ПОДКОПАЄВ: «У Саудівській Аравії всі переїзди спортсменів оплачує держава»

У тренерському середовищі ім’я Володимира Подкопаєва добре відоме не лише в межах України. У нашій країні він відзначився, насамперед, тим, що тривалий час небезуспішно працював з юніорською та молодіжною жіночими збірними, а також був помічником Гарія Єгіазарова, коли у 2017 році українські волейболістки спочатку виграли Євролігу, а потім на чемпіонаті Європи наробили чимало галасу, ледь не здолавши по черзі потужні збірні Росії та Болгарії. А так Володимир Подкопаєв, в основному, тренував і продовжує тренувати різні зарубіжні команди. Причому, що цікаво, в останні роки доля занесла його до, так би мовити, досить екзотичних у волейбольному світі країн. Ось про те, що сьогодні являє волейбол в Ісландії, Саудівській Аравії та Тунісі, досвідчений фахівець, який нещодавно відзначив 50-річний ювілей, і повідав в цьому інтерв’ю.
 
- Насамперед, давайте нагадаємо шанувальникам волейболу про ваші перші наставницькі кроки на солідному рівні.
– Якщо говорити про клубний рівень, то кар’єру головного тренера я розпочав у далекому 1997 році в Хорватії. Потім була успішна робота в Білорусі, де, до речі, я здобув свою першу медаль. В Україні ж був наставником столичного жіночого колективу «МНТУ- Нафтогаз» і потім білоцерківської команди «Рось». Після того півтора сезони відпрацював в Азербайджані, далі набував досвіду в Росії. До речі, хабаровський «Самородок» після свого розвалу досі винен мені кругленьку суму. Потім географія моїх подорожей невпинно розширювалася. Були цікаві періоди у Швейцарії, Фінляндії… Занесла мене доля й до такої оригінальної країни, як Ісландія…
 
– Що ж там було оригінального, зокрема, на волейбольній ниві?
– Наприклад, те, що мені довелося паралельно працювати і з жіночою, і з чоловічою командами одного клубу. Спорт там не є професіональним – спортсмени, як правило, або десь працюють, або навчаються. Тож у кожної команди було на день лише одне тренування.

Натомість, у моєму контракті був прописаний пункт, за яким я зобов’язувався стовідсотково брати участь в усіх «кемпах», що організовувала місцева волейбольна федерація. Це, до речі, стосувалося фактично кожного іноземного спеціаліста. А їх тут зібралося достатньо. Для прикладу, у вищому жіночому дивізіоні, який нараховував десять учасників, лише одну команду тренував місцевий наставник. У чоловічому – жодного. Тож не відлинювали від «кемпів» бразильці та португальці, двоє італійців, серб та болгарин… Ось і я відпрацював на чотирьох таких заходах.

Навіщо вони потрібні? Насамперед, вони робляться задля зростання фахової досконалості місцевих тренерів. По-друге, є дуже корисними для дітей і підлітків. Тож гравці юніорських та юнацьких збірних потрапляли на ці «кемпи» безкоштовно. Усі ж інші бажаючі діти – за рахунок їхніх батьків. І таких теж збиралося чимало. Рівень життя в Ісландії достатньо високий, щоб вони могли собі це дозволити.  

Звичайно, у цій країні на першому місці футбол. Причому, на безальтернативному першому місці. Щоби вам було зрозуміло, у передмісті Рейк’явіка, де я мешкав, у радіусі п’яти кілометрів знаходиться одразу 16 повнорозмірних футбольних полів! Це не рахуючи «коробочок» для школярів та майданчиків із нетрав’яним покриттям. Що цікаво, до футбольних секцій дівчат приймають із 3-х років, а хлопчиків – із 4-х. А в тих командах, з якими я працював, переважна більшість жінок та чоловіків також пройшла через футбол. Ось так…

Щоправда, арени, де проводилися наші «кемпи», теж вражали. Одна з них мала під своїм дахом одразу два зали: у першому було вісім ігрових майданчиків, в іншому – чотири. Збиралося чимало тренерів та приблизно 120 дівчат у віці 12-15 років і 40 хлопців 12-16 років. Графік роботи був дуже насиченим: 4 години занять – перерва – ще 4 години занять – ще перерва… І так протягом 3-4 днів. Кожного разу я працював з різними групами і, відповідно, 2-3 місцевими тренерами, котрі виступали моїми помічниками, ставив різні завдання. Таким чином, у практичному процесі були задіяні всі і, безумовно, в підсумку вигравали також всі. Тому, гадаю, подібні «кемпи» не зайвим було б проводити і в нашій країні.
 
– Тобто, працювати в Ісландії вам було цікаво?
- Цікаво – так. А ось з фінансової точки зору ця країна для роботи не є надто привабливою. Зрозуміло ж, що коли зарубіжний фахівець у досить зрілому віці вирушає працювати до не провідних волейбольних країн, то для цього має бути хороший фінансовий стимул. У Ісландії ж цього не було.  

- Наскільки можна зрозуміти, не надавала цього стимулу і робота у тренерському штабі жіночої збірної України?
– Звичайно! Адже тодішнє керівництво профільного Міністерства чомусь не вважало необхідним оформити звичайний робочий контракт. Візьміть 2017 рік. Починаючи з травня і по жовтень, я працював помічником Гарія Єгіазарова. В тому числі на змаганнях переможної для нас Євроліги та чемпіонату Європи. І не заробив за цей час жодної копійки, за винятком невеликих преміальних, що виплатила Федерація волейболу України. Хіба це є нормально? Та й Гарію Шамоєвичу я відверто не заздрив. Бо йому доводилося закривати масу паперової роботи. Плюс як можна було ставитися до вимоги Міністерства надати йому програму розвитку збірної України на 4-5 років вперед, а контракт при цьому підписувати лише на рік?! Хоч як прикро, але з подібним я стикнувся лише у рідній країні.
 
– Наскільки відомо, протягом двох останніх сезонів вам випало працювати далеко за межами Європи. Вірно?
– Так і є. Я провів їх у Саудівській Аравії. А ще останні два місці, фактично перед початком тотального карантину, відпрацював у Тунісі з жіночою командою, яку раніше тренував три роки тому і вигравав з нею «срібло» місцевого чемпіонату та національний Кубок. Тепер же в неї на носі був старт у жіночому Арабському Кубку, тож вони запросили мене буквально за два тижні до його початку. Хоч вийшло, як кажуть, з корабля на бал, ми змогли вибороти бронзові медалі. Одразу після цього я повернувся додому в Україну.

– А у Саудівській Аравії ви теж з жіночими командами працювали?
– Ні. В цій країні жіночий спорт робить лише перші кроки. Національних чемпіонатів серед жінок із жодного виду спорту там досі не проводять. А в чоловічому волейболі два-три найсильніших клуби, за певних обставин, могли б більш-менш успішно конкурувати на рівні української Суперліги.
 
– Легіонери там присутні?
 – Так. У вищому дивізіоні клубам дозволено заявляти до трьох легіонерів, при цьому одночасно на майданчику можуть перебувати тільки двоє. А у першому дивізіоні, де, власне, я і працював, дозволялося мати не більше одного легіонера.
Взагалі, у Саудівський Аравії спорт номер один – це теж футбол. А далі вже приділяється певна увага іншим видам. Після футболу йде гандбол, і лише за ним приблизно рівний авторитет мають волейбол і баскетбол.
 
– Глядачів збирається достатньо?
– Не тисячі, як на футболі, однак в останні роки кількість волейбольних вболівальників збільшувалася. Благо, вхід на трибуни там безкоштовний. Тож наш вид спорту потроху ставав цікавішим. Проте як воно буде далі через коронавірус та падіння цін на нафтовому ринку? Адже в цій країні існує досить цікаве правило - в усіх видах спорту переліт команд на гостьові матчі національних змагань оплачує держава! Точніше, її спортивне Міністерство. Туди наперед надаються відповідні заявки – і вперед! Проживання і харчування – то за рахунок клубів, а транспортні витрати повністю брала на себе держава. Також клуби були позбавлені необхідності проплачувати аренду ігрових залів, роботу арбітрів – це, знову ж таки, покривалося за державні кошти. Тобто, мені пощастило працювати в дещо іншому спортивному світі.
 
– Нічого собі – «дещо іншому»!
– Знаєте, це таки справді щось! Наприклад, там, вибачте, навіть у «найзачуханішому» селі обов’язково є лікарня з усім необхідним сучасним обладнанням. Але доступна вона лише для місцевих мешканців. Якщо ж ти іноземець, і прийшов до лікаря навіть із простим проханням поміряти температуру – будь люб’язний, діставай 400 реалів! Це приблизно 120 доларів. Ось так!

– Вражає! Ну, а що являє собою волейбол у Тунісі?
– Чоловічий – на досить непоганому рівні. А от жіночий… Фактично, там були два солідних клуби, всі інші їм суттєво поступалися. Та чи залишаться тепер на плаву хоча б ці два? Взагалі, на відміну від Саудівської Аравії, у цій країні загальний рівень життя значно нижчий. І тут наслідки коронавірусу можуть бути значно суворішими…
 
– Що далі? Ви маєте якісь конкретні пропозиції щодо подальшої роботи?
– Кликали до тієї ж Саудівської Аравії, але це питання поки риторичне. Звісно, хотілося б знову працювати в Україні. Однак і тут далеко не все зрозуміло на сьогоднішній день. Тож давайте спочатку витримаємо карантин, успішно, сподіваюся, переживемо наслідки коронавірусу, а там вже стане більш-менш зрозуміло – що робити в подальшому…
 
За матеріалами прес-служби Федерації волейболу України