Ну ти, Вася, даєш!

На нервовому грунті найкраще ростуть інфаркти. Та ще гібриди і єресі усіляких калібрів. Чи варто дивуватися дивним віршованим словами Василя Ломаченка після його не менш дивного відео з «ввічливими чоловічками»? Не варто. Тому що лінія поведінки нашого абсолютного чемпіона світу з боксу якнайкраще лягає в цю канву. Канву лихоліття. І Руїни.

Варто визнати, що винних в такому стані речей днем ​​з вогнем не знайдеш. Так вже вийшло. Така нам дісталася спадщина після розвалу «єдиного і неподільного». Незалежність нам випала швидше волею випадку, ніж вистражданою необхідністю. Ми більше двох десятиліть розвивали свою державність на колишньому, старому фундаменті. Поки був запас міцності в старих економічних зв'язках, ми хоч якось зводили кінці з кінцями. Але ось з точки зору ідеології, самоідентифікації ми, незалежні, залишалися на порядок нижче за Україну 1918-20 років. Тому що наші далекі співгромадяни не були настільки зашорені на поклонінні «старшому братові». І це поклоніння найбільше проявилося в сфері образотворчих мистецтв і спорту.

***

Залишимо спецам служителів муз. Поговоримо про спорт. Цей рід нашої діяльності змалку йшов пліч-о-пліч з російським. Згадайте, хоча б, Кубок чемпіонів Співдружності з футболу, участь вітчизняних хокейних команд в чемпіонаті Росії, загальні спаринги, тренувальні заняття і табори. Після 2013-го все це і багато іншого застопорилося, зачинилося, захлинулося. Переважно з нашого боку. Але повністю розірвати пуповину так і не вдалося. А все тому, що у нашого спорту, власне, як і в державі як такій, не було вироблено чіткої ідеології. А ще тому, що на багатьох високопоставлених спортивних посадах продовжують залишатися люди старої радянської закалки.

Сергій Бубка, Григорій Суркіс, Анатолій Коньков, Володимир Бринзак - ці та багато інших наших спортивних сановників не приховували своїх симпатій до північного сусіда, словом чи ділом повертаючи наш спорт в обійми до «старшого брата». У той час, коли у цього брата була своя ідеологія - нехай і примітивна, нехай і реваншистсько-імперська, але таки реальна, у нас її не було навіть елементарної. Що там говорити, коли указ профільного міністра Жданова про заборону виїзду українських спортсменів для будь-яких цілей на територію країни-агресори не був узятий на озброєння по всіх федераціях. І це не тільки тому, що профільний міністр не користувався серед підопічних належним авторитетом. Просто спортсменам, та й не тільки їм, не пояснили доступно, зрозумілою для них мовою, чому нинішня Росія - це зло, це агресор, це пережиток минулого. Ніхто толком не пояснив, не наполіг, не показав на власному прикладі, що без санкцій з боку українських спортсменів санкції світового спортивного співтовариства виглядають потворно і неповноцінно. І ми продовжували боксувати в Москві, там же грати в теніс, на тих же безкрайніх просторах стріляти по біатлонних мішенях. Нас не турбувала етична і моральна сторона питання. «Ми ж прославляємо український прапор» - елементарна і всеосяжна відмазка, що однаково працює і для чемпіона світу з боксу, і для наших розмов на кухні.

І ось в цей пролом, в цей ідеологічний нігілізм і відсутність своїх, власних авторитетів почав спочатку повільно і непомітно, а потім все швидше і виразніше стукати «русскій мір». Показово, що українського футболіста Ракицького публічно підтримали більше його колег по «зброї», ніж футболіста Зозулю. А непублічно - більше у рази. Захищати честь своєї національної збірної - велика проблема для наших тенісних, баскетбольних, шахових і інших спортивних прим. Мовляв, ми і так зробили для цієї країни більше, ніж усі ви, хто сидить на диванах. Цей повзучий гібрид у вигляді щирої віри заліз в душі і до Усика, і до Ломаченка. «Бог один», «Крим - це Крим», «брат на брата щоб не ліз», й інше, й інше, й інше.

 

 

 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

☦️

Публикация от LOMA (@lomachenkovasiliy)

11 Янв 2020 в 1:30 PST

Ми, звичайно розташовані по іншу сторону телеекрану чи, у ліпшому випадку, на трибунах, можемо тільки щиро і безнадійно обурюватися з приводу. Але, за великим рахунком, наші обурення для наших же кумирів - як укус комара. Або підступи «бісів» і «демонів». Тому що вони, кумири, звикли «годувати свою сім'ю», увірувати, що «спорт поза політикою», і що «заради рейтингу можна і в Москву поїхати». У зв'язку з цим був би вагомим голос якогось морального авторитету. Або хоча б спортивного. Гаркнув би в бік Ломаченка або Усика будь-який з братів Кличків, мовляв, схаменіться, вони ж наших вбивають на Донбасі. Сказав би Андрій Шевченко Ракицькому або Ордецю, що перехід в чемпіонат Росії в нинішній час - це неповага і зрада по відношенню до тисяч загиблих. Навчив би Василь Вірастюк наочно Жана Беленюка любити Батьківщину - дивись, і сміття в їх буйних, але таких «недалеких» головах стало менше. Але ні - у відповідь тиша. Та й з самих найвищих начальницьких кабінетів країни теж ні пари з вуст. Спасибі, що хоч Зозулю підтримали.

***

Ми їх втрачаємо, наших найкращих спортсменів, які, найчастіше біснуючись від жиру, стають зручною мішенню для войовничої чужої ідеології. Як втрачаємо просто багато кращих співгромадян - кого на Донбасі, від ворожої кулі, а кого на шляху за кордон, в пошуках кращого, нормального життя. А все тому, що у нас практично немає своєї ідентичності, своєї дивини, навіть віри загальної. Є пам'ятники, але авторитетів практично немає. Тому не дивуйтеся, якщо дізнаєтеся, по кому буде наступний подзвін.

І так, це не тільки їм, Ломаченку і Усику, з нами жити. Але і нам з ними. І це не тільки ми, безликі, уособлюємо Україну, у всякому разі, вітчизняний спорт, але і вони теж. Причому більше, ніж ми. Так що нам доведеться співіснувати. Бути терплячими. Поблажливішими. І чекати.

Поки не народиться свій Вашингтон з новим і праведним законом. Поки не народиться в муках нова українська ідеологія. Або поки не з'явиться справжній мужик з яйцями на чолі країни, або хоча б нашого спорту, який доступно, можна злим і нетихим, розповість і покаже всім цим «любителям Христа», що перш за все потрібно любити Батьківщину...