Гра їхніх життів: як в Голлівуді зняли, можливо, найкраще кіно про соккер

Спорт встав на паузу в усьому світі, але це не привід про нього забувати. За часів, коли всі ми замкнені в чотирьох стінах, саме час переглянути або відкрити заново для себе хороші фільми, в тому числі й про спорт. Під час всеукраїнського карантину ми починаємо нову рубрику – і почнемо з картини про головний матч в історії США.

Прототип

«У будь-якому випадку всі впевнені, що ми будемо клоунами і хлопчиками для биття»

В принципі, сама історія, якій присвячений фільм «Гра їхніх життів», настільки кінематографічна, що єдине, що дивує в історії її екранізації: те, що з нею тягнули аж до 2005-го. Втім, коли входиш у контекст, здивування зникає.

В американському фольклорі є ідіома «Диво на газоні», що має на увазі перемогу збірної США над англійцями на ЧС-1950. І дійсно, якщо зараз такий результат між двома англомовними збірними буде нехай несподіваним, але адекватним, то сім десятиліть тому він виглядав дивом рівня неопалимої купини або перетворення води на вино.

Післявоєнна Америка – місце, в якому значна частина населення не знала, що таке «соккер», не кажучи про інтерес англійською забавою. Коли один з героїв фільму дивується, що в Сент-Луїсі є спеціальний футбольний кореспондент, йому пояснюють: ця гра цікава місцевій діаспорі, в основному італійській. Представники різних діаспор і складали збірну: в основному італійцi, але були й екзотичні гравці на кшталт Джо Гатьєнса – гаїтянина, який забив переможний гол англійцям.

Чоловіча збірна США з футболу тих часів – колектив, який грає в середньому менше одного разу на рік і програє, наприклад, 0:11 норвежцям. У вас може виникнути логічне запитання, як така команда взагалі пробилася на ЧС – все просто, у відборі від зони КОНКАКАФ брали участь три команди, з яких на турнір виходили дві. «Янкіз» обіграли кубинців у вирішальній грі, але поступилися мексиканцям 0:6 та 2:6…

Причини таких слабких результатів зрозумілі: американські гравці в соккер були стовідсотковими любителями. Водій катафалка, листоноша, посудомийник – до Бразилії приїхав дуже різношерстий зріз американського суспільства. Забавно, що чи не найбільш професійним і досвідченим з них був… уродженець Львова. Адам Волянін в довоєнний час грав за «Погонь», в 1939-41 рр.. виступав за московський «Спартак», в ході Другої світової був перекинутий в Ірак, звідки мігрував до Англії, а потім і до США.

Але навіть така команда приїхала на ЧС в ослабленому складі: деяких футболістів не відпустили з роботи. Основний воротар «Янкіз» Клаудіо Боргі під час матчів просив партнерів робити удар від воріт за нього: ногами він грати просто не вмів… Погодьтесь, навіть в хорошому кіно про перемогу чергового Давида над черговим Голіафом Давида зазвичай не малюють настільки слабким.

А по той бік американцям протистояла команда мрії. Збірна Англії ігнорувала довоєнні чемпіонату світу, але результати різних турне за участю британських команд не залишали сумнівів, хто володар футбольного світу. Скромний «Чарльтон Атлетик» міг між матчами чемпіонату рознести збірну Франції 5:2, яка була одним з фаворитів всіх довоєнних ЧС, турне інших англійських команд оберталися на незмінну низку великих перемог, якщо родоначальники випускали оптимальний склад… Метьюз, Мортенсен, Ремсі, Фінні – імена кращих гравців того покоління і через 70 років вражають своєю звучністю, на ЧС ця команда їхала в якості головного фавориту.

І за підсумком – 1:0 на користь США. Шукати причини цього те ж саме, що й у чемпіонства «Лестера»: пост-фактум, звичайно, можна підігнати відповідь під умови задачі, але взагалі слово «диво» не виглядає перебільшенням ні в якій мірі. Так, Метьюз не зміг зіграти через травму, так, Боргі видав безліч сейвів – але як можна виправдовуватися подібними речами в матчах з командою, жодного гравця якої не взяли б у клуб навіть другого англійського дивізіону?!

Головною причиною, звичайно ж, стала недооцінка суперника, яку традиційне британське чванство тільки примножило. Перед матчем англійські газети писали: «У футбол не вміють грати тільки ескімоси і північноамериканці». Англійці не дивилися за межі острова і в глобальному плані: так, до 1950-го року вони все ще не вважали, що збірній Англії потрібен тренер – склад визначав спеціальний «комітет», по суті – чиновники.

Для американців та перемога так і залишилася сном у літню ніч: вони не набрали на турнірі більше жодного очка і повернулися в США працювати посудомийниками, водіями, учителями. Доля Джо Гатьєнса виявилася і зовсім трагічною: після приходу на Гаїті режиму Франсуа Дювальє колишній гравець був заарештований і убитий… Англійці ж після цього матчу програли ще й іспанцям, не вийшли з групи і повернулися додому з ганьбою. Як сказав після матчу капітан американців Харрі Кіо: «Мені шкода цих виродків. Не уявляю, як вони збираються «відмиватися» після того, як ми їх побили?».

Реалізація

Інтерес до сенсаційної перемоги в США довгі роки залишався вкрай низьким, але коли янкі вирішили провести мундіаль-1994 у себе, він нарешті проявився. Тоді в постарiвших героїв Бразилії почали брати інтерв'ю, а ентузіаст Джеффрі Дуглас до 1996-го року написав книгу «Гра їхніх життів». Причини, чому її взялися екранізувати, лежать на поверхні: просто ідеальний сюжет для голлівудського фільму.

У сотні разів більше відомі і розкручені картини про соккер не змогли відбутися через жахливу демонстрацію того, що відбувається: цих нескінченних ударів через себе, яких в п'ятдесяті просто не існувало, лавини атак, голів кожну хвилину. Мені доводилося зустрічати думку, що досить важко зняти невидовищний фільм про бокс, настільки він кінематографічний; з соккером, мабуть, ситуація зворотня – гру за участю 22 осіб на величезному полі важко зняти видовищно і при цьому правдоподібно.

Щоб підтягнути якість гри до хоча б середнього рівня, режисер Девід Анспо підбирав акторів, виходячи з їхніх футбольних навичок. Йому пощастило: серед тих, хто пройшов кастинг, виявився актор, який вже після зйомок став зіркою.

Джерард Батлер любить спорт. З дитинства він вболіває за «Селтік», в одному з виставкових матчів навіть грав за «кельтів», а буквально днями запалював олімпійський вогонь і прокричав фірмове «This is Sparta!». На кастингу він зарекомендував себе як непоганий гравець і отримав одну з головних ролей – воротаря Боргі. Один з кіноляпiв фільму полягає в тому, що Батлер постійно вводив м'яч у гру ногами, тоді як Боргі грав виключно руками. Яка іронія: голлівудський актор як мінімум в одному з компонентів гри був кращим за спортсмена, роль якого він виконував…

Про реалізацію сюжету говорити не доводиться – історія матчу сама немов зійшла з екранів Голлівуду. Найприголомшливiше в цій казці – те, що вона є правдою, що любителі дійсно обіграли кращих футболістів світу. Англійська збірна продемонстрована пихатими і самозакоханими нахабами – досить сказати, що на офіційному прийомі перед грою їх лідер говорить: «Я бажаю американській команді удачі – і коли англійська команда вас розіб'є, гарненько відпочиньте і розслабтеся в Бразилії».

Ймовірно, саме цих слів і не було, але у драматичного кіно свої закони – Анспо, ймовірно, загострив кути заради додаткового напруження пристрастей. При цьому сюжет далеко не бiнарний: крім «хороші проти поганих», є протистояння і всередині американської команди. Представники різних регіонів США сперечаються, конфліктують на грунті лідерства всередині команди, суперечки, що цікаво, виникають і між гравцями і тренером. Саме після одного з конфліктів Боргі з товаришами переконує наставника запросити в команду Гатьєнса – людину, яка вселяла побоювання релігійністю, кольором шкіри і взагалі абсолютним інакомисленням в порівнянні з іншими.

Діалог, після якого Джо став гравцем збірної, дозволю собі навести повністю.

«Ми хочемо, аби ти був у командi»

«Якiй?»

«Збірнiй США з футболу»

«А є така?... Який у вас стиль гри?»

«Поки ніякого, але ми над цим працюємо»

І знову це виглядає абсолютно неправдоподібним сюжетом, і знову гранично відповідає фактам. Команда, яка навіть на тлі глибоко кризового повоєнного футболу програла сім попередніх «Диву на газоні» матчів із загальним рахунком 2:45, приблизно так і повинна була комплектуватися. Загалом, Анспо знайшов ідеальний сюжет і зняв класичну спортивну драму.

А ось за що режисера і його команду потрібно покритикувати, так це за недбалість при роботі з фактами. Двома найважливішими гравцями того часу були дриблер Стенлі Метьюз і бомбардир Стенелі Мортенсен – і Анспо переплутав факти біографії двох тезок, навісивши на лідера англійців факти з біографії обох… Дві англомовні збірні зіграли в другому турі чемпіонату, а не в першому, як це демонструється у фільмі – і гордовитість англійців була пов'язана ще і з тим, що турнір вони почали з упевненої перемоги над чилійцями, тоді як «янкіз» програли Іспанії.

Фільм провалився в прокаті, Анспо за минулі 15 років не зняв нічого серйозного. Один з критиків сказав про картину: «Більше походить на панегірик, а не на пригодницький фільм». При цьому за якістю футбольних сцен, правдоподібностю та багатьма іншими складовими «Гра їхніх життів» на багато-багато голів перевершує більшу частину фільмів про соккер. Напевно, життю іноді шкідливо занадто вже нагадувати сюжети з кіно – тоді її екранізацію вважатимуть неправдоподібною.

Фільм: «Гра їхніх життів»

Жанр: спортивна драма

Рік: 2005

Спорт: футбол

Зірка: Джерард Батлер

Оцінка «Кіноспорту»: 8/10