Переможений. Роналду остаточно програв Мессі

«Я повернувся», – вигукнув Кріштіану у камеру після матчу із Узбекистаном на ЧС. І, знаєте, ми справді у це повірили. Через його дубль. Через перемогу команди 5:0, якій – сюрприз-сюрприз – не заважав грати CR7. Зрештою, через те, що Роналду віддав право виконати штрафний Мендешу, а потім разом із партнерами щиро святкував цей забитий. Ми повірили, що португалець ще може. Досі може. Навіть у 41 рік. Навіть після того, як переїхав до слабкої ліги, аби догравати. Бо Кріш завжди перевершував очікування. Найвищі очікування. І робив це ледь не найкраще у світі протягом багатьох років. Тож улітку ми увірували: це ще не кінець великої кар’єри великого футболіста. Роналду здатний на останній танок. Черговий. Ще один. А потім сталося… ну, ви самі все знаєте.

Роналду йде зі збірної Португалії через конфлікт із головним тренером. Через образу. А насправді – через те, що втомився. Не від гри у футбол, від неї не втомиться, мабуть, ніколи – від невдач та поразок. І мова навіть не про футбольні результати збірної Португалії – про здобутки самого Кріша зі збірною. Не допоміг на Євро. Не вразив на чемпіонаті світу. Посварився із тренером. Ще одним. Коли до рекорду за голами за кар’єру залишилося зовсім трохи, не вийшов на поле ані у стартовому складі, ані з лави запасних. Щоразу одне й те ж саме: Роналду приїздить до збірної та засмучується. Бо все не як колись. Бо завжди щось іде не так. Причому не завжди через дії самого Кріша – просто так трапляється. А він звик перемагати. І, навпаки, не звик до постійних невдач. Це втомлює. Навіть легенд.

А Мессі йде по-іншому. Мессі не вирушає «додому» після сварки із головним тренером – а за декілька днів проведе урочистий прощальний матч за збірну. Майже напевне заб’є гол. Можливо, не простий, а якийсь фірмовий: ударом зі штрафного, дальнім або після того, як накрутить декількох опонентів на маленькому клаптику поля. І піде красиво. Під оплески трибун. Партнерів. Суперників. Піде так, як і мають іти легенди не лише збірної – легенди всього виду спорту загалом. І зробить це незабаром після топового мундіалю. Після побиття рекорду Мюллера. Після того, як виконав той самий останній танок. Той, котрий хотів, але не зміг Роналду. І знову Лео підтвердив, що є №1. Його завершення кар’єри… Ні, не так: його фінал кар’єри кращий за фінал кар’єри Роналду. Менше розчарувань та більше перемог.

Роналду роками не поступався Мессі. Ледь не щороку протягом більш ніж десятиліття відповідав на голи Лео власними. На перемоги того у великих турнірах – своїми. Та чого там: навіть на виграні Золоті м’ячі відповідав власними вікторіями у номінаціях. Долав аргентинця зокрема й в особистих зустрічах на футбольному полі. У якийсь момент розгромив його медійно: саме із Крішем хотіли мати контракти бренди у першу чергу. Португалець завжди був поряд, доволі часто – попереду свого конкурента. Але потім сталася… старість. І Скалоні. Роналду став робити менше на полі, а Аргентина пішла та виграла ЧС у Катарі. Кріш зі скандалом залишив «МЮ». Мав проблеми у збірній. І ось ми тут. У точці, де мало у кого виникають сумніви у тому, хто вийшов переможцем із цього протистояння.

Мессі виграв. Не знаю, чи мав він на меті це зробити. Не впевнений, що хоча б у якийсь конкретний день перемога у протистоянні із Роналду була його головною мотивацією встати з ліжка та рушити на тренування. Але це так: він переміг. Тепер в історії він – найкращий серед легенд, а Кріш – той, хто програв. Той, хто зрештою поступився. Той, хто майже-майже – але все ж недостатньо. І, знаєте, насправді це проблема: багато хто запам’ятає Роналду лузером та невдахою. Він точно таким не є, але підіть та почитайте коментарі під новинами про його відхід зі збірної. Хейтери завжди голосні. Майже завжди голосніші за притомних уболівальників. Але навіть ті зараз нещадно критикують, розносять Кріша. І обов’язково згадують Мессі. Бо протистояння. Те, яке португалець програв.

Але тут така справа… Хіба спорт не саме про це? Про те, що є переможець та переможений. Без другого не було б першого. Зокрема й через це ще зовсім малих дітей вчать після поєдинку у будь-якому виді спорту подякувати опоненту за дуель. Виказати повагу. Не залишити без уваги його старання бодай ударом кулачками чи рукостисканням. Бо якби не було отого «невдахи» навпроти тебе, не було б і твоєї перемоги. Ти б не отримав тієї радості. Не став би трошки щасливішим. Без моменту великого розчарування іншого не було б моменту великого тріумфу твого. Це жорстоко – але так працює спорт. Переможцю конче необхідний переможений. А видатному, великому, легендарному переможцю – відповідний переможений. Бо цінність вікторії дуже сильно визначає те, кого саме ми здолали.

Мессі називають найкращим в історії спорту зокрема й через Роналду. Його конкуренти серед легенд – Пеле та Марадона, але ані один, ані інший не мали аж такої опозиції, яку отримав Лео. Ніхто не мав свого Роналду. Можливо, мав топ-опонентів – але не таких, яких згадуватимуть десятиліттями. Коли згадують Марадону, то згадують лише Марадону. Коли згадуватимуть за роки Мессі – згадуватимуть зокрема й Роналду. І казатимуть: «Лео переміг». Кар’єри обох, і аргентинця, і португальця, вдалися зокрема завдяки їхній конкуренції одне з одним, але Кріш безумовно зробив більше для створення іконічності образу Лео, аніж Лео для нього. Бо програв. І зробив це гучно. Яскраво. Після років боротьбі та із потужною крапкою на ЧС – і ще однією зараз. Сумний фінал – але такий потрібний історії Лео.

Важливо те, ЯК Роналду програв. Через вік. Десь просто підвів організм. Людину, котра ледь не найбільше у світі дбала про своє тіло. Хіба не драма? А ще – через свою неготовність миритися із невдачами. Роналду – егоїст. Як і багато професійних спортсменів. Але чомусь саме Кріш опинився на вершині. Нечесно критикувати португальця за самозакоханість, бо його самозакоханість і зробила з нього Роналду. Тому він і великий. Тому і легенда. Тому і заб’є ту 1000 голів, а не зупиниться на 800-900. Кріш програв Мессі тому, що він… людина. Яка старішає. Яка має проблемний характер. Як і багато хто з нас. І люди часто програють. Не лише у спорті. Це частина життя. Але не всі програють так, як Роналду. Не всі програють найкращому в історії у цілому виді спорту. Далеко не всі.

Якби цей текст писав особисто Кріш, то, мабуть, на цьому місці його автор попросив би читача про повагу легенді. Влучний момент для цього. Але стаття все ж дещо про інше – про вдячність. Яку ж чудову історію нам подарували Мессі та Роналду! І який прекрасний фінал їй гарантував Кріш! Не щасливий – але дуже життєвий. Який вкотре підкреслив, що футболісти – лише люди. Навіть найкращі – ті, кого у мережі роками називали «інопланетянами». Одного продовжать. Зокрема й завдяки тому, що у протистоянні цих футбольних монстрів ми нарешті отримали жорстоку драму, де програєш не через слабкість – а тому що хтось просто має. У цій історії за драматичний аспект відповідав Кріш. І він чудово впорався зі своєю частиною роботи. Зразково. Так, що про Мессі ніколи не забудуть.

Дякую, Кріше.

Читайте також:

Ікона Роналду вже не мироточить, але сам Кріш цього не розуміє