Ярослав Ракицький: залишимося друзями на пам'ять в інстаграмі

Ярослав Ракицький офіційно оголосив, що його кар'єра в збірній України завершена (у всякому разі, такий висновок можна зробити з написаному від його імені в одній із соцмереж). Мовляв, я цілий рік чекав на виклик, сподівався, для мене, мовляв, було честю, але якщо не хочете, я йду першим. Чесне слово, ця заява Ярика вельми схожа на крик відчаю кинутої панянки: це не ти мене, це я тебе кидаю.

В принципі, до цього відчайдушно напомадженого послання і ставитися слід було б відповідно: просто забути. Або, на худий кінець, викинути його (послання, себто) в кошик. Але з огляду на рівень резонансу, створений словами скривдженого футболіста, так і його статус, чого вже там, забути і кинути просто так не вийде. При всьому бажанні. Порозумітися потрібно.

А не вийде в першу чергу тому, що в «питанні Ракицького» з самого початку не були розставлені всі крапки над «і». Поки Ярослав захищав кольори донецького «Шахтаря», він вважався беззаперечним кандидатом до збірної України. Та тільки-но став футболістом пітерського «Зеніту», він так само беззастережно свій кандидатський статус в національній команді втратив. Давайте з цього приводу не гнівити Бога: ми ж усі чудово вже тоді, в лютому цього року, усвідомлювали, чому 44-й номер «гірників» виявився поза заявкою збірної. Просто для того, щоб наші здогади стали офіційною версією, не вистачало чиїхось сильних і своєчасних слів. Так мовляв і так, під час неприкритої російської агресії викликати футболіста, що захищає кольори «самого-самого» тамтешнього клубу - ну як мінімум моветон. Самі знаємо, хто на ці слова, в силу різних причин, не спромігся. Напевно, це не є добре, тому що в протилежному випадку ми б всі уникнули двозначності. І прийшли б, як мінімум, до чесності. Але, як виявилося, це не є і погано.

На наше загальне щастя, збірна України без Ракицького виявилася дуже навіть боєздатною. Скажу навіть більше: вона виявилася кращою, ніж була з Ракицьким. Практично весь відбір до Євро-2020 (матч проти Сербії винесемо за дужки, так як турнірна задача вирішена до нього) Кривцов з Матвієнком не дали жодного приводу, щоб згадувати про тужливого в далекому Пітері за збірною України центрбека «Зеніту». Більш того: можна навіть стверджувати, що в оновленій команді Шевченка навіть за ігровими характеристиками Ракицькому не завжди б знаходилося місце. І чим впевненіше наша збірна крокувала шляхом відбору, тим менше ми згадували про Ярослава.

УАФ. Андрій Шевченко і Ярослав Ракицький

Кульмінацією цього «незгадування» став матч на «Олімпійському» проти Португалії. Збірна України при відмінній грі - і в захисті теж, і в центрі захисту - тим більше - здолала чинних чемпіонів Європи. Причому тут Ракицький, коли у нас і без нього все навіть більше, ніж добре ?!

Відболіло, як здавалося, відвалилося і зажило. Але Ярик (або ті, хто за його спиною) теж не дурень. Розуміючи, що на майбутньому чемпіонаті Європи йому по любому не вийде зіграти, він вирішив зробити хід конем. Типу, завершую кар'єру в збірній на такий ось високій ноті. Ну, і з риторичним таким питаннячком «футбол таки поза політикою»?

Так, годі й казати, Ярик підірвав Інстаграм дійсно вчасно. Тому що через пару місяців, коли верстався б план безпосередньої підготовки збірної до Євро, обговорювався б перелік кандидатів, його заява викликала б, в кращому випадку, вигуки типу «а ти жива ще, бабуся». Але в даному випадку, повторюся, Ракицький вистрілив як мінімум не в молоко. А все тому, що знайшов співчуваючих не тільки по ту сторону поребрика, але і по цю. Та й в середовищі нашої національної команди теж.

Як реагувати на його визнання? Та ніяк. Якщо тренер нашої збірної і президент національної асоціації тоді, в лютому, не змогли або не захотіли сказати «А», зараз їм говорити «Б» і не потрібно. Собі ж на шкоду. Та й занадто багато честі. Ну, а хіба ні? Ось, наприклад, Андрій Миколайович вперто не викликає в збірну Романа В'ячеславовича, хоча той божить в своій іспанській глушині. І що, Шевченко з цього приводу був занадто відвертий чи багатослівний? Ага, тримай кишеню ширше. На ці та тисячі подібних каверзних питань завжди знайдеться один беззаперечний, зі сталевою арматурою всередині аргумент: головний тренер має право на свій вибір. Як і повинен нести в результаті головну відповідальність за результат. Шевченко, як бачимо, прекрасно впорався із завданням тим складом, який вважає за потрібне формувати, награвати і запрошувати. Інше все - лише варіації на тему, вболівальницькі розмови під кухоль пива. Та образи (праведні і не дуже) тих, кого по тій або іншій причині в збірній не виявилося.

Ракицького в збірній не виявилося ще з «тієї» причини. Але зараз він їй не потрібен і з «цієї». Так що кесарю - кесареве, ну а далі ви знаєте.

Ну і насамкінець, справедливості заради: так, якщо об'єктивно, Ракицький міг би за своїми характеристиками бути кандидатом до збірної. На худий кінець - бути запасним «під» Кривцовим і Матвієнко. Але, з іншого боку, чим він кращий Бурди і Пластуна?  Я допоможу відповісти - та нічим. І, до того ж, чи потрібно запрошувати в збірну людину, яка, вибачте, токсична? Здається, що і в цьому випадку відповідь очевидна.

Так що вибач, Ярослав, нічого особистого. Тільки футбол.

Валерій ВАСИЛЕНКО