На реактивній швидкості. Історія життя та смерті Романа Максимюка

Сьогодні, 23 жовтня, в Луцьку поховають Романа Максимюка, іменитого в минулому футболіста, який віддав життя за Україну навесні 2025-го. Точніше, з того часу вважався зниклим безвісти. Лише через півтора роки, 15 жовтня 2026-го ДНК-експертиза підтвердила: рештки тіла з поля бою справді належать назавжди 50-річному Максимюку, легенді «Дніпра» і «Волині», екс-футболістові «Прикарпаття» і «Динамо», котрий єдиний трофей у кар’єрі здобув, виступаючи за пітерський «Зеніт». Романова кар’єра виявилася карколомною, але загалом успішною. Загравши на найвищому рівні, він зберіг найкращі людські риси і життєві принципи. Про це стверджують всі співрозмовники, з якими поспілкувалися, готуючи цей матеріал.

***

Роман Максимюк народився 14 червня 1974 року в Биткові Надвірянського району на Івано-Франківщині, мальовничому прикарпатському краї, де починаються гори, а люди відзначаються величезною любов’ю до України і є надзвичайно обдарованими. Щоб багато не говорити: Романовими земляками є народний артист України Богдан Бенюк, а також видатний науковець, доктор хімічних наук Василь Томашик.

Максимюк реалізував себе у футболі не в останню чергу завдяки вражаючим природнім здібностям і витривалості. Його здоров’я горця відзначають усі, з ким зводила доля. То за умови, що Ромко себе не дуже й шкодував. Втім, любов до футболу і унікальні природні дані дозволили йому дограти на найвищому рівні до 37-ми років. Як і багатьох обдарованих хлопців з Івано-Франківщини, професійний футбол для Максимюка почався з рідного «Прикарпаття», куди він потрапив 17-річним, у 1991-му, ще коли команда виступала в останньому чемпіонаті СССР.

«Перше, що кинулося у вічі, коли Ромко в нас з’явився – це людина з двома серцями, – згадує легендарний оборонець «Прикарпаття» Ярослав Ватаманюк. – Мене вражало, наскільки він був витривалим. Пригадую, як ми бігали тест Купера навколо озера, по асфальтовій доріжці. Роман взув, м’яко кажучи, не дуже комфортні для такої поверхні бутси з 14-ма шипами. Але поки інші мучилися, пробіг ці 12 хвилин так легко і так швидко, що ми просто дивувалися. І в колектив він влився швидко. Найперше тому, що був неконфліктним. Та й у гру відразу потрапив. Якщо людина приносить користь, з нею нема сенсу сваритися. А ще він лівоногий. А це у футболі дуже цінується».

Зрештою, пробитися в те «Прикарпаття» на зорі незалежності було не так вже й просто. А сидіти у резерві Максимюк не хотів. Тому, аби мати ігрову практику, за пропозицією тренера Івана Краснецького грав серед аматорів і в другій лізі чемпіонату України за «Бескид» з рідної Надвірної. Де познайомився з на два роки старшим голкіпером Олегом Рипаном, з яким пізніше проведе не один десяток матчі у складі «Прикарпаття».

«Ромко був, як кажуть, пацанячим, у найліпшому розумінні слова, – розповідає Олег. – Компанійський, нормальний в усіх розуміннях. З ним було дуже просто і комфортно. Ми викладалися на всі 100 на полі, а потім могли відпочити поза його межами. Пізніше, вже в «Прикарпатті», ми практикували командою відпочивати в сауні. Керівництво давало хлопцям ящик шампанського. Ігор Юрченко, який був граючим тренером, випивав з нами і келих і залишав хлопців відпочивати. А далі все залежало від нас (сміється). Кожен волів робити, що хотів, міг і додому йти. Максимюк цінував колектив, нікуди не йшов, завжди відпочивав з нами. Юрченко, звісно, знав, що ми трохи розп…дяї, тому на тренуваннях ганяв нас, виховував».

«Роман був ще тим любителем «костра і пламєні», – каже Ігор Юрченко. – Але суті справи то не змінює. Як футболіст він був на вагу золота – молодий, цілеспрямований, з великим бажанням грати в футбол. Працювати з такими підопічними – одне задоволення. Він, так би мовити, давав стабільний продукт, що від нього вимагалося, на полі постійно виконував».

Між першим і другим пришестями Романа в «Прикарпаття» було чотири роки паузи. За той час він крім «Бескиду» грав за чортківський «Кристал» і за київський ЦСКА, в якому проходив строкову військову службу, в першій лізі. А повернувшись, заграв за «Прикарпаття» на стабільній основі, був одним з лідерів команди, яка тоді виступала у вищій лізі чемпіонату України.

«Пригадую, як восени 1996-го ми перемогли вдома, на «Електроні» донецький «Шахтар», – згадує тодішній начальник команди «Прикарпаття» Сергій Кулешов. – Для мене ця гра пам’ятна ще й тому, бо перед нею потрапив у важке ДТП. Пощастило, що відбувся лише травмами. Але на матч одначе прийшов. Перший м’яч у ворота Шуткова тоді провів Микола Зуєнко. А потім, у другому таймі відзначився ще один лівоногий – Максимюк. Гол був красивим: якщо не помиляюся, Степан Матвіїв віддав діагональну передачу на Романа вліво. Макс промчав флангом і пробив з правої влучно в дальній кут. Ми виграли 2:1 і ця перемога була дуже важливою як для нового тренера «Прикарпаття» Віктора Колотова, так і для команди загалом».

Цікаво, що за «Шахтар» у тому матчі відзначився Олександр Воскобойник, котрий теж поліг у цій війні, але воював на іншому боці.

Врешті, за «Прикарпаття» Максимюк відіграв яскравих два з половиною сезони, після чого опинився в росії.

«Спочатку я возив Романа в Удмуртію, на перегляд в іжевський «Газовик-Газпром», – згадує Сергій Кулешов. – Не лише його, а Петра Русака та Івана Руснака. Їхали ми через Москву, де заночували. Оселилися в Річному порту, в готелі на воді. Попереджую Ромка: «Ти хоч не пий». Він кивнув головою, а невдовзі бачу – стоїть перед кіоском. Побачивши мене, Макс знітився. «Навіщо ти бухаєш?!» - запитую. «Я не бухаю, я її смакую», - і купив стограмовий «бочонок». Звісно, я не став забирати. Що я не людина? Потім ми приїхали в Іжевськ. Під час одного з контрольних матчів проти аматорської команди в Чайковську Ромко біжить флангом, поряд з яким стою і нервується: «Бл…, москалі, взагалі передач давати не хочуть!»

За словами Кулешова, Максимюк дуже хотів. Аби його взяли в «Газовик-Газпром».

«Але не було б щастя, – продовжує Сергій Володимирович. – Тренер іжевців Алєксандр Тумаєв хотів взяти в команду лише Петра Русака. А Максимюка ми з агентом Ігорем Кривенком трохи згодом через Леоніда Колтуна почали сватати Анатолієві Бишовцю в «Зеніт». Правда, Кривенко ніяк не міг узгодити деталей. Поки я зі згоди президента клубу Анатолія Ревуцького не поїхав до Петербурга і не повирішував усі питання з Мутком особисто. Сума трансферу тоді була другою за розміром в історії «Прикарпаття». Дорожче ми лише нині теж, на жаль, покійного Андрія Хомина в «Динамо» продали. За ті кошти команда й трималася тривалий час у вищій лізі».

Досвідчений тренер Бишовець швидко розкрив потенціал новачка сповна.

«В основі Рома почав грати практично відразу, – каже тодішній партнер Максимюка за російським клубом Юрій Вернидуб. – У нас тоді гра як будувалася? Васілій Кульков і молдованин Сашко Куртеяну, отримуючи м’яч у середині поля, робили закидання вліво, де Максимюк нісся до воріт на божевільній швидкості, підкріпленій відмінним дриблінгом, як мерседес. У більшості матчів Роман був найкращим у складі «Зеніта». Зокрема в фіналі Кубка рф, у якому забив третій м’яч у ворота московського «Дінамо».

За словами Вернидуба, Максимюк попри галицьке походження не мав проблем з адаптацією в російській команді, хоча розмовляв здебільшого українською.

«З нами, українцями – мною, Співаком, Горшковим, Бабієм, Герасимцем, Поповичем Рома на російську взагалі не переходив, а з росіянами чи вірменами Овсепяном і Березовським намагався розмовляти по-їхньому, Правда, виходило не дуже – суржик. Місцеві сміялися, називали селюком, але Ромкові було байдуже. Він постійно наголошував, що то наша мова і що вона найкрасивіша. Також він любив наші пісні, багато їх знав. Співав не дуже часто, але іноді, коли посидимо, заводився. І виходило дуже непогано», – згадує Юрій Миколайович.

Вірним собі Максимюк залишився і після переходу на початку 2000-го в київське «Динамо».

«Я теж зі Львова, але зізнаюся, що в російськомовному середовищі у «Динамо» тоді намагався не виділятися і розмовляв як усі, - розповідає півоборонець киян тих часів Василь Кардаш. – Рома ж не соромився і говорив так, як комфортно йому. І нічого, всі це сприймали, ні для кого не було проблемою».

Насправді «Зеніт» всіми силами прагнув втримати Максимюка у своєму складі.

«Телефонує мені якось Мутко: «Сдєлай что-то со своім бєндерой. Я єму в трі раза зарплату поднімаю, а он упйорся і хочєт уходіть в Кієв», – переповідає Сергій Кулешов.

Вернидуб додає, що всерйоз на Романа тоді націлився також московський «Локомотив»: «Знаю, що залізничники були готові платити Романові мінімум вдвічі більше за киян. Але він вперся: «Хочу додому, хочу пограти в Лобановського, виступати за збірну України».

В підсумку, за словами Кулешова, перехід Максимюка обійшовся «Динамо» $950 тисяч і ця сума втричі більша за ціну, яку пітерці заплатили, щоб викупити Романа у «Прикарпаття». Втім, заграти у Києві зірковий новачок, по суті, не зміг. І за збірну, за яку дебютував ще в 1998-му в товариській зустрічі з грузинами (4:0) він провів загалом 5 матчів.

«Звичайно, Романа після якравих двох сезонів у «Зеніті» брали в «Динамо» під основу, не на перспективу, а грати, – каже Василь Кардаш. – І, що показово, за результатами тестувань, за об’ємом виконуваної роботи Максимюк був одним із найкращих у тому «Динамо», яке якраз ідеальною функціональною готовністю завжди й славилося. Роман виконував колосальний об’єм роботи. Не знаю, які причини, що Валерій Васильович тоді Максимюку не довіряв. Може, через високу конкуренцію – в нас на лівому фланзі півоборони тоді був Косовський. Якщо не помиляюся, тоді розглядався варіант. Щоб ставити Ромку на фланзі захисту. Але щось не вийшло [Максимюк був заграний за «Зеніт» в єврокубку, а «Динамо» готувалося до весняної частини Ліги чемпіонів. Зліва в захисті почали награвати молодого Несмачного, який скористався cвоїм шансом, - Прим. Sport.ua]. Зрештою, Максимюк ніколи не проявляв негативу. Він сумлінно працював і навіть якщо щось не виходило і над ним посміхалися, він все це переводив на жарт».

Врешті, не закріпившись у «Динамо», Максимюк опинився в «Дніпрі», команді, якій тоді симпатизувала вся Україна. Наставник дніпрян Євген Кучеревський тоді зібрав воєдино колектив, у якому згуртував вихованців місцевого футболу, а також футболістів, які після настання епохи засилля легіонерами, не закріпилися в «Динамо» і «Шахтарі».

«З «Динамо» в «Дніпро» ми перейшли втрьох – Максимюк, Володимир Мазяр і я, – згадує оборонець Володимир Єзерський. – Власне, там ми й ближче здружилися, святкували разом, у колі сім’ї родинні і релігійні свята так, як прийнято в нас, на Галичині і прищепляли ці традиції іншим хлопцям. Мабуть, період виступів за «Дніпро» був найкращим і для мене, і для Романа. У нас там відразу все почало виходити. В першому ж сезоні, який розпочали з весни, принесли «Дніпру» стільки очок, скільки було достатньо для бронзи. Рома, як футболіст мобільний. Агресивний, доволі технічний був для нас однією з ключових постатей. Епізод, який його найліпше характеризує, виділю з матчу Кубка УЄФА проти «Фіорентини». В одній із ситуацій Анджело Ді Лівіо, футболіст збірної Італії. Відібрав у Максимюка м’яч перед власним штрафним майданчиком. І понісся вперед. Роман помчав слідом і не втихомирився, поки в середині поля чисто не забрав м’яч з-під ніг Ді Лівіо собі. Анджело від такого нахабства і розпачу емоційно розвів руки».

Після чотирьох років у «Дніпрі», півсезону з яких були фактично в ролі резервіста Максимюк продовжив кар’єру в луцькій «Волині». Де пережив чергову свою молодість. Наставник «хрестоносців» Віталій Кварцяний хотів придбати Романа давно, ще в той час, коли він виступав за «Прикарпаття». Але тоді на горизонті з’явився «Зеніт» і, як виявилося, задум Віталій Володимирович відтермінував на вісім років.

«Активізувався я, коли побачив Романа на грі дублерів «Волині» і «Дніпра» в Ковелі, – каже пан Кварцяний. – Максимюк – така людина, що міг відіграти два тайми за дубль, а наступного дня відбігати повний матч за основу. Тому я не знав, чи з’явиться він через добу. Тим паче, що виглядав Роман прекрасно, контролював всю ліву бровку, від прапорця до прапорця. Він виглядав впевненим у собі – обігрував, робив простріли, подачі. Граючи у півсили. Нам гравець такого штибу був потрібен, адже напередодні у «Кривбас» перейшов Александр Трішовіч. Власне, за гроші від продажу серба ми Рому й купили. Хоча трансферна сума була серйозною. Зрештою, ні ми, ні, думаю, сам футболіст про це не шкодували. Максимюк у нас відразу заграв в основі і не втрачав місця протягом двох років. Вік, а перейшов до нас Роман 32-річним, на заваді не ставав. Навіть кілька років тому під час матчу ветеранських команд Максимюк був єдиним, хто ще не втратив справжньої футбольної міці. Рома належить до тієї категорії гравців, які вміють управляти футбольним тілом, незалежно від того, мають п’ять зайвих кілограмів чи три недобирають. Він завжди зберігав координацію, був готовий у будь-який час вийти і грати».

«З Максимюком у мене проблем не було ніколи, – продовжує Віталій Володимирович. – Він ніколи не порушував життєвих принципів, знав з ким розмовляє і як розмовляти. Рома ніколи не хамив, не був зарозумілим. Хоча міг би після того, як на нього ходив дивитися весь Петербург. Для тренера працювати з гравцями, які вміють грати в футбол – найвище задоволення. Їм не треба розжовувати, малювати на планшетах. Достатньо коротко пояснити. Коли в команді є такі гравці, тренер почувається кимось. Хоча, звісно, Роман міг грати сильніше. Це вам би підтвердили і Лобановський, і Кучеревський, і інші фахівці, які з ним працювали. Максимюк був дуже кваліфікованим футболістом, але цю кваліфікацію вартувало б відшліфувати. Можливо, Рома вважав, що вже досяг свого максимуму в ту мить, коли потрапив до мене в 32 роки. Я вважав, що резерви для вдосконалення в нього ще є».

«Волинь» у ті часи відчувала фінансові труднощі, через що за підсумками сезону-2005/06 покинула елітний дивізіон. Тож наступний і пів сезону-2007/08 Роман відіграв у першій лізі, після чого попросився, аби Кварцяний відпустив його за кордон, у Казахстан.

«Я пішов на зустріч, – каже Віталій Володимирович. – Бо розумів, що гроші, які ми платимо Романові, не дуже великі, але для нас в тих реаліях чималі. Ми мали борги по зарплатах і преміальних. Рома ж якраз вдруге одружився, з’явилися діти, гроші йому були потрібні. Тому ми відпустили Максимюка в Казахстан безкоштовно.

Правда, в «Атирау», куди перейшов Роман, все вийшло не так гладко, як хотілося б.

«Обіцяли нам одне, а на ділі вийшло трохи інше, – каже оборонець Олег Тимчишин, який виступав за «Атирау» в той час, що й Максимюк. – Фінансувалася команда з державного бюджету і з коштами вийшли якісь затримки. Через те одних футболістів брали, інших відправляли. Плинність кадрів була високою. Ні я, ні Максимюк там теж надовго не затрималися. Зрештою, це теж досвід. З Максимюком ми попервах жили в одному готельному номері. То до того часу, поки до нього не приїхала дружина і він не переселився в окреме житло. Тоді Максимюки запрошували нас з Андрієм Сапугою, котрий теж виступав за «Атирау», до себе на борщ».

Тимчишин, якому тоді був 31 рік, після «Атирау» так більше ніде й не грав. А 34-річний Максимюк продовжив кар’єру в ще одному казахстанському клубі «Казахмис» із Сатпаєва, де ситуація була помітно ліпшою. Відігравши за цю команду сезон-2009, Роман повернувся в Україну, де транзитом через «Чорноморець» знову опинився у «Волині». Котра знову повернулася у Прем’єр-лігу. В команді того зразка він перетнувся з Романом Годованим, ще одним екс-футболістом «Волині», якому пізніше судилося віддати життя за Україну.

Читайте також:

Схилимо голови. 5 років у Кварцяного і загибель на Запоріжжі

У футболці «Волині» Максимюк власне й завершив кар’єру в 2011-му. І жити теж залишився у Луцьку. Про його нефутбольне життя ходить багато пліток, у яких вочевидь є й правда Кажуть, Роман надмірно захоплювався азартними іграми, через що мав борги і не від доброго життя влаштувався вантажником у продуктовому гіпермаркеті. То вже після того, як встиг потренувати дітей і юнаків у Луцьку, був асистентом наставника у «Вересі» і нетривалий час очолював «Тернопіль».

***

Восени 2022-го Роман вирішив взяти приклад з молодшого брата Андрія і пішов захищати Україну. З січня 2025-го він брав участь у бойових діях на донецькому напрямі в статусі навідника у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ. Побратими відзначають виключну ефективність дій Максимюка. Реактивна швидкість, завдяки якій Роман заявив про себе в футболі, стала йому в нагоді і на бойових позиціях.

Навесні 2025-го Максимюку з побратимами випало обороняти позицію під селом Лисівка Покровського району на Донеччині. Роман був старшим позиції. Цей плацдарм мав ключове значення, адже знаходився між нашими першим і другим десантними батальйонами. Колишній військовослужбовець 25-ї ОПДБр розповів Sport.ua, що Максимюк проявив героїзм, стримуючи штурм окупантів. Виключний героїзм. У критичних ситуаціях він вибігав на центральну дорогу і не лише знищував ворога, а й забирав його з місця смерті, намагався ефективно їх маскувати і тим самим вводити в оману командування загарбників щодо реальної ситуації. Ба більше, захопивши радіостанцію, Максимюк тримав із росіянами під маркою їх солдатів зв’язок, аби забезпечили провізією та іншими конче потрібними речами.

Наш співрозмовник зазначає, що лише в стрілецькому бою Максимюк знищив у межах 15-20 окупантів. Одного разу Роман знаходився практично під дулом ворога, але завдяки реактивній швидкості зміг його знищити.

Життя Романа Максимюка обірвалося орієнтовно 11 березня 2025 року. Там, під Лисківкою. Штурмовій групі ворога вдалося скритно пробратися до укриття українських воїнів і закидати і закидати його гранатами. Наші бійці чинили героїчний опір до останнього подиху, але врешті всі загинули. Серед них – Роман Максимюк. Щоправда, евакуювати тіла воїнів відразу не вдалося. ДНК-експертиза підтвердила факт загибелі Романа лише 15 жовтня 2026 року. Відразу після того командування 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади вирішило зробити подання щодо посмертного присвоєння Романові Максимюку звання Герой України.

Наразі ж воїна оплакує Луцьк, місто, яке стало так само рідним, як Івано-Франківщина.