна Румунії, з якою ми зіграли відразу п'ять контрольних матчів. Там же був проведений міжнародний турнір за участю нашої збірної, а також команд Білорусі та Естонії. Цього на той момент було цілком достатньо. Єдине, що можливо треба було б змінити, це я говорю вже з позиції сьогоднішнього дня, так це організувати якийсь виїзд зі збірною на невеликий турнір. Ми занадто довго, як мені здалося, майже місяць перебували на зборах у Запоріжжі. Можливо треба було заздалегідь шукати країни або турніри, де б ми могли ще провести кілька матчів.

- Ключовим матчем за вихід із групи тут став поєдинок зі збірною Словенії. Ви вели 2:1, але програли 2:3 В чому була причина поразки?
- Я хочу почати з того, що нам явно не пощастило з календарем на цьому чемпіонаті. Перші три матчі ми грали із сильними збірними Бельгії, Італії та Польщі, які ставили перед собою найвищі цілі на цьому турнірі (до речі, останні дві пізніше змогли пробитися до півфіналу). Всі три матчі ми програли, хоча гра з господарками Євро командою Польщі у нас вийшла однією з кращих на чемпіонаті. Але, тим не менше, очок ми не заробили і це, звичайно, в якійсь мірі гнітило наших гравців. Збірній Словенії в цьому плані пощастило більше, адже вона вже встигла перемогти Португалію, тому була в кращому настрої в плані психології. Це дуже важливо, особливо для жінок. Що ж стосується самого матчу зі Словенією, то команди були приблизно рівні і шанси на перемогу перед заключною п'ятої партією розцінювалися 50 на 50. Але на самому початку тай-брейку ми занадто далеко відпустили своїх суперниць. І хоча до зміни сторін трохи зуміли скоротити відставання 6:8, наздогнати Словенію вже не змогли. В підсумку з поставленим завданням вийти з групи ми не впоралися і тому від цього чемпіонату Європи залишився гіркий присмак.

- На Ваш погляд, у нинішнього складу збірної України є перспективи досягти хороших результатів на престижних міжнародних турнірах в найближчому майбутньому? Зміна поколінь ще не намічається?
- Точкові зміни в будь-якому випадку робити необхідно і треба створювати конкуренцію в складі, щоб як мінімум дві-три людини реально претендували на одну позицію. Тоді можна буде змінювати тактику навіть протягом одного матчу, а втрати через травми провідних гравців не будуть такими відчутними. Оскільки ми не беремо участі в найближчій Олімпіаді, яку перенесли на 2021 рік, для нас вже почався новий олімпійський цикл. Саме з цієї позиції треба розглядати всю подальшу підготовку. В обов'язковому порядку збірній треба більше проводити матчі з сильними суперниками. Або, другий варіант, наші провідні гравці мають виступати в найсильніших чемпіонатах, щоб набиратися міжнародного досвіду. Це, безсумнівно, буде допомагати їхньому подальшому зростанню. І, нарешті, третій варіант, треба піднімати рівень нашого національного чемпіонату. На даний момент в ньому, відверто кажучи, тільки два конкурентоспроможних клуби - «Прометей» і «Хімік». А повинно бути, як мінімум, не менше чотирьох.

- З позиції тренера, який свого часу приводив збірну України до четвертого місця на чемпіонаті Європи і брав участь у фінальному турнірі Олімпійських ігор, Ви вірите в те, що можна це повторити або наблизитися до такого результату?
- Знаєте, нічого неможливого немає. Але все це вимагає великої фінансової підтримки. Коли ж ми приходимо до Міністерства молоді та спорту України і захищаємо свої щорічні плани, то нам відповідають приблизно так - дайте результат, тоді будуть гроші. Виходить замкнуте коло, тому без належного фінансування в світову еліту пробитися вкрай складно, а не пробившись туди, ми не отримаємо цього фінансування. Ще раз хочу підкреслити: ігрові види спорту вимагають вкладень і часу.

У зв'язку з цим не можу не сказати про те, що «завдяки» такому ставленню до жіночого волейболу, ми, образно кажучи, свого часу розгубили весь свій український генофонд і втратили ціле покоління гравців найвищого рівня. Ви подивіться, скільки наших волейболісток виїхали з країни і поміняли громадянство, починаючи з 2004 року. І це при тому, що наша молодіжна збірна в той час була однією з кращих в Європі, завоювавши срібні нагороди. Щоб перераховувати прізвища потрібно досить багато часу. Назву лише тільки деяких з них. Це Анна Цокур (нині Макарова), яка вже у складі збірної Росії ставала срібним призером Світового Гран-Прі. Ольга Дробишевська, яка прийняла громадянство Казахстану і у складі цієї збірної брала участь в Олімпіаді 2008 року, ставала бронзовим призером Азіатських ігор. Ще одна нинішня росіянка Марина Манюк (Марюхнич), яка в 2013 році у складі краснодарського «Динамо» виграла європейський Кубок Виклику і стала MVP (найкращим гравцем) турніру. У збірній Азербайджану виступало відразу кілька наших колишніх волейболісток. Зокрема, Наталія Сказка (Маммадова) грала за цю країну протягом 14 років, була переможцем клубного чемпіонату світу, срібним призером і кращої нападаючої «Фіналу чотирьох» Ліги чемпіонів, ставала чемпіоном і призером п'яти національних чемпіонатів.

Або взяти, наприклад, дівчат 1988-1990 років народження. Так, чемпіонка світу і дворазова чемпіонка Європи Наталія Гончарова на даний час є справжньою зіркою світового волейболу, вона лідер збірної Росії. Поліна Петрашко (Рагімова) у складі збірної Азербайджану протягом більше десяти років виступала чемпіонатах світу та Європи, є однією з рекордсменок світу за кількістю набраних очок за матч, набравши в одній грі 58 очок, в інший 54. Можна продовжувати ще і ще. Це була дуже велика розкіш розкидатися такими волейболістками.

Саме вони повинні були стати основою нашої жіночої збірної України на довгі роки, саме у них повинно було вчитися наступне покоління гравців. Але, на жаль, для України ці волейболістки були втрачені, а наша збірна протягом більш ніж десяти років не могла навіть пробитися до фінального етапу таких великих турнірів як Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи, Світові Гран-Прі, Ліга Націй і так далі. Такі ситуації безслідно не минають і ми зараз пожинаємо плоди такого марнотратства. Щоб такі ситуації більше не повторювалися, треба кардинально міняти підхід до волейболу.

- І все ж, як Ви вважаєте, в цій ситуації є зміни на кращє?
- На щастя, зміни є і вже можна побачити чимало позитивних моментів. Так, з приходом нового керівництва Федерації волейболу України чотири роки тому, ми бачимо, що збірним як жіночій, так і чоловічій, стали приділяти значно більше уваги. Як результат, у 2017 році обидві збірні вперше виграли Євролігу. У 2019 році і жіноча, і чоловіча збірна виступали у фінальних турнірах чемпіонату Європи, чого не було вже багато років поспіль. Молоді гравці вже не можуть так просто виїхати в іншу країну і поміняти громадянство, тому залишаються і виступають за збірну України. Безпосередньо президентом Федерації Михайлом Мельником багато робиться для популяризації нашого виду спорту, який ще зовсім нещодавно лише епізодично з'являвся на телебаченні, а тепер широко представлений і в засобах масової інформації, і в інтернеті. Але зупинятися на цьому не можна, попереду ще багато роботи, про що я говорив вище. Тільки тоді можна буде сподіватися на гідний результат

Розмовляв Ігор ЗАРЖИЦЬКИЙ