Доннарумма – найкращий у світі. 11 думок після матчу Італії та Франції

Вчора за Італію зіграв Еспозіто. І ще один Еспозіто. Рідні брати. Один не забив пенальті у потенційно ключовий момент. Інший оформив дубль та став героєм поєдинку. Коментаторам регулярно доводилося уточнювати, про якого з Еспозіто мова. Це незручно. І для них, і для вболівальника, який часом не розуміє навіть у кого м’яч та кого треба відзначити в епізоді. І це хороший момент, аби відзначити позитивний вплив глобалізації на комфорт від перегляду футболу: якби не вона, подібних ситуацій було б більше. Гравці з однаковими прізвищами (у кожній країні є характерні для неї + футболісти-брати) менше б переїжджали до інших чемпіонатів, грали б на батьківщині та навіть за одні й ті ж команди. А так розкидані по світу – і не сплутаєш. Однак потім вони приїжджають до своїх національних команд та… ну, як учора. +1 привід не любити футбол збірних. Ніби до цього таких приводів було мало…

Вчора Італії та Франція провели саме такий матч, за які ми не любимо футбол збірних. Як це було та чому сталося саме так – у наступних рядках.

1. Відсутність Мбаппе знецінює матчі для Зідана. Кіліан – лідер збірної. І буде ним, що б там далі не сталося. Якщо він посвариться із Зінедіном, то далеко не факт, що збірна відмовиться саме від «черепашки». Тож Мбаппе гратиме. Майже завжди. В усіх топ-матчах. Вестиме гру команди. А якщо так, то яка цінність поєдинків, де Кіліана нема у складі, для тренера? Ти не побудуєш щось нове, бо… ну… а який сенс, якщо доведеться зробити рестарт, коли повернеться твоя зірка? Ти можеш придумати геніальну систему, яка буде зруйнована вщент, коли заграє в основі Мбаппе. Не тому що Кіліан все руйнує – а просто через зміну акцентів. Вчора Франція зіграла в один футбол у нападі – з Мбаппе гратиме в інший. А якщо так, що які висновки може зробити про атаку своєї команди тренер? Зідан «скіпнув» матч. Хоча навряд планував.

2. Дуе може стати заручником своєї універсальності. Вже топ-футболіст. Гравець, який не був лідером – але точно не став слабкою ланкою ані чемпіонського «ПСЖ», ані Франції на чемпіонаті світу. Не губився поряд із більш зірковими партнерами. Майбутня зірка. А ще – той, хто може зіграти зліва, справа, під нападником тощо. Вчора вийшов на вістрі. Бо треба залатати «діру». Дуе це може. Дуе здатний на це. Бо універсал. Але погляньте на найкращих футболістів світу. Де виходить грати у футбол Мбаппе? Голанд? Кейн? Ямаль? Вітінья? Педрі? Ну, ви зрозуміли: завжди на своїй позиції. Бо там можуть реалізувати свої чесноти найкраще. А Дуе на даному етапі – там, де скажуть. Бо їм зручно латати «дірки». Корисний для тренера – але той, якого вбудовують у механізм командної гри, а не від якого будують гру.

На даному етапі кар’єри головне для Дуе – грати, тож його універсальність іде йому на користь. Але далі… У якийсь момент, аби прогресувати, Дуе доведеться «обрати» собі постійні позицію та роль на полі. Або назавжди залишитися елітним помічником. Теж непогано – але Дезіре ніби як здатний на більше…

3. Доннарумма – найкращий у світі. Щоправда, лише коли він готовий до матчів на 100%. У гарній фізичній формі. Спокійний та мотивований. Ми бачили перформанси Джіджі на Євро-2020 та у плейофі ЛЧ у 2025, і це видатні виступи. На цих відрізках він був найкращим. Пік для будь-якого воротаря за останні років 5-6. Із запасом. Без альтернатив. А тепер він привозить раз за разом. Бо не готовий на 100% Доннарумма – просто ненадійний воротар. Не поганий, взагалі ні, бо навіть так зробить «свої» сейви – але і щось привезе. Вчора виконав дурний пас під час розіграшу м’яча від воріт та привіз гол у власні ворота. До цього «вкрав» декілька балів у «Сіті» у чемпіонаті та ЛЧ. Доннарумма – унікальний воротар серед топових, бо має нетрадиційну для елітних кіперів амплітуду якості виступів. Занадто погано у погані дні та занадто добре у хороші. Проблемний – але єдиний у своєму роді.

Звісно, можна посадити Джіджі на лаву. Ймовірно, це врятує зараз твою команду від простих пропущених голів. Але тоді італієць і не набере свою найкращу форму. І пізніше, коли його найкращі сейви будуть тобі конче потрібні, їх тобі не дасть. Ніхто не дасть, окрім Джіджі. Довіряти Доннаруммі – це інвестиція у майбутнє. Так, ціною втрат у теперішньому. І тобі, як тренеру, треба вирішувати, що для тебе важливіше. Раніше категоричним у своєму рішення був сам Гвардіола. А це багато про що.

4. Італія забила з першого ж моменту. Навіть не так важливо, що з першого ж удару. До голу Італія поступалася 4:13 за дотиками до м’яча у чужому штрафному, причому половину власних здійснила на його лініях, більшість – на його краях. Вона не просто не генерувала небезпеку – майже не наближалася до небезпечних зон. Взагалі нічого. Перші 20 хвилин у виконанні Італії були майже виключно про втрати м’яча на власній половині та привози таким чином моментів на ворота Доннарумми. А тут перший же шанс – і гол. Причому трудовий: і перемога у дуелі корпус у корпус, і виграна боротьба за позицію у штрафному, і буквально пробиття воротаря суперника замість удару у вільний кут. Ця Італія, якій не вистачає таланту, і має забивати ось так – за рахунок старань. Дуже правильний гол. Природний для колективу.

5. Італійці очікували на свої можливості. Турнірна ситуація якщо не змушувала, то точно підштовхувала йти за перемогою: інакше довелося б вигравати на виїзді до Бельгії в останньому турі, аби кваліфікуватися до плейофу турніру. А Італія не форсувала. За рахунку 1:1 майже не атакувала. Відверто чекала на подарунок. З одного боку, це точно не футбол великої збірної. Топ-команда має діяти інакше за подібних обставин. З іншого боку… Італія дочекалася! Суперник привіз пенальті. Пізніше зробив це знову. Можливо, на даному етапі розвитку Італії і не потрібен футбол великої команди. Можна просто грати на результат. Можна просто грати від суперника. Навіть на власному полі, коли ніби як треба атакувати. Італія перемогла завдяки терпінню – теж круто. А інше та більше – якось потім.

6. Кількість втрат італійцями м’яча на власній половині – жах. Помилялися ледь не всі. Пропущений привіз Доннарумма – але міг і будь-хто інший. Насправді навіть дивно, що Франція не покарала за необережні паси більше разів. А що ще більш дивно – те, що Італія продовжувала розігрувати коротко майже весь матч. Навіщо, якщо не вдається? Ну от не може цей захист спокійно захищатися через пас. А ідея ж була саме у цьому: більшість своїх володінь італійці не конвертували навіть у спроби атакувати. Просто намагання не дати розігрувати м’яч французам. Неефективно. У другому таймі гості отримали більше круглого у ногах у позиційних атаках… і майже нічого не створили. Найнебезпечніше у Франції – те, що створювала для неї Італія. За декілька днів проти Бельгії команді Манчіні варто кинути оці спроби грати у білд-ап. Воно їй не личить.

7. Як же Зідан відчуває команду на рівні формування складу! Викликав на поєдинок Кумбеді – футболіста Бундесліги 2. Всі здивувалися. А потім подивилися матч проти Італії та все зрозуміли. Кумбеді – правий оборонець. Кунде відновлюється після травми та не є основним у «Барселоні». А Густо… Вчора програв свою дуель в епізоді із першим голом. Заробив пенальті. Дрібниця, але переможний Італія забила також з його флангу. Невдалий матч і констатація факту: цій команді потрібне креативне рішення на цій позиції. І Зідан його знайшов. Ще до матчу. Чи спрацює? Не факт. Але Зізу точно не ледарює між матчами збірної: знає, де слабке місце цієї команди, та реагує, а не просто смиренно очікує на повернення Кунде. А сама ситуація доводить: навіть у Франції не безкінечний запас топ-футболістів.

8. Цій Франції потрібен Мбаппе. Дивно це усвідомлювати, бо Кіліан далеко не креативний центр цієї команди… Але це і на краще. Вчора на поле вийшли кретивні Шеркі, Дуе та Олісе – і створили замало. Бо щоразу робили щось нове. Намагалися здивувати. Мбаппе – більш конкретний футболіст, який завжди виконує на полі плюс-мінус одне й те саме. Здатний на нестандартну дію – однак більшість голів забиває у передбачуваній манері. Ось саме конкретики Кіліана вчора і не вистачило команді. Аби хтось знав наступний крок бодай одного партнера у нападі. Мбаппе важко назвати структуроутворюючим футболістом… однак ніби за такого оточення у збірній це саме так. Із ним Франція плюс-мінус розуміє, що робити із м’ячем попереду. Без нього – покладається на креатив персоналій. З Кіліаном було б краще.

9. Зідан запізнився із замінами. Не факт, що більш раннє їхнє виконання врятувало б для Франції матч. Узагалі не впевнений, що після них команда навіть забила б. Але чи програла б 1:3? Навряд. Проблема навіть не у втомі основних – а у відсутності у тих мотивації. Олісе, Шеркі та Дуе борються за всі можливі трофеї у своєму клубному сезоні, а тут – матч, який можна навіть програти. Бо далі дуель із Туреччиною, де вистачить навіть нічиєї. Навіть шанси на перше місце хороші. Лідерам атаки просто нецікаво грати. Топ-матч? Топ-суперник? Ну, таких багато. Причому майже всі такі поєдинки більш важливі. На відрізку у 12 хвилин між другим та третім голом Італії Франція не завдала жодного удару. Хоча і виконала вдвічі більше пасів, а суперник і сам не нагнітав: теж 0 спроб. Просто зірки занудьгували та «забили». Резервісти б так не зробили.

10. Бути тренером збірної Франції нелегко. Можливо, у порівнянні з роботою з менш класними командами – так, простіше. Але винятково комфортною цю працю не назвеш. От вам за матч у Зідана купа проблем: пропускаєш через відсутність опцій на правому фланзі оборони, лідери не знаходять мотивації на гру, а рішення «просто поставлю всіх найкращих в атаці» радше шкодить, аніж іде на користь. Цій команді потрібен тренер, який мотивує. Який запропонує нехай і просту, але все ж таки ідею. Котрий обиратиме склад під матч, а не лише за іменами. Котрий знайде правого захисника бозна-де, бо на видноті таких нема. Все ще нічого фантастичного – але вже далеко не легка прогулянка та робота мрії. На чолі збірної Франції Зідан зіштовхнеться із багатьма викликами. Хороша новина: це зручне місце, аби їх прийняти. Погана: поки виходить так собі.

11. Цей матч – погана реклама Ліги націй. Ми не любимо цей турнір за байдужість топ-команд – от вам Франція, атака якої просто не хоче. Ми не любимо ЛН за інертність збірних – от вам Італія, яка просто вичікує на помилку опонента. Ми не любимо ЛН за занадто прості забиті голи – от вам привоз Доннарумми та необґрунтовано сміливий рух від Упамекано в епізоді з пенальті. А головне: ми знову подивилися поєдинок «сирих» команд. Зідан очікує на повернення Мбаппе. Манчіні будує щось ледь не з нуля – нечесно вимагати від його команди чогось надзвичайного. У підсумку маємо топ-команди, але без топ-футболу. І перемагає не найкращий, а той, кому потрібніше. Звісно, вчора потрібніше було голодній до перемог над серйозними суперниками Італії.

Матч із голами, героями та лузерами, камбеком та інтригою – але без душі та емоційного ядра. Бо якщо байдуже стільком акторам на сцені, то чому не має бути байдуже глядачу у залі?