Денис ПІДГУРСЬКИЙ: «Кривбас – усвідомлений крок уперед у кар’єрі»

Півзахисник «Кривбасу» ексклюзивно для Sport.ua – про перші футбольні кроки у Середкевичах, роки в академії «Карпат» і «Руху», чемпіонство в U-19, єврокубкові матчі проти «Мілана» та «Інтера», роль Віталія Пономарьова та новий виклик у червоно-білій родині.

Батькам було непросто відпустити мене у п'ятому класі в гуртожиток. Рання самостійність загартувала дисципліну та характер - тепер я готовий до будь-яких умов

– Денисе, ти народився у Середкевичах. Якщо повернутися у те дитинство, яким ти був поза футболом: спокійним, бешкетним, лідером серед друзів?
– Так, я народився у селі Середкевичі, Львівської області. Вважаю, що був досить спокійним, мене дуже добре виховали батьки. Був спокійним і водночас, можна сказати, лідером: навколо мене завжди збиралися діти, я постійно намагався щось організувати, якісь спільні ігри.

– Що саме у Середкевичах сформувало тебе найбільше: родина, село, друзі, атмосфера?
– Вважаю, що все в сукупності. Без моєї родини не було б того, що є зараз. Також перша керівничка дуже сильно вплинула на мій розвиток, мої друзі, брати, рідні. Кожен доклав частинку до мого становлення.

– У 2011 році ти потрапив до ДЮСШ «Рава». Яким був твій перший день там і наскільки великим кроком це стало для хлопця з Середкевичів?
– Я дуже вдячний своєму батькові, адже саме він відвіз мене на секцію футболу. Мені з першого ж дня все сподобалося. Щоправда, сам перший день видався трохи неприємним: була жахлива погода, падав сильний град, і через це я не потрапив на перше тренування. Але вже у наступні дні почав повноцінно тренуватися та займатися футболом.

View this post on Instagram

A post shared by Денис Підгурський (@denispidgurski_15)

– Твій перший тренер – Віталій Пономарьов. Яким ти запам’ятав його саме тоді, на початку шляху, а не як уже відомого наставника?
– Одразу було помітно, що тренер надзвичайно амбітний. Навіть дитиною я розумів, наскільки багато він вчиться та самовдосконалюється. Перед заняттями та після них ми, хлопці, бачили, як він постійно читав, розвивався. Я вже тоді усвідомив, що цей спеціаліст піде дуже високо, тому що він надзвичайно працьовитий.

– Чи пам’ятаєш його першу серйозну розмову з тобою про футбол? Можливо, він сказав щось таке, що закарбувалося на все життя?
– Він завжди казав: «Якщо будеш сумлінно працювати – обов'язково досягнеш високого рівня». Вчив ніколи не опускати голови. Одразу попереджав, що попереду чекають важкі періоди, у футболі нічого просто так на голову не падає. Він закладав у нас міцний футбольний фундамент, ми прислухалися до нього. Зараз, у дорослому віці, я вже зовсім по-іншому розумію глибину його слів.

– У 2013 році ти опинився в системі «Карпат». Що довелося змінити в собі, аби відповідати рівню львівської академії?
– Це був дуже непростий етап, тому що довелося поїхати з рідного села. Батькам було важко мене відпускати, адже я був маленькою дитиною - у п'ятому класі пішов у самостійне, доросле життя. Почав жити окремо, в гуртожитку. Рання самостійність дуже мені допомогла: тепер я можу адаптуватися до будь-яких умов. Академія заклала дисципліну та сильний характер. Безмежно вдячний Богові та батькам, які повірили в мене та відпустили у «Карпати».

Перехід з юнацького до дорослого футболу – вирішальний рубікон, на якому зникає величезна кількість молодих гравці

– Яким ти був футболістом у 13-14 років і яким тебе бачили тренери? Чи грав уже тоді на теперішній позиції?
– Не можу сказати, що був якимось видатним талантом - скоріше міцним, середнім футболістом із певним набором якостей. Завжди прагнув виправляти слабкі сторони. Наставники, зокрема Роман Степанович Деркач, чітко вказували на мінуси, і у 13-14 років я багато працював індивідуально. А щодо амплуа - практично все життя граю опорного або центрального захисника.

– Хто з тренерів академії після Пономарьова найбільше вплинув на твоє футбольне становлення?
– Від кожного фахівця я взяв щось своє. Не хотів би виокремлювати когось одного, тому що щиро вдячний усім тренерам: Роману Степановичу Деркачу, Леськіву, Василичуку, Шузі, Савицькому, іншим. Їх було багато, і кожен вклав частинку душі у мій розвиток.

– Кого з партнерів по академії пам’ятаєш найкраще? З ким ріс, конкурував, мріяв про великий футбол?
– У нас була чудова команда з великою кількістю талановитих хлопців. Час показав наш рівень: у Прем’єр-лізі зараз виступають Віталій Роман, Дмитро Ледвій. Мій близький друг Сергій Давидов також дуже працьовитий, і я впевнений, що невдовзі він теж гратиме на рівні УПЛ. Але були й ті, хто мав розкішні дані, проте десь зупинився, забракло психологічної стійкості чи бажання працювати, і вони, на жаль, пішли з футболу.

– Якою була твоя найбільша футбольна невдача у юнацькому віці та чому вона тебе навчила?
– Згадується фінальна частина ДЮФЛ, десь у 9 класі. Був вирішальний матч, де нам не можна було пропускати два м'ячі. Ми трохи недотерпіли, а через мою помилку суперник забив гол, і ми вилетіли. Цей епізод мені й досі першим спадає на думку - тоді дуже хотілося повернути час назад і все виправити. Помилки вчать максимальної концентрації.

– У 2020 році ти розпочав виступи за дорослі «Карпати». Що виявилося найскладнішим у переході з юнацького футболу?
– Це вирішальний рубікон, на якому зникає величезна кількість молодих гравців. Мені адаптація далася дещо легше, бо в тій команді виступало багато молоді. Тренери довіряли, тому перехід від юнацького до дорослого футболу пройшов фактично на одному диханні.

– Хто з досвідчених партнерів у «Карпатах» давав тобі найбільше корисних підказок?
– Роман Слива. Він був значно старшим, мав досвід виступів в УПЛ. Роман став для мене орієнтиром, я завжди уважно слухав його поради.

Віталій Пономарьов – не просто перший тренер, а справжній футбольний батько. Він навчив, що у футболі нічого не падає з неба просто так

– Чи був у той період гравець, дивлячись на якого, ти сказав собі: «Ось це – справжній топпрофесіонал»?
– Хлопців із серйозним ставленням не бракувало: той самий Ярослав Карабін, Віталій Роман, Ростислав Лях, Олексій Сич. Багато хто з них зараз стабільно грає на найвищому рівні. Було приємно зростати поруч із ними, тягнутися за лідерами.

– У 2021 році ти перейшов до «Руху». Яким був перший день і хто допоміг освоїтися?
– До «Руху» мене запросив мій перший наставник Віталій Юрійович Пономарьов. Спершу я мав змогу виступати за команду U-19. Тренер одразу окреслив перспективу: перша команда поруч, якщо наполегливо доводитимеш свою спроможність на полі. Освоїтися допомогли знайомі хлопці 2003-2004 років народження та весь тренерський штаб, тому перехід відбувся швидко.

– Що в інфраструктурі «Руху» найбільше вразило у порівнянні з «Карпатами» тих років?
– Тодішні «Карпати» переживали надважкі часи перед перезавантаженням клубу: побутові умови кульгали, були труднощі навіть із харчуванням на базі. База «Руху» на цьому тлі виглядала як інша планета: ультрасучасна академія, поля найвищого ґатунку, басейни, тренажерні зали, відновлювальні комплекси. Для розвитку дитячо-юнацького футболу там створили просто космічні умови.

– Коли настав момент усвідомлення, що ти вже повноцінна бойова одиниця головної команди, а не юніор?
– Під час виступів у Юнацькій лізі УЄФА. Тоді багатьох із нас почали стабільно підключати до занять основи. З’явилося чітке розуміння: є реальний шанс зачепитися за дорослий склад, потрібно викластися на всі сто.

– Хто за роки в «Руху» кардинально змінив твоє розуміння професіоналізму?
– Олексій Довгий. Настільки відданої справі людини я у своїй кар'єрі ще не бачив. Абсолютний взірець як на полі, так і поза його межами: підказував, заряджав роздягальню, допомагав молодим. Також величезний внесок зробили досвідчені Юрій Паньків та Юрій Климчук.

– У сезоні-2022/23 «Рух» U-19 завоював чемпіонство України. Що цей трофей значить для тебе сьогодні?
– Це була історична віха для вітчизняного футболу: до того юнацьке золото розігрували виключно «Динамо» та «Шахтар». Ми виграли чемпіонат двічі поспіль. Зійшлися всі фактори: феноменальні умови від керівництва та президента клубу Григорія Козловського, тренерський штаб Пономарьова та зіграний кістяк хлопців. Той колектив був настільки впевненим, що ми просто змітали опонентів зі свого шляху.

Коли перебір жовтих карток забирає право грати в плей-оф юнацької збірної – це удар, але водночас колосальна школа характеру

– У Юнацькій лізі УЄФА ви пройшли «Мілан», «Інтер», «Галатасарай». Що було найважчим психологічно у підготовці до європейських грандів?
– Переламати психологічний бар'єр. Коли виходиш проти брендів на зразок «Мілана» чи «Інтера», треба переконати себе, що проти тебе грають такі ж хлопці з плоті та крові. Ключову роль зіграв спаринг-турнір в Іспанії напередодні єврокубків: ми зіграли внічию зі збірною Аргентини U-20, обіграли «Валенсію» і відчули, що здатні на рівних боротися з будь-ким.

– Ти багато років працював під керівництвом Віталія Пономарьова. Як еволюціонували ваші стосунки?
– Він завжди на зв’язку. Віталій Юрійович став для мене не просто футбольним тренером, а справжнім наставником у житті, футбольним батьком. Я міг звернутися до нього з будь-якого особистого питання. Його трансформація вражає: дитячий тренер, юнацька команда, основа, а згодом - друге місце та срібні медалі на чолі «ЛНЗ». Його фанатична працездатність дає результат усюди, і я переконаний, що в майбутньому він покаже себе й на європейській арені.

– Пригадуєш момент, коли він добряче «напхав», але це пішло тобі на користь?
– Він тренер-мотиватор, який уміє завести гравців. Підвищений голос у футболі - це робочий інструмент. Було чимало жорстких розмов, але саме вони показують психологічний стрижень гравця. Хто робить правильні висновки – росте, а хто ображається – губиться у дорослому футболі.

– За збірну України U-19 ти відіграв лише два поєдинки. Чому той міжнародний цикл виявився таким коротким?
– Вдячний Володимиру Єзерському та В'ячеславу Шевчуку за виклик та довіру. Сталася унікальна, прикра історія: ми не пройшли далі через надмірну кількість жовтих карток. Усі турнірні показники - очки, різниця забитих і пропущених - були абсолютно рівними з конкурентами. Довелося рахувати попередження, і за цим критерієм ми вилетіли. Це був болючий, але дуже цінний досвід міжнародного рівня.

– Чи тримаєш у голові мету одягнути футболку національної збірної України?
– Кожен український гравець мріє захищати синьо-жовті кольори головної команди країни. Я тверезо дивлюся на речі та розумію рівень конкуренції. Немає нічого неможливого, якщо щодня до сьомого поту працювати на тренуваннях заради цієї мети. Потрапити до національної збірної - моя мрія та головний футбольний орієнтир.

Кривбас – це клуб із великою історією та гарячими вболівальниками. Перехід сюди – усвідомлений крок уперед для моєї кар’єрі

– У 2026 році довкола «Руху» було чимало чуток про фінансові негаразди. Як на це реагував ти та колектив?
– Абсолютно спокійно. Усередині клубу жодних проблем не було: зарплати та премії надходили вчасно, ми не відчували заборгованостей. Я вже був капітаном команди, ми в роздягальні розуміли реальний стан справ. Інтернет-чутки нас узагалі не турбували.

– Коли ти вперше почув про інтерес «Кривбасу»?
– Ще за тренерства Юрія Вернидуба. Проте в той період я вирішив залишитися у «Руху», де мав чіткі командні турнірні завдання. Водночас амбітність «Кривбасу» завжди імпонувала, тому варіант ніколи не відкидався, і з часом трансфер відбувся. «Кривбас» - самобутня команда з єврокубковим досвідом, із цікавим закордонним тренерським штабом. Мені дуже корисно попрацювати в такій структурі.

View this post on Instagram

A post shared by FC Kryvbas \\\ ФК Кривбас (@fckryvbas)

– Що стало ключовим чинником твого переїзду до Кривого Рогу?
– Комплекс факторів: статус клубу, амбітні завдання, інтерес керівництва, тренерські ідеї та неймовірна фанатська підтримка. У «Кривбасу» приголомшлива армія вболівальників. Я відчув, що цей виклик стане сильним кроком уперед, і прагну викластися заради команди на максимум.

– Що у підході Патріка ван Леувена для тебе найнезвичніше?
– Сам тренувальний процес. Раніше я не співпрацював із закордонними наставниками. Тут зовсім інші акценти, динаміка та вправи, ніж у фахівців, із якими працював до того. Потрібен був невеликий час на адаптацію, але це новий дуже цінний тактичний багаж.

– Якщо озирнутися на весь пройдений шлях – від Середкевичів до УПЛ, «Кривбасу» та Юнацької ліги чемпіонів, – що досі видається найдивовижнішим?
– Мабуть, сам цей шлях. Футбольне життя вкрай непередбачуване: сьогодні ти тут, а за пів року доля може закинути в зовсім інше місце. Треба швидко приймати важливі рішення, тримати удар і невтомно працювати. Уся ця подорож - один великий захопливий виклик.

Ігор ДМИТРІЄНКО