Олександр Хацкевич: а чи був хлопчик?

У палаючому будинку фіранки не змінюють. Як правило. Але майже у кожного правила є свої винятки. А у такого явища, як нинішнє київське «Динамо», винятків може бути більше, ніж правил. Тому цей клуб запросто може собі дозволити міняти до печії ці самі фіранки. Що, в принципі, він із завидною постійністю і робить.

 

В даному випадку я не збираюся розбирати причини, чому в такому поважному клубі відбувається саме так, а не інакше. Вони, ці причини, до зубного болю прості своєю складністю. І, з іншого боку, ускладнюються своїми наївністю і банальністю, що не дозволяють працювати хоча б за примітивною, але системою. Про це як-небудь іншим разом. Зараз доречно поговорити про наслідки. Про відставку вже колишнього головного тренера команди Олександра Хацкевича.

 

Навряд чи знайдеться серед багатотисячного хору і ору співчуваючих динамівському клубу хоча б добрий десяток персонажів (не рахуючи, ясна річ, рідних і близьких звільненого тренерського штабу), які щиро здивувалися відставці ХОМа. Або, що ще дивовижніше, пустили з цього сумного факту сльозу. Якщо і були такі зі сторонніх, то вони, швидше за все, належать до якої-небудь церковної секти, яка вже дуже проповідує терпіння і любов до ближнього. Чому так? Та тому, що нікому до Хацкевича брати Суркіси не дозволяли перетворювати команду в зневіру, що живе виключно навіть не вчорашнім, а позавчорашнім днем. Навіть з Блохіним і то так не возилися. Програні три кваліфікації Ліги чемпіонів, три чемпіонства України, три кубка країни. У Лізі Європи, де «наше місце», по завіреннях Ігоря Михайловича, теж особливих вістів не здобули. Ну, не будемо ж зараховувати до таких вихід з групи у весняну стадію змагань. З позитивного - вміння іноді на рівних грати проти «Шахтаря» (дожилися), і будівництво нової команди. Тривале і по суті, і за формою, до неподобства. Так, були часи не менш складні, але більш безнадійних точно не було.

 

 

На жаль, але Хацкевича-тренера було видно вже по першому сезоні в «Динамо». Власне, Олександра Миколайовича на предмет профпридатності можна було розкусити ще під час його перебування наставником другої динамівської команди. Але там була цілина для дебатів швидше вузьким фахівцям. А ось коли Хацкевич провів свій перший повноцінний сезон біля керма головної команди, відразу стало очевидно для всіх, що і до чого. Адже в тренері, як і в жінці, повинна бути своя загадка, своя родзинка. Свій власний почерк, якщо хочете. А яка могла бути родзинка в Олександра Миколайовича - тренера, складеному, як радянський панельний будинок, до якого не встигли з якоїсь причини підключити головні комунікації. Він і футболістом то був без особливого царя в голові, хоча з відмінною дихалкою і вмінням поставити правильно ногу в центрі поля. Тому, напевно, він і прикипів до товаришів на кшталт Сидорчук або Гармаш. Тому, напевно, він і не міг в принципі побачити джерело в Че-Че чи Булеці.

 

Але навряд чи це його провина. Біда - так. Але не вина. Така він людина. Та й тренер теж. Він був би на своєму місці в умовному Полоцьку, вважався б місцевою визначною пам'яткою. Як зараз Мілевський в Бресті. Але іронією долі така людина потрапила в найкращу клубну команду України. І найкраща клубна команда України потихеньку, але вірними кроками, стала перетворюватися в команду з умовного Полоцька.

 

Але йому потрібно віддати належне. Якщо такий тренер, профпридатність якого викликала сумніви вже після першого сезону, після перших серйозних потрясінь і матчів, працює в клубі мало не три сезони, значить, або вміє себе подати, вміє щось там доводити «зверху», або в цьому самому «зверху» дійсно на все глибоко наплювати. Але, походу, не зовсім так, коли таки вирішили відправити Олександра Миколайовича співтовариші геть.

 

 

За що ще йому можна віддавати належне? Ну, хоча б за те, що не впустив, як деякі, команду за межі призової трійки (хоча в даному випадку це було зробити просто нереально, так як ні третьої, ні четвертої сили зараз в нашому чемпіонаті немає). А ще - за Миколенка і Циганкова. Може бути, що інший на його місці явив світові не двох, а відразу дюжину динамівських геніїв з академії, але про це ми можемо тільки здогадуватися. Ось, власне, і все його «портфоліо». Скудненьке, небагате, а місцями і убоге. Але ж іншого арсеналу при цьому сценарії просто не могло бути за визначенням! Адже ми всі його розкусили ще з червня-2017. Тому як мінімум нерозумно було вимагати чогось більше. Миша гору народити не може. Як не напрягайся.

 

Хоча претензії в даному випадку до тренера, що пішов, все одно можуть бути. Чого тебе так метало в різні боки останнім часом? Якщо ти відчував про свою майбутню відставку, а ти ж не міг її не відчувати, чому хоч раз за своє динамівське тренерське життя не вирішив йти до кінця на поводу «омолодження», не пішов ва-банк, виставивши з перших хвилин гри хоча б двох форвардів, не спробував перетворити Циганкова в плеймейкера. Чому? Чому не зробив чогось такого, з ряду геть, як твій колега по ремеслу і тренерською пропискою Юрій Сьомін, який в минулому житті за день перед грою фіналу на Кубок Росії проти всемогутнього тоді «Спартака» дозволив підопічним банально забухати. І вони в фіналі порвали «м'ясних». Чому Хацкевич боявся йти хоча б на найменші експерименти, хоча б на мінімальні ризики? Невже все так до простоти банально? Ну, якщо так, тоді це не до мене. А, скоріше, до Мілевського. Маленькому кораблю - і плавання відповідне.

 

Але, як би сумно не звучав цей «реквієм», після може бути не краще. Хоч і здається, що гірше вже нікуди. Пам'ятається, колишній тренер збірної України Йожеф Сабо після своєї відставки «імені збірної Словенії» в серцях кинув щось на кшталт «бажаю моєму наступнику домогтися хоча б того, чого домігся я». І правда, до пришестя Олега Володимировича Месії спливло багато води. А і тоді в збірній, і зараз в «Динамо» рішення приймають одні і ті ж люди. Тому якось стрьомно за осиротіле тренерське місце. Не вийшло б так, що часи тренера Хацкевича ще надовго будуть вважатися ренесансом.

 

У нас же винятків більше, ніж правил.