Від Араньчапат до Летючих голландців: 5 кращих команд – віцечемпіонів світу

«Подрібнішали світові віцечемпіони», – такий висновок довелося почути на трибунах під час одного зі стартових матчів української Першої ліги нового сезону. Прислухавшись до розмови співбесідників – сивочолих дядьків у віці ±70, – почув звичну останнім часом критику Аргентини-2026, порівняння зі «ще більш ніякою» Аргентиною-1990 й класичне: мовляв, у наші часи…

Посміхнувшись від деякої шаблонності мислення тих чоловіків, менше з тим, мушу визнати, що віцечемпіони світу давно вже не справляють якогось суперового враження впродовж усього турніру, принаймні такого, щоб можна було сказати: вони були достойні чемпіонства. Ну, й певну рацію мають ветерани-вболівальники, коли стверджують, що в їхні часи, крім зеленішої трави, смачнішої горілки (хоча де-де, а тут можна предметно посперечатися, адже совкові часи не пропонували людям широчину вибору), й віцечемпіони світу були якісь взаправдашні, справжні-справжнісінькі. Втім, до низки найкращих срібних призерів у історії, як на мене, варто додати й команди, снагу яких власноочно не бачили навіть нинішні ветерани трибун, натомість відео з фрагментами мундіальних матчів яких цілком доступне в Мережі. Отже, пропоную свій варіант кращих із кращих других призерів ЧС.

1. Нідерланди-1974. Поєднання системи з індивідуальною творчістю

Що казати: Нідерланди-1974 – це одна з вітрин футболу, законодавець моди 1970-х, колектив, який впровадив на практиці ідеї тотального футболу (й сам цей термін з’явився після того турніру), здійснивши, як багато хто вважає, останню тактичну революцію в грі. Ще під час першого групового етапу світова преса, перебуваючи в захваті від гри команди Рінуса Міхелса, писала: «Чемпіонат набув фаворита №1». Справді, легкість з якою помаранчеві трощили оборону збірних Уругваю та Болгарії, абсолютна тотальність на полі (хто які функції виконує в збірній Нідерландів – не розбереш!) та якась згенерована модерність справляли враження!

Другий груповий етап – продовження феєрії! Три сухі звитяги помаранчевих над аргентинцями, східними німцями та бразильцями – це просто якийсь фестиваль тотального футболу, його найкраща презентація! І журналісти всього світу стали шукати синоніми поняттю «тотальний футбол»: «фантастична карусель» (про матч з Аргентиною, а майбутній наставник аргентинців Луїс Сесар Менотті тоді назвав футбол Нідерландів у матчі зі своїми співвітчизниками «ідеальним»), «годинний пресинг», «поєднання системи з індивідуальною творчістю» тощо. Йохана Кройфа ж називали ні багато, ні мало «символом нідерландського молодіжного руху», тамтешнім «еквівалентом Джона Леннона для Британії». Це певною мірою є свідченням того, що тотальна революція, здійснена нідерландцями у футболі, вийшла за межі Гри, стала, власне, соціокультурним явищем.

Та у фіналі помаранчеві поступилися господарям – західним німцям. Джонні Реп тоді зізнавався, що вони з партнерами прагнули виставити західнонімецьку команду на посміховисько, нескінченно катаючи м’яч, який бундестім не міг повернути собі. Та оце бажання вплинуло на прагматичну складову, без якої годі й сподіватися на чемпіонство. Й ту гру помаранчеві, зрештою, програли, однак тактичну революцію, безперечно, здійснили!

2. Бразилія-1950. Мараканасо

Мережа пропонує чимало фрагментів ігор тієї збірної Бразилії. Природньо, що господарі перших поствоєнних змагань, будучи країною, що не постраждала від Другої світової, а за цей час виплекала справжніх чарівників м’яча, за підтримки палкої торсиди й перебуваючи у звичних умовах, були головним фаворитом. Власне, цей статус вони заходилися підтверджувати вже зі стартової гри – проти мексиканців. Дубль Адеміра (і фотосесія після першого гольового здобутку просто на полі), м’яч, проведений Жаїром із гострого кута, кутовий, який вдало використав Балтасар для влучного удару головою – на будь-який смак! Суха звитяга в групі над югославами супроводжувалася незадоволенням бразильського радіокоментатора, який звинуватив арбітра матчу, що не призначив пенальті у ворота європейців, у бандитизмі.

А далі була фінальна група, де бразильці попервах просто розбивали вщент оборону суперників. Самі, щоправда, теж пропускали, але 7 голів у ворота Швеції (європейською пресою цю гру було названо «казковою футбольною виставою») і 6 у ворота Іспанії (добрячого лупня тоді дали піренейцям!) начебто не давали приводу сумніватися в слушності чемпіонських амбіцій господарів.

Жваво розпочали бразильці й вирішальний матч проти уругвайців, що ввійде в історію як Мараканасо. Щоправда, тривалий час не могли поцілити у ворота супротивників, відкривши рахунок лише на початку 2-го тайму. Та опісля сталося несподіване: Уругвай, що досі діяв від оборони, скинув із себе якісь незримі пута й пішов уперед. Як наслідок, гості відзначилися двічі, а чарівники м’яча не знайшли аргументів на таку зухвалість. І хоча бразильську команду влаштовувала й нічия, грати на неї було зрадою своїй філософії. Та, зрештою, не вийшло за великим рахунком ані додержання філософії, ані суворої гри в обороні. Самовпевненість поступилася волі, а вся Бразилія вмилася сльозами від того. Хоча за рівнем майстерності, вмінню поводитися з м’ячем та команда, безперечно, була найпотужнішою серед учасників мундіалю-1950. Революцію, як Нідерланди чверть сторіччя по тому, бразильці тоді не здійснили, однак позначили на довгі роки свою ігрову поставу: джога боніто (красива гра) понад усе!

3. Угорщина-1954. Кінець угорської казки

Густав Шебеш до половини 1950-х створив із збірної Угорщини, певно, кращу команду світу тогочасся. Тактично він максимально близько підійшов до схеми 4–2–4. Менш насичена середина поля компенсувалася потужним нападом, якому допомагав відтягнутий форвард у центрі. Водночас та Угорщина могла похизуватися напрочуд мобільними фланговими оборонцями, які аж ніяк не цуралися атакувальних дій. Утім, аж ніяк не монолітний захист і персональна гра проти лідерів нападу продемонстрували слабкі місця угорської системи. Араньчапат котком пройшлася по Південній Кореї і західним німцям у групі (9 і 8 голів відвантажили тим опонентам, не жарти!), опісля в однаковому стилі вдвічі перестріляла бразильців та уругвайців (по 4:2), а на 8-й хвилині фіналу вела з різницею в 2 м’ячі. А далі угорці стишили ходу, певно, почали святкувати чемпіонство просто на полі, за що бундестім їх і покарав трьома голами.

На батьківщині віцечемпіонів світу ще довго не влягалася курява від того фіаско: великого Ференца Пушкаша засвистували в матчах національного чемпіонату, сина Шебеша віддухопелили в школі, а воротаря Дьюлу Грошича й узагалі заарештували. 2-ге місце на мундіалі в Угорщині назвали величезним провалом. Ото часи були!

4. ФРН-1966. Прелюдія до 1970-х

Західнонімецька команда на англійських стадіонах запропонувала свою версію 4–2–4. Вона виявилася вельми ефективною. Вже на старті групового турніру бундестім забив 5 голів без відповіді у ворота команди Швейцарії. Зігфрід Гельд продемонстрував чудовий дриблінг, обігравши суперників на лівому фланзі атаки й краще за всіх розібравшись уже у воротарському майданчику. А були в тій грі й чудовий індивідуальний прохід Гельмута Галлера, й 2 різноногі гольові надбання Франца Беккенбауера (гра в стінку з партнером і сольний прохід!).

На шляху до фіналу західні німці розтрощили Уругвай (4 голи без відповіді у ворота 2-разових чемпіонів світу!) і подужали радянську збірну. На перших ролях у тих іграх знову були Галлер і Беккенбауер. Який же потужний і результативний удар із лівої вийшов у Кайзера Франца в середині 2-го тайму матчу ФРН – СРСР!

А далі був фінал зі славнозвісним (для когось і сумнозвісним, безперечно) голом-фантомом імені Тофіка Бахрамова. Чи заслуговували західні німці на поразку? Більше схиляюся до позитивної відповіді, однак міць бундесмашини на початку 2-ї половини 1960-х наче послугувала заспівом зіркових для еференівського футболу 1970-х, стала свого роду прелюдією до майбутніх успіхів.

5. Угорщина-1938. Футбол – предмет інтелектуальних дискусій

Довоєнні угорці на шляху до фіналу каменя на камені не лишили від оборони Голландської Ост-Індії, Швейцарії та Швеції. Дьюла Женгеллер (входить до 10-ки найкращих бомбардирів в історії футболу) і Дьйордь Шароші раз по раз ставили нерозв’язувані завдання для суперників.

Натомість фінал угорці програли італійцям по грі. Певно, помилкою було зробити ставку на техніку, проігнорувавши боротьбу як таку. Технарі в складі збірної Угорщини змінили гренадерів. Й «Скуадра Адзурра» виявилася куди потужнішою, зрештою, вдвічі перезабивавши угорців (4:2). Спостерігачі відзначали те, що Угорщина поступалася італійцям у швидкості, що багато в чому й зумовило поразку.

Згодом чимало оглядачів писало, що угорці тоді перебували в тіні Австрії як футбольно, так і політично. Однак уже тоді казали про те, що над тактикою в Угорщині замислювалися, адже, за твердженням британського знавця історії футбольних тактик Джонатана Вілсона, у Будапешті 1930-х футбол був предметом інтелектуальних дискусій. Власне, тактична обізнаність угорської збірної не спричиняла сумнівів. От лише змагатися в цьому компоненті гри з італійцем Вітторіо Поццо їм виявилося не до снаги. Так звана дунайська школа змушена була визнати свою поразку.

***

Турнірна дистанція на мундіалях збільшилася, і пройти її яскраво й на одному диханні стало практично неможливо. Власне, це не вийшло зробити, скажімо, у віцечемпіонів уже цього століття: Аргентини-2014 (всі перемоги Мессі співтовариші на тому мундіалі – з мінімальною перевагою в рахунку) та Франції-2022 (програш у групі тунісцям за вельми блідої гри). Названі команди, як на мене, дещо поступаються пропонованим мною в переліку кращих віцечемпіонів тим, що багато в чому залежали від своїх лідерів: відповідно Ліонеля Мессі та Кіліана Мбаппе. В командах із мого списку лідерів було кілька. Скажете, а як же Кройф? Та річ якраз у тім, що сама концепція тотального футболу передбачає наявність багатьох лідерів, які змінюють одне одного на різних ділянках поля, а в суперників від того голова йде обертом. Тому й назвали команду Рінуса Міхелса «Летючими голландцями».

Хай там як, а я не став би применшувати внесок віцечемпіонів світу різних часових епох у розвиток гри. Щоправда, ніде правди діти, наприкінці ХХ ст. й у ХХІ ст. незрідка траплялося так, що віцечемпіони ставали явними андердогами у фіналах й, коментуючи поразку таких, чимало оглядачів висловлювалося в тому сенсі, що, мовляв, переміг футбол. Звісно, цьогорічний тривалий нуль в рядку «удари» у збірної Аргентини у фіналі – це унікальний випадок. Чи не стане він сумною тенденцією, свідченням зокрема й різної снаги різних половин плейофної сітки? Власне, в нетрях можливого 64-командного громаддя та завеликої стадії плей-оф всяке може трапитися.

Олексій РИЖКОВ