Шахтар: точка відліку

Змалечку пам'ятаю штамп радянської преси: мовляв, «Шахтар» – команда кубкова. Й справді в моєму дитинстві/юнацтві 1980-х рр. Кубок СРСР якось міцно асоціювався з капітаном «Шахтаря» тієї доби – Михайлом Соколовським. Традиції живі дотепер, адже в цьогосезонному кубковому розіграші «гірники» вже вибили з турніру головного конкурента, відкривши собі шлях до чергової кубкової вершини. Проте з визначенням «кубкова команда» не народжуються. Ним пошановують тих, хто здобуває почесний приз у непримиренній боротьбі. А колись це відбувається вперше. Й от 65 років тому помаранчево-чорні дебютно посмакували шампанським із кришталевої чаші.

Анонсуючи в московському календарі-довіднику-1961 прийдешній розіграш Кубка СРСР, співробітник відділу футболу газети «Советский спорт», член СТК Федерації футболу СРСР майстер спорту Олексій Леонтьєв (Шерейко – справжнє прізвище цього уродженця Єкатеринослава, нині це українське місто має назву Дніпро) підкреслював, що «в 1961 р. Кубок справлятиме свій ювілей» і висловив тверде переконання, що «боротьба за Кубок буде по-справжньому цікавою та по-спортивному бойовою». Безпомильне твердження, що казати! А, власне, з твердженням, винесеним у заголовок для того анонсу – «Під сонцем Кубка – всі рівні», – можна сперечатися, однак думка автора зрозуміла.

Проти Динамо й Спартака

Шлях «гірників» до заповітного трофею був вельми тернистим і розпочався з візиту до Хмельницького на матч проти тамтешнього «Динамо». Господарі не хапали зірок із неба, хоча й намагалися нав'язати боротьбу фавориту. Втім, гірники забили по голу в половині кожного з таймів і пройшли до дальшої стадії змагань.

Забивали Валентин Сапронов навісним ударом здалеку й Віталій Савельєв (кореспондент газети «Радянське Поділля» в звіті про матч назвав його «душею атаки») після кутового. Чи достойний спротив чинили хмельниччани? Ну принаймні кількараз Рустем Чухлін і Роберт Саркісов ударами в отвір воріт турбували голкіпера «гірників» Бориса Стрелкова. Та 8-тисячна авдиторія незадовго до того реконструйованого хмельницького стадіону (тоді, в 1961-му носив назву «Динамо», «Поділлям» став із 1978 р.) на більш як 10 000 місць (до аншлагу трохи не дотягнули) голів у виконанні своїх улюбленців не побачила. Додам, що в тій грі було й доволі цікаве тренерське протистояння (це ми розуміємо з позицій теперішнього знаття) між Євгеном Лемешком та Олегом Ошенковим. Цікаво й те, що на тогорічній кубковій стежині «Шахтаря» цей матч виявився єдиним, в якому «гірники» забили двічі. В усіх інших зустрічах у них виходило вражати ворота суперників тричі!

Після «Динамо» на помаранчево-чорних очікував «Спартак». Суперник української команди репрезентував узбецьке місто Фергана. Грати в серпні в Узбекистані – те ще випробування. Хай як потужно 10-тисячна армада ферганських мухліслар (уболівальників) підтримувала своїх, та український клуб був на голову вищим від господарів. Під завісу 1-го тайму перевагу гостей втілили в голи Юрій Захаров і Валентин Сапронов, а одразу по перерві Захаров встановив остаточний рахунок: 3:0. Шалене бажання перемогти зіграло зі спартаківцями злий жарт: під час пробиття пенальті в 2-м таймі їхній форвард Алік Ібрагімов перехвилювався та навіть не влучив в отвір воріт.

На етапі 1/8 фіналу на «гірників» очікував куди складніший опонент – тбіліське «Динамо». Щоправда, грати належало в рідному місті Сталіно, тоді ще не перейменованому на Донецьк. Тут уже трибуни були на боці помаранчево-чорних: 25 000 глядачів на стадіоні «Шахтар» палко бажали звитяги своїх улюбленців. Муртаз Хурцилава, Гіві Чохелі, Міхаїл Месхі – кількість зірок у складі грузинської команди зашкалювала!

Й початок гри, попри візуальну активність «гірників», склався на користь гостей: уже на 10-й хвилині Заур Калоєв ударом головою відкрив рахунок. До перерви «Шахтар» грав по вітру й доклав максимум зусиль, аби виправити становище. Й на 33-й хвилині в справжньому шарварку у воротарському майданчику гостей найкмітливішим виявився Юрій Захаров і зрівняв рахунок.

Утім, на початку 2-го тайму гості знову вийшли вперед. Капітан їхньої команди Шота Яманідзе вийшов сам на сам із голкіпером «Шахтаря» Борисом Стрелковим і програв дуель. Однак на добиванні першим встиг Міхаїл Месхі. Й от надалі можна дуже чітко зафіксувати момент початку карбування кубкового характеру «Шахтаря». Гірники таки вирвали перемогу! Миттєво на гол Месхі відповів Юрій Ананченко, який виявив свої гольові таланти під час кутового біля воріт гостей. А вирішальний гол забив той таки Захаров, випередивши всіх на добиванні після того, як м'яч відскочив від штанги (в неї поцілив Ананченко). Газета «Соціалістичний Донбас» тоді відзначила, що «гірники» «показали цікавий, по-справжньому кубковий футбол». Ось і точка відліку славнозвісного кубкового гарту помаранчево-чорних. Додам, що наставник «Шахтаря» Олег Ошенков перед кубковим матчем відвідав гру тбілісців із київським «Динамо» в столиці України, ретельно вивчаючи найближчого кубкового опонента. Як засвідчив результат кубкової баталії, одержаною інформацією тренер «гірників» розпорядився якнайкраще!

Під різними іменами

Далі команді з міста Сталіно протистояла команда з міста Сталіногорськ. Прикметно, що саме наприкінці того кришталевого для «Шахтаря» 1961 р. ці міста було перейменовано відповідно в Донецьк і Новомосковськ. Десталінізація набирала обертів! І ще цікавий момент, пов'язаний із перейменуваннями. Той розіграш сталіногорська команда розпочинала під назвою «Шахтар», а от на гру проти української команди в Кубку СРСР вийшла вже під назвою «Хімік» (одне відомство передало футболістів іншому). Та ота «хімізація» не допомогла гостям: помаранчево-чорні виглядали куди впевненіше за своїх опонентів. Знову 2 голи було забито в половині кожного з таймів: спершу відзначився Ананченко з подачі Захарова, а опісля забив Сапронов, який почувався справжнім господарем лівого флангу. Дещиці інтриги до того матчу додав оборонець «Шахтаря» Геннадій Снегирьов. За його фол в карному майданчику на 80-й хвилині було призначено пенальті, й гості скоротили відставання в рахунку. «Хіміки» понеслися вперед, однак тили залишили напризволяще, чим і скористався Ананченко. Після тривалого рейду на половину поля суперників він обіграв воротаря та безперешкодно поцілив у ворота. 3:1, є путівка у півфінал та почесні звання майстрів спорту для футболістів «Шахтаря»!

Розбили Адміралтейство!

Кубкові півфінали й фінал тогоріч у радянському футболі були чимось на кшталт фіналу чотирьох у нинішній баскетбольній Євролізі. Півфіналісти збиралися в одному місті (таким була столиця СРСР) і вирішували долю трофею. За крок до фіналу «Шахтар» упевнено виграв в ленінградського «Адміралтейця» (хоч як підтримувала своїх нечисленна, та галаслива ленінградська торсида, що здійняла слоган «Адмірал, даєш фінал!»). До перерви гарний удар вийшов у Олега Колесова, по перерві на полі панував Юрій Захаров, у якого вийшло відзначитися дублем. Прикметно, що 1-й і 2-й голи «гірники» забивали, вдало граючи на добиванні, після того, як кіпер «Адміралтейця» відбивав потужні удари Ананченка. 3-й же гол – то вже вдала реакція на відскок після удару Анатолія Родіна. В газетних звітах відзначали, що пітерському «бий-біжи» підопічні Олега Ошенкова протиставили комбінаційну різноманітну гру.

Грамоти не за адресою

Отже, попереду фінал проти московського «Торпедо» в переповнених 100-тисячних Лужниках, які мали затято вболівати за московський клуб. Фаворитами виглядали автозаводці (як виявилося згодом, на них навіть дочасно виписали переможні грамоти, та й півфінал з їхньою участю радянське телебачення транслювало по Першій програмі, тоді як передфінальний двобій за участю «гірників» – по Другій), однак і представники України не мали вільно дати грати собі на носі. Газета «Комсомолець Донбасу» напередодні писала: «Цьогорічного футбольного сезону спортивне щастя явно на боці спортсменів України. Газети рясніють повідомленнями про золоті медалі київського «Динамо», про вдалий фініш харків'ян, про перемогу футболістів маленького містечка Чугуєва у Кубку СРСР для колективів фізичної культури. Проте закінчено чемпіонат, і на порядку денному – питання про великий кубок».

Власне, анонсуючи сезон-1961 у календарі-довіднику, виданому в Києві під егідою Федерації футболу України та стадіону ім. М. С. Хрущова, тодішній голова нашої Федерації Микола Кузнєцов відзначив виступи, як він написав, «шахтарів Донбасу» (назву Сталіно вже намагалися всіляко ігнорувати) в Кубку СРСР-1960 (вихід у півфінал, де сильнішими за «гірників» виявилися тбіліські динамівці). До речі, відзначив тодішній очільник українського футболу й чугуївську команду «Старт», яка дісталася фіналу Кубка країни серед колективів фізкультури-1960. На жаль, трохи не дотягнули чугуївці до перемоги тоді: ведучи в рахунку, пропустили від ленінградського «Ждановця» на останній хвилині, а в переграванні програли. Гострослови навіть збиткувалися, що, мовляв, «Старт» із фінішем не ладнає. Й що цікаво: в 1961-му й донбаська команда помстилася тбілісцям, і чугуївці у фіналі Кубка серед колективів фізкультури (назагал у тому змаганні взяли участь більш як 30 000 команд – отака вражальна масовість!) подужали ленінградців (щоправда, вже іншу команду – ДОМЗ). До речі, Федерація футболу України як організаційна структура запрацювала від 1959 р. І я не став би применшувати її роль в успіхах українського футболу на початку 1960-х. Кореляція тут, як на мене, пряма, й Микола Кузнєцов (якого, до речі, за підсумками тріумфального для українського футболу 1961-го було пошановано званням заслуженого тренера України) доклав до тих звитяг свою руку. І в чемпіонаті СРСР, і в Кубку СРСР, і в Кубку СРСР серед команд колективів фізкультури українські команди, йдучи до трофеїв, долали відчайдушний спротив основних суперників саме з РРФСР. І вже тоді це набувало особливого сенсу. Що казати, в тому самому анонсі для календаря-довідника-1961 Кузнєцов осібно підкреслив навіть «перемогу збірної команди України, складеної з гравців класу «Б», над збірною РРФСР з рахунком 2:1». А легендарний Антон Ідзковський в тому самому виданні присвятив цій події окремий немаленький матеріал.

Та повернемося до великого фіналу. Може, володарі Кубка СРСР-1960 автозаводці (тодішній їхній наставник, а згодом славнозвісний динамокиївський Дід – Віктор Маслов – перед стартом сезону казав, що вони намагатимуться зберегти все, що здобули торік, а знач, і Кубок) певною мірою перегоріли, адже підопічні Олега Ошенкова відкрили рахунок уже на 1-й хвилині фіналу. Із влучним дальнім пострілом Родіна воротар торпедівців Анатолій Глухотко не зміг дати собі ради. Перед перервою Слава Метревелі продемонстрував достоту бразильську техніку й перехитрував оборону та воротаря українського клубу. Прихильники «Торпедо» щиро вважали, що після голу в роздягальню «Шахтар» не прийде до тями. А дзуськи!

По перерві «Шахтар» скористався малодосвідченістю Анзора Кавазашвілі (замінив Глухотка, що зазнав травми). Спершу Ананченко швидко зорієнтувався, коли побачив, що Кавазашвілі покинув ворота: після рикошету від Віктора Шустікова м'яч влучив у ворота автозаводців. А невзабарі Ананченко ударом головою (з другої спроби) зміцнив перевагу помаранчево-чорних. 3:1, і Кубок прямує до українського міста, яке менш як через два тижні дістане нову назву – Донецьк. Уперше нестолична українська команда виборола почесний трофей! Зазначу, що в складі «Шахтаря» у фіналі грало 4 уродженця Донецька та області: оборонець Микола Головко, капітан команди півзахисник захисного плану, майбутній головний тренер «Шахтаря» та архітектор його медальних досягнень у половині 1970-х Володимир Сальков, форварди Юрій Ананченко та Валентин Сапронов. Заслуженими тренерами України після того фіналу стали наставники нових володарів Кубка Олег Ошенков та Євген Шпиньов. А тріумфаторів наступного після пам'ятного фіналу дня вітав 20-тисячний натовп на стадіоні «Локомотив» (саме там пройшли урочистості) у столиці Донбасу!

Наочний урок

Андрій Старостін, мало приховуючи розчарування від поразки московського клубу, менше з тим, писав у тижневику «Футбол»: «Фінальний матч був надзвичайно повчальним. Він укотре підкреслив значення психологічної підготовки до відповідальних змагань. У сучасному футболі, коли більшою чи меншою мірою висока техніка й тактична зрілість стали надбанням більшості футбольних команд майстрів, питання вольової налаштованості футболістів набувають надто важливого значення. «Шахтар» у фіналі зробив наочний урок із цього важливого розділу футболу. «Шахтар» ще раз наголосив на справедливості старої футбольної істини: хай яка б класна команда виступала на полі, їй загрожує поразка, якщо до матчу вона підготовлена ​​не всебічно». Показово, до речі, що звіт про матч у «Футболі» мав назву «На вольовій хвилі». Ну й московська преса скрізь підкреслювала, що, мовляв, і золоті медалі, й Кубок того сезону попрямували до України, й потрібно щось робити, аби виправляти ситуацію. Саме тогоріч за великим рахунком було посіяно зерна футбольних ревнощів Білокам'яної до України. А кубкова казка «Шахтаря» тривала й надалі: наступного сезону Кубок попрямував уже торованою дорогою на схід України.

Олексій РИЖКОВ