Українець підкорив серце британського боксу: як відкрити школу в Шеффілді

Війна триває. Мільйони українців будують нове життя за кордоном. Хтось змінив професію, хтось лише намагається знайти себе, а хтось зумів реалізувати власну справу навіть далеко від дому.

Саме такою є історія майстра спорту України з боксу Олександра Погодіна. Після переїзду до британського Шеффілда він пройшов усі етапи ліцензування за місцевою системою, відкрив власну академію боксу та сьогодні працює з дітьми й дорослими, популяризуючи українську тренерську школу у Великій Британії.

В інтерв'ю Олександр розповів про відмінності між українським і британським боксом, відкриття власної академії, знайомство з провідними діячами світового боксу і багато чого іншого.

– Олександре, у тебе дуже цікава особиста історія. Тож давай без довгої розкачки. Я довго вивчав твої соціальні мережі перед нашим інтерв’ю й побачив, що ти пройшов навчання на тренера за британськими стандартами. Як ти взагалі потрапив у цю тему у Великобританії? Скільки тривало навчання? І чи проходив для тебе цей процес легше або швидше з огляду на твій досвід в Україні?
– Знаєте, починалося все непросто, хоча сьогодні вже здається, що все було легко. Насамперед треба зрозуміти, що англійські тренери відрізняються від наших. У нас більшість тренерів – це колишні боксери, люди, які закінчили інститути. Зазвичай це і перше, і друге.

В Англії все кардинально інакше. Такі люди теж є, але здебільшого це просто люди, яким подобається бокс. Батьки долучаються, стають волонтерами, є люди, які просто хочуть допомагати клубу.

Такі люди повинні пройти певні курси: із захисту дітей, з надання першої допомоги. Після цього потрібно забронювати курс по боксу Level 1. При цьому людина має бути членом якогось клубу, причому клубу, афілійованого з Британською федерацією боксу.

Щодо документів, то тут є чітка процедура, яку неможливо обійти. Коли я отримував Level 1, у мене вже була перша міжнародна зірка. У федерації мені сказали, що це, звісно, чудово, але я все одно маю почати з першого рівня.

Коли всі сертифікати зібрані, клуб бронює місце на навчання. Сам курс триває два тижні – по два заняття на тиждень. Мій курс проводив Мік Магуайр, один зі старших тренерів збірної Англії, тому мені пощастило. Тут в збірній взагалі лише два старші тренери, то ж мені пощастило.

Моя англійська тоді була на дуже низькому рівні, але завдяки тому, що я міг багато чого показати на практиці, він бачив, що в мене є досвід. Разом зі мною навчалися ще близько 19 тренерів. Лише двоє-троє з них мали безпосередній стосунок до боксу, решта були людьми, які просто любили цей вид спорту.

– Чи правильно я зрозумів, щоб стати тренером з боксу в Англії, зовсім не обов'язково володіти технікою і школою бокса?
– Дивіться, як я зараз набираю тренерів у клуб? До мене звертаються батьки, які хочуть допомагати. Я кажу: звісно, допомагайте. Нехай діти звикають до вас, а ви – до дітей. Можливо, вам не підійде атмосфера, адже є дуже багато психологічних факторів. Буває, що тренер і боєць ідеально підходять один одному.

Якщо пазл складається, я допомагаю людям подати документи на отримання сертифікатів і пройти всі необхідні етапи.

Так само, в принципі, відбувається й в інших клубах. Людина приходить до залу, проявляє інтерес або просто захоплюється боксом, починає волонтерити, можливо, їздить на змагання. Якщо вона й надалі проявляє ініціативу, старший тренер клубу може запропонувати їй пройти навчання та допомогти в процесі отримання ліцензії Level 1.

View this post on Instagram

A post shared by Oleksandr Pohodin (@pohodin.oleksandr)

– Чому саме Шеффілд? Це місто, можна сказати, серце британського боксу. Наскільки я знаю, саме тут проводить збори й збірна Великої Британії. Мабуть, у місті дуже багато залів. Чи не було побоювань щодо конкуренції? І загалом, як боксерська спільнота міста сприйняла нову людину? Як чужинця?
– Шеффілд з'явився в моєму житті випадково. Я нічого не знав про це місто до того моменту, поки не дізнався, що поїду саме туди. Спочатку мені про нього розповів батько, а потім – Єва, яка допомогла нам із переїздом і документами. Саме вона сказала, що поруч є боксерський зал, куди я згодом написав щодо роботи.

Я звернувся до них і запитав, чи можу прийти, поволонтерити, набратися досвіду, тому що тоді не планував залишатися. На той момент я хотів оформити документи для сім'ї та мати план Б, якщо в Україні стане дуже важко. Про те, що Шеффілд настільки пов'язаний із боксом, я вже дізнався на місці.

Щодо конкуренції – вона тут дуже велика. У місті є близько 50 клубів, афілійованих із Федерацією боксу. Насправді їх може бути вдвічі більше, якщо рахувати ще й неафілійовані.

За двадцять метрів від моєї академії розташований дуже відомий зал, де тренується Далтон Сміт. Цей клуб відкрив його батько. Завдяки такому великому імені туди постійно приїжджають призери Олімпійських ігор, там величезна команда професіоналів і аматорів.

Приблизно за милю від нас є ще один зал, де головним тренером був професійний боксер, і всі його діти, три сини та донька також займалися боксом. Тобто конкуренція справді величезна.

Зараз у нашому регіоні після реорганізації до Йоркширу додали ще 35 клубів. Тепер загалом у нас близько 150 клубів. Тому конкуренція дуже висока.

Як мене прийняли? Із клубом, де я волонтерив, я поїхав на тренувальний табір. Там були одноденні збори для різних категорій. Було лише одне тренування.

Мене поставили в пару з англійським тренером, незважаючи на те, що моя англійська тоді була слабкою. Найбільше мене здивувало те, скільки компліментів він мені сказав. Це виглядало дуже щиро. І, думаю, це справді було щиро, але водночас це частина їхньої культури. Вони звикли підтримувати людей, хвалити їх. Можливо, вони не завжди так думають, але така в них культура спілкування.

Для них я не був конкурентом. Я був волонтером, людиною, яка приїхала допомагати. І їх ставлення мене дуже здивувало.

У нас в Україні тренери, на жаль, дуже рідко хвалять один одного. Навіть успішні тренери, які виховали сильних боксерів, плеяду боксерів або навіть одного сильного боксера рідко можуть сказати колезі комплімент.

Тут же це абсолютно нормально. Для мене це був справжній культурний шок. І, звісно, дуже приємний.

– Взагалі, коли ти вперше потрапив у класичний боксерський зал у Великій Британії, що тебе здивувало найбільше? Коли ти сказав собі: «Вау, у нас в Україні не так»?
– Я приїхав 16 червня, а вже 17-го зранку стояв біля залу й чекав на старшого тренера. Я йому написав, а він відповів, що трохи запізнюється.

Найбільше мене здивувала, мабуть, відсутність жорсткої дисципліни. Усе виглядало не надто структуровано. Якщо чесно, для мене це й досі здається трохи хаотичним.

Я два роки працював у Sheffield Boxing Club. Це великий клуб, розташований майже в центрі міста. Там дуже сильний головний тренер, і мені пощастило потрапити до його команди.

Пам'ятаю, як ми поверталися зі спарингів із хлопцями. Я зупинив Брендона й сказав, що хочу подякувати йому, що дуже радий потрапити саме до них. Сказав, що він чудовий тренер і хороший психолог.

В інших залах я дивився на роботу тренерів і щиро не розумів, як вони взагалі можуть когось підготувати. Не розумів, як їхні спортсмени потрапляють на серйозний рівень.

– Як ти розумієш, буде багато запитань про відмінності. Ти працював із дітьми в Україні й тренуєш дітей тут. Чи відчуваєш ти суттєву різницю? Чи довелося змінювати підходи або стиль тренувань? Якщо в нас дітям кажуть «ти чоловік, ти повинен», в Британії мабуть такого нема?
– Змушувати, в принципі, не можна. Якщо чесно, не можна так робити і в Україні. В Англії є дуже багато моментів, за якими потрібно уважно стежити.

Коли ми проходимо тренерські курси, нам пояснюють багато нюансів. Якщо хтось захоче поскаржитися, можуть виникнути серйозні проблеми. Навіть якщо ти підняв палець і на когось показав, це можуть трактувати як булінг.

Тренери й учні не можуть користуватися одним туалетом або однією роздягальнею. Є багато правил, які потрібно знати, щоб не було розслідування і щоб тебе не позбавили ліцензії.

Діти тут набагато більш розслаблені. Вони займаються різними видами спорту. Більшість секцій проходить один раз на тиждень. Політика уряду в плані спорту така, що не всі повинні ставати чемпіонами, але всі мають займатися спортом.

У школах є плавання, навіть у звичайному одязі, на той випадок, якщо людина впаде в воду в одязі і їй буде потрібно знати, що робити в таких ситуаціях. Є заняття на ковзанах. Урок плавання триває приблизно 30 хвилин, заняття з боксу – 45 хвилин або годину.

Дитячим спортом тут вважається період приблизно до 12–13 років. І саме в цьому підході є велика відмінність. Ніхто нікого не змушує. Тут немає слова «повинен».

Авжеж Якщо дитина чогось не розуміє, ти просто пояснюєш їй індивідуально, навіщо це потрібно і чому саме так. З учнями, які вже готуються на змагання також можна говорити окремо і пояснювати різні моменти.

View this post on Instagram

A post shared by POHODIN BOXING ACADEMY (@pohodin.boxing.academy)

– Взагалі британський бокс асоціюється з постійним тиском на суперника та пресингом. В Україні традиційно більше цінувалася ігрова манера: десь смикнути, десь пробити, десь показати фінт. Чи стала твоя техніка в британських залах чимось на кшталт ковтка свіжого повітря?
– Дивись, я спочатку закінчив Level 1, потім Level 2, а після цього пройшов відбір на Level 3. З усієї країни обрали лише 30 тренерів, а саме навчання тривало півтора року.

На Level 3 навчалися професійні боксери, тренери збірних, люди, які працювали на ліцензійних турнірах. Але були й такі, хто взагалі ніколи не займався боксом.

Я максимально намагався взяти з англійського боксу все, що було для мене корисним.

Зараз до мене на тренування люди їздять навіть по дві години. Хтось приїжджає регулярно, хтось періодично, хтось — для підготовки до важливих стартів.

Цього року в мене тренувався чемпіон Англії серед юніорів. Він був першим спортсменом, який почав займатися зі мною. Ми працювали виключно індивідуально. Вони приходили до мене саме тому, що я давав їм базу. В Англії дуже мало уваги приділяють фундаменту, основам боксу. Але при цьому, мені здається саме в цьому, на мою думку, є і перевага.

Якщо подивитися чемпіонати Європи серед школярів і юніорів, коли українці зустрічаються з британцями, боротьба зазвичай іде рівною. Хоча в британців часто немає такої фундаментальної підготовки.

Вони компенсують це тим, що дуже непередбачувані й нестандартні. Наш боксер виходить на ринг із сотнею поєдинків за плечима, а суперник може мати лише сімнадцять. Проте він незручний, нестандартний, б'є не за підручником, зате ефективно.

Все інше вони доганяють за рахунок фізики, емоцій, азарту.

Плюс потрібно розуміти, що серед школярів приблизно 70% спортсменів – це представники спільноти джипсі. Це діти, які часто навчаються лише до п'ятого класу, а вже приблизно з десяти років починають працювати. У їхній культурі бійки – звична справа, це буквально в них у крові.

Багато хто з них не доходить до молодіжного рівня, але саме вони складають дуже потужний фундамент збірних серед школярів і юніорів. Вони фізично й психологічно розвиваються швидше за багатьох інших британських дітей.

– У світі існує стереотип, що бокс – це спорт для бідних. З власного досвіду можеш сказати, чи відповідає це дійсності у Великій Британії? Скільки людина має витратити, щоб повністю екіпіруватися для тренувань? І скільки в середньому коштує абонемент у Шеффілді або загалом у Британії?
– Більшість залів тут не фінансуються міськими радами. Вони або повністю забезпечують себе самостійно, або існують завдяки грантам і різним благодійним фондам.

Якщо говорити про те, чи є бокс спортом для бідних у Великій Британії, то я б сказав так: найдешевший вид спорту тут – це футбол, одразу після нього – бокс. Усе інше коштує щонайменше вдвічі дорожче.

Разове тренування в Шеффілді в середньому коштує 5 фунтів. Є клуби, де можна займатися і за 3 фунти. Тривалість заняття – щонайменше година.

Для порівняння: півгодинне тренування з плавання коштує близько 12 фунтів. Моя дитина ходить на балет – це приблизно 15 фунтів за заняття. Малювання – від 15 до 20 фунтів.

Футбол ще дешевший – приблизно 3 фунти за тренування.

– Тепер хочу трохи поговорити безпосередньо про академію. Чи важко було у Великій Британії відкрити власний зал, фактично власний бізнес? Чи були якісь ризики й проблеми з бюрократією?
– Важко. Мені пощастило. Хоча, мабуть, це було поєднання удачі й дуже великої праці.

Після того як я зрозумів, що залишаюся тут, почав думати про те, що було б добре відкрити щось своє. Я одразу сказав тренеру, у якого працював, що якщо залишуся надовго, то відкрию власний клуб. Він знав про мої амбіції.

Усе почалося з того, що я записався на мовні курси. При них була організація, яка допомагала українцям реалізовувати власні проєкти. У мене з'явився ментор, який допоміг розробити бізнес-план – для міської ради, потенційних інвесторів і партнерів.

На той момент у мене вже було певне коло знайомих, із якими я спілкувався англійською. Я буквально всім написав: «Добрий день, я хочу відкрити власну боксерську академію. У мене є бізнес-план. Можливо, ми могли б зустрітися. Або, можливо, ви знаєте людину, якій це може бути цікаво».

Минув певний час. До мене на тренування почав ходити один із чоловіків, у якого син був професійним футболістом. Він звернувся до Брендона, щоб його онук займався боксом. Брендон порадив мене.

Хлопець почав тренуватися, а я до того писав його родині про свої плани відкрити зал. Через кілька місяців родина цього хлопця повідомила, що має знайомих, які хочуть зі мною поспілкуватися.

Ми зустрілися, домовилися про партнерство, і вже другий рік успішно співпрацюємо.

– Як ти думаєш, чому саме твій проєкт став успішним? Ти відкриваєш зал у Шеффілді, де й без того дуже багато відомих клубів, але люди все одно приходять саме до тебе. Із чим це пов'язано?
– По-перше, мені здається, український бокс завдяки Усику, Ломаченку, Гвоздику, Берінчику, Дерев'янченку, братам Кличкам, Далакяну, Дзиндзируку, Котельнику має дуже високу репутацію. Саме наші чемпіони зробили так, що український бокс знають і поважають у всьому світі.

Особливо великий внесок саме у Великій Британії зробив Усик. Для британців сьогодні бокс дуже часто асоціюється з Україною. А останніми роками ще й Україна асоціюється з війною. Ці асоціації теж працюють.

По-друге, мої тренування відрізнялися від тих, до яких вони звикли. Комусь це подобалося, комусь — ні. Але на початковому етапі люди приходили саме за іншим підходом, за фундаментальною підготовкою.

View this post on Instagram

A post shared by POHODIN BOXING ACADEMY (@pohodin.boxing.academy)

– Зараз, якщо говорити у відсотках, серед твоїх клієнтів більше українців чи британців?
– На одному тренуванні може бути близько двадцяти людей і представники приблизно п'ятнадцяти національностей.

Щодо українців, то в перший рік їх майже не було – можливо, одна-дві дитини. Зараз буває по-різному: іноді більше, іноді менше.

У мене займаються двоє українських дітей – близнюки, хлопчик і дівчинка. Вони пройшли всю процедуру, офіційно зареєструвалися як боксери, отримали право брати участь у Skill Bout – це система контрольних поєдинків для початківців.

Дівчинка стала першою українкою в нашому клубі, яка провела Skill Bout. Зараз вони вже повноцінно зареєстровані як спортсмени.

– На сторінці в Instagram я також побачив, що ти запрошуєш до академії відомих людей. Зокрема, у тебе був Едді Хірн. Наскільки близько ви знайомі? І якою людиною він тобі здався?
– Якщо чесно, близько ми не знайомі. Бачилися лише двічі.

Більше я спілкуюся через його менеджера, який відповідає за напрям роботи з аматорськими клубами. Їхня компанія часто проводить заходи саме в Шеффілді.

Не можу сказати, що я спеціально шукаю зустрічей із ними, але одного разу Едді приходив у клуб, де я починав працювати. Іншого разу вже його менеджер завітав до мене в академію й запропонував долучитися до спільної пробіжки.

Тобто спілкування абсолютно нормальне. Він справив враження дуже відкритої, позитивної людини, яка щиро любить бокс.

Коли він приїхав до нас, ми готували одного професійного боксера, який мав виступати в карді його вечора боксу у Шеффілді.

У них є така традиція: коли Matchroom проводить вечір боксу в певному місті, вони відвідують місцеві аматорські клуби, щоб підтримати дітей, мотивувати їх і популяризувати бокс.

Першого разу Едді приїхав саме через боксера, який готувався до бою. Другого разу — через Далтона Сміта, адже в нього був рейтинговий поєдинок у Шеффілді.

У них працює велика команда, яка займається пошуком перспективних боксерів, а такі візити – це ще й важлива іміджева історія.

– Якщо вже заговорили про зірок. На твоїй сторінці я побачив багато легенд і діючих зірок світового боксу: Леннокса Льюїса, Тайсона Ф'юрі, Джея Опетаю, Даніеля Дюбуа. Якими вони тобі здалися і чи було якесь спілкування чи це просто фото?
– Тут усе впирається в мову. Для такого спілкування потрібно дуже добре володіти англійською. Я поки що не можу сказати, що моя англійська настільки хороша.

Тому якихось довгих або глибоких розмов у нас не було. Хоча була пара кумедних моментів із Даніелем Дюбуа. Він цікава людина.

У нашій академії є футболка Усика, на якій Тайсон Ф'юрі залишив свій автограф. Це сталося, коли я їздив у Вроцлав на перший бій Олександра з Деніелом Дюбуа.

Якщо говорити про більш тривале спілкування, то його було більше з племінниками Френка Воррена. Я навіть трохи співпрацював із ними у напрямку матчмейкінгу.

View this post on Instagram

A post shared by Oleksandr Pohodin (@pohodin.oleksandr)

– До речі про матчмейкінг, ти проводив боксерські турніри ще в Україні. Зараз, якщо я правильно розумію, у твоїй академії також проходять турніри?
– Тут я вже провів два аматорські турніри. У Великій Британії вони проходять протягом одного дня.

На наступний сезон я вже забронював три турніри. Можливо, вдасться провести ще один або два. Усі документи вже підготовлені.

У мене є матчмейкер Мартін Крін, який займається організацією аматорських турнірів у нашій академії. Він виконує величезний обсяг роботи. Я надав йому доступ до всіх необхідних ресурсів, і приблизно на 70% саме він відповідає за цей напрям.

В Україні в мене був проєкт «Джентльмени в ринзі», де поєднувалися професійні та аматорські поєдинки.

Окремо в Україні ми проводимо міжнародний турнір Погодіних. Після початку повномасштабної війни ми присвятили його загиблим воїнам, які захищали нашу державу та наше майбутнє.

Я й надалі підтримую цей турнір. Батько займається організаційними питаннями на місці.

Минулого року ми проводили турнір і в жовтні, до Дня захисників і захисниць України. Цього року плануємо провести турнір із 1 по 4 жовтня в Чернівцях.

– Плануєш привезти до Чернівців своїх вихованців із Великої Британії?
– Так, дуже хочу привезти британських боксерів. Я хотів зробити це й раніше, але тоді Федерація боксу Великої Британії не дала дозволу. Цього року його погодили, і, чесно кажучи, я навіть був приємно здивований.

Дозвіл на жовтень уже оформлений. Якщо дати не перетнуться з нашими планами в Англії, ми обов'язково приїдемо.

– Якщо вже заговорили про гучні події, як тобі останній поєдинок Олександра Усика? І як ставишся до ідеї його можливого бою з Деонтеєм Вайлдером?
– Чутки я не готовий коментувати. Що стосується Олександра, то для світового боксу він уже легенда. Він має повне право робити все, що вважає за потрібне, і виходити в ринг із будь-яким суперником.

Я, як людина, пов'язана з боксом, завжди його підтримуватиму. Він популяризує Україну в такий важкий час, популяризує вид спорту, який я люблю всім серцем. Що б він не зробив, я впевнений, що це буде на благо країни й боксу. Тому будь-яке його рішення я підтримую.

Щодо бою з Верховеном, то мене не було в таборі, тому я не знаю, яка там була підготовка, який був план. Але можу сказати одне — він знову прославив Україну. Увесь світ знову про нього говорив, і ми зараз також про це говоримо.

Величезна повага йому, його команді та всім близьким. На такому рівні є дуже багато нюансів. Треба бути всередині процесу, щоб об'єктивно щось оцінювати. Найголовніше — є результат.

– Як тобі загалом сучасний професійний бокс? Є відчуття, що настала криза зірок?
– У Великій Британії цього не відчувається. Загалом криза не в самому боксі. Проблема в тому, що Саудівська Аравія підняла гонорари до неймовірного рівня. Через це промоутери й менеджери не хочуть продешевити.

Якщо говорити про організацію найцікавіших поєдинків, це дійсно може трохи уповільнювати процес. Але такі бої все одно будуть. Просто зараз вони проводяться не так часто, як раніше.

Цінова політика або залишиться приблизно такою самою, або поступово повернеться до попереднього рівня. Прогнозувати важко, тому що факторів дуже багато.

– До речі, про професійний спорт. Чи є в тебе мета працювати з професіоналами найвищого рівня, готувати спортсменів до топових боїв? Чи все ж більше подобається працювати з дітьми?
– Уже третій рік я маю ліцензію професійного тренера. У мене є таке бажання. Я постійно стежу за цим напрямом. Поки що серед моїх боксерів немає гучних імен, але я регулярно працюю в професійному боксі й розвиваюся в цьому напрямку.

Мені також цікаві менеджмент і промоутерська діяльність. Думаю навіть про отримання промоутерської ліцензії.

У Шеффілді є багато боксерів, які готові збирати глядачів і брати участь у якісних вечорах боксу.

Єдине, що для мене досі незвично, — тут усе відбувається дуже поступово.

В Україні можна умовно за місяць стати промоутером і вже провести власне шоу. У Великій Британії так не працює. Тут на це може піти два з половиною роки.

Мені пощастило, що я почав рухатися в цьому напрямку заздалегідь, ще не розуміючи всіх нюансів.

– Перейду трохи до особистих запитань, якщо дозволиш. В Україні ти був досить відомою людиною: очолював управління молоді та спорту на Буковині, організовував турніри. У Великій Британії довелося починати майже з нуля. Бували моменти, коли опускалися руки й здавалося, що нічого не вийде?
– Не можу сказати, що руки зовсім опускалися. Але дуже важкі моменти були – і психологічно, і фізично. Коли людина приїжджає в іншу країну у двадцять років – це одна історія. А коли приїжджає вже з родиною, із сім'єю – зовсім інша.

Дуже важливим фактором був мовний бар'єр. Багато різних труднощів виникало.

Проте в мене є друзі й близькі люди, які зараз воюють на фронті. І коли я думаю про них, то розумію, що мої проблеми – це дрібниці.

Поруч зі мною дружина, діти, є можливість працювати, є що їсти. Іноді поспілкуюся з друзями з України – і розумію, що всі мої труднощі просто пил порівняно з тим, через що проходять вони.

– Фактично ти був таким самим біженцем, як і мільйони інших українців. Що б ти порадив співвітчизникам, які не можуть знайти себе за кордоном?
– Поняття «важко» дуже індивідуальне. Коли згадую, що зараз якийсь хлопець сидить в окопі й кожної секунди може загинути, тоді всі інші проблеми починають виглядати зовсім інакше.

View this post on Instagram

A post shared by Oleksandr Pohodin (@pohodin.oleksandr)

– З огляду на те, як розвивається твоя кар'єра у Шеффілді, як ти бачиш своє майбутнє після завершення війни? Повернешся додому, житимеш на дві країни чи як ти це бачиш?
– Чесно кажучи, поки що я цього не бачу. Відверто скажу: якби я міг сьогодні забезпечувати свою родину в Україні, то вже повернувся б. Я завжди про це говорив. Але наразі не можу гарантувати сім'ї стабільності.

В Англії теж непросто. Не завжди займаюся тим, чим хотілося б. Але тут є можливості. Саме це зараз мене й утримує.

Якщо трохи помріяти... Я щовечора молюся про те, щоб виховати не одного чемпіона — і серед професіоналів, і, можливо, олімпійського чемпіона. Хочу проводити великі боксерські шоу.

Я вірю, що кожен мій крок наближає мене до цієї мети. Хочу поєднати українську й британську діяльність. І дуже хочу одного дня відчути, що означає стояти в кутку чемпіона світу. Саме до цього я щодня йду.

– Добре, давай тепер перейдемо до бліцу. Три головні відмінності британського боксу від українського?
– Перше – структурованість. Друге – закритість. Особливо якщо говорити про збірні. Потрапити всередину цього середовища дуже непросто. І третє – перспектива.

Тут кожен аматор, починаючи ще зі шкільного віку, розуміє, що може стати професіоналом і заробляти боксом гроші. Вони із самого початку в це вірять.

Навіть якщо боксера не підписала велика промоутерська компанія, але його добре знають у місті, він усе одно може заробляти. Наприклад, один хлопець перед своїм дебютом продав близько 250-300 квитків і вже на першому бою заробив кілька тисяч фунтів.

В Україні все трохи інакше. Людина може провести 100-150 боїв, виступати за збірну, але все одно не мати впевненості, що професійна кар'єра складеться.

– Три слова, якими можна описати британський бокс?
– Жорсткість. Конкуренція. Гроші.

– Найкращий британський боксер прямо зараз – це...
– Тайсон Ф'юрі. Мені дуже подобається Ентоні Джошуа, особливо зараз, коли він співпрацює з українською командою. Але якщо говорити про вплив на британський професійний бокс, то саме Ф'юрі підняв його на абсолютно інший рівень.

– Якби в рингу зустрілися піковий Олександр Погодін і середньостатистичний британський майстер спорту – хто б переміг?
– Навіть не знаю.

– Ти боксував із багатьма відомими українськими спортсменами — Сергієм Дерев'янченком, Дмитром Митрофановим та іншими. Хто був найважчим суперником у твоїй кар'єрі?
– Мабуть, Сергій Дерев'янченко. Із Дмитром Митрофановим була трохи інша історія. Мене тоді попросили поїхати на чемпіонат України в Харкові, хоча я навіть нормально не тренувався.

Він був сильніший за мене. Навіть коли я перебував у найкращій формі, він був сильнішим, без питань. Але я тоді зовсім не готувався.

А ось до бою з Дерев'янченком я справді серйозно готувався. До того виграв два поєдинки, і ми билися за путівку в півфінал.

Психологічно це був дуже важкий поєдинок.

Я завжди більше працював як темповик, а він постійно пресингував. Я розумів, що якщо почну з ним боксувати в ігровій манері, він мене просто переламає.

Тому я просто встав, ми практично весь бій працювали на ближній та середній дистанції, били один одного по блоку дуже багато. Це було видно й за рахунком.

Той бій я теж не виграв, але принаймні був до нього готовий. А до поєдинку з Митрофановим – взагалі ні.

Ще боксував із Тарасом Шелестюком – у півфіналі турніру в Севастополі. А за два роки до цього постійно спарингував на зборах із його братом. Потім двічі зустрічався з білорусом Костроміним – призером чемпіонату Європи.

Перший раз – у фіналі турніру в Молдові. Після двох раундів я програвав 6:12, і тоді батько зняв мене з бою.

А вже через сім місяців на майстерському турнірі в Ковелі я його переміг.

Боїв було багато, але саме поєдинок із Дерев'янченком запам'ятався найбільше.

– Піковий Усик переміг би когось із братів Кличків?
– Я б не хотів бачити такий бій. Вони – легенди свого часу. Без братів Кличків про Україну в світовому боксі взагалі мало хто знав би. Це постаті, яких дуже важко порівнювати.

– Усик чи Алі?
– Для мене – Олександр. Проте говорити про його місце в історії ще зарано. З часів Алі минуло багато років. Усик ще не завершив кар'єру, і я впевнений, що навіть після її завершення зробить величезний внесок у розвиток боксу. Тому остаточні висновки ще попереду.

– Ким ти бачиш себе через п'ять років?
– Хочу бути в команді чемпіона світу серед професіоналів.

– Головна мрія вашої академії в Шеффілді на найближчі три роки?
– Побудувати справжню спортивну родину – з учнів, тренерів і сильної боксерської команди.

Команди, яка прославлятиме українсько-британське партнерство, нашу академію та досягатиме успіхів на рівні Великої Британії, Європи й усього світу.