Всеволод КЕВЛИЧ: «Чому перемагає команда Гвардьоли?»

Команди біло-голубі, але які ж вони різні!

«Сумний і невеселий сидів собі на лавці у новій світлиці конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Завжди чепурний, він тепер навіть у неділю не одягнув чистої сорочки, не знімав на ніч синіх штанів»

Не знаю, чи знімає на ніч сині штани Олександр Хацкевич, але вчорашній матч «Динамо» - «Шахтар» нагадав мені сумнозвісну гру збірної України під керівництвом Михайла Фоменка проти збірної Англії. Задачи були десь схожі. Перемога піднімала на Олімп, та надавала всі шанси на успіх. Нічия не надавала нічого крім можливості сказати «ну не програли ж сильному супернику». Результат вийшов однаковим. Сухі нічиї. Хоча, треба зазначити - вчора все могло бути ще гірше. Лише забий Мораес пенальті на останній хвилині. Донецька команда вчора ніяким чином не демонструвала бажання перемогти. Київська всіма можливостями демонструвала бажання не програти. Ніякої боротьби не вийшло. Так, тихенько побігали, десь поштовхалися, хтось попадав, а дехто й травмувався. Щось десь й колись було схоже на футбол. Деколи й не так, щоби насправді. Після матчу всі роз'їхалися по домівках. Лишивши по собі порожнє місце. На стадіоні, під трибунами, в душі (не в дУші). Сподівання на боротьбу за перемогу не виправдалися. Чому? Чи не тому, що в цьому чемпіонаті спорту не лишилося? За кілька десятилітть перемагали сильніші не в грі в футбол, а в політичній грі. Й всі до цього звикли. За часів Кучми була ера «Динамо», за часів Януковича - «Шахтар» владарював. А прості хлопці, що мали просто грати в футбол у власне задоволення, продаючи це задоволення вболівальнику, просто прийняли ці умови гри, й просто відтворювали на полі сценарії, що писалися десь в кабінетах. Звичайно, це дуже просте посилання. Але не таке й далеке в істини. Всі йдуть до каси. Отримують зарплатню. Таку, що вистачить на життя навіть без премій. Як на мене, вчора була ще одна досить системна деталь. Я нічого не чекаю від гравців звідтіля. Кадара, Кендзьори, Вербича (поки що в меньшому ступені). Але ж, молоді українці, вихованці динамівської школи, що навіть у програній зустрічі в Харкові бігли й хотіли, вчора теж хотіли «не отримати повну торбу». Все! Це фініш! Якщо молодь з можливостями та амбіціями приймає «гру» старожилів, то яка може бути перспектива? Хіба ж їм хочеться грати десь в Англії? Відповідь очевидна. Й тому коли мені пишуть «треба завжди бути на стадіоні та пітримувати команду», можу відповісти чесно. Нема ніякого бажання йти й підтримувати те, що особисто мені вважається обманом. Це не гра, не боротьба, не видовище, не футбол. Люди просто «їхали в метро». Куди? Невідомо. Для чого? Нема відповіді. Що далі? «Наступна станція - відпустка».

Для порівняння - манкуніанське дербі. Я не про майстерність. Про неї нема сенсу писати. Яка задача в МанСіті? Перемагати в кожному матчі. Немає права на жодну помилку. Яка задача МанЮнайтед? Перемагати в кожному матчі, щоби потрапити в Лігу Чемпіонів. З одним «але» - червоним може й нічия згодитися. Бо в сьогоднішньому їх стані заліковий бал проти Сіті десь як «Динамо» нічия проти «Шахтаря». Тобто, зовсім не зайвий пункт зі змістом.

Чим можна поміряти градус матчу? По-перше, інтенсивністю руху гравців. По-друге, ступенем участі кожного гравця в колективних діях задля досягнення тактичних та стратегічних цілей. Хіба можна було порівняти наведені матчі за темпермаентом? Київська меланхолія ніяк не могла бути відповідною ціні матчу! Бо грали прямі конкуренти за перемогу в чемпіонаті! Натомість, конкуренція в Манчестері йде не між клубами. Між ними нема якогось прямого суперництва на цьому етапі. Але люди грали в футбол. Кожна команда в свій. Й кожна - з максимальним, а не проміжним чи якимось там надуманим завданням. Бо повний стадіон. Бо кожен гравець звик, що його вартість міряється не на фотосалоні, а на полі. Бо він гравець, а не зірка інстаграму. Що треба команді для перемоги? Треба мати свій власний стиль, складати свою гру за рахунок вибудованих сильних сторін своїх гравців. Вміти прогнозувати поведінку суперника й мати план як протидіяти його сильним якостям. Процес творчий! Він потребує не тільки знаннь й уміннь. Він потребує душі й натхнення. Чи бачили ви вчора натхнення в Києві? Я - ні. Задля справедливості зауважу, що в Манчестері теж був свій хлопець, що забув натхнення в роздягальні. Погба. Чому? Здається мені, причина та ж сама, що в «Динамо».

А в що грає команда? В який футбол? Руйнівний? Добре. Але треба щось й створювати. А що? Й як? Це має знати, розуміти й намагатися реалізовувати тренерский штаб. Й питання до червоних в Манчестері й біло-голубих в Києві одне - навіщо грати в те, що не подобається гравцям? Так, вони на роботі й мають виконувати те, що їм наказано. Але ж вони - гравці! Будь який піаніст сказиться, якщо буде грати «Мурку» чи «Собачій вальс» щодня з ранку до ночі. Так і футболісти. Вони грають охоче тоді, коли їм ставлять цікаву, змістовну, зрозумілу гру, що веде до позитивного результату. Іноді таким можна вважати нічию.

Але ж іноді! Й не вчора! Чому перемагає команда Гвардьоли? Бо ії подобається те, що робить їх коуч. Вони отримують задоволення від праці. Чого не скажеш поки що про МЮ та «Динамо». А заручниками цього стають вболівальники. Яких вже трохи більше половини стадіону приходить на вирішальні матчі. Що далі? Все буде гаразд у «Сіті». А що буде у «Динамо»? Теж все гаразд. Персонально у кожного. Але це «гаразд» ніяк не виходить назовні. Все це лише особисте.

Всеволод КЕВЛИЧ