Схилимо голови. Рятувальники загинули, ліквідовуючи пожежу поряд з Шулявкою

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять людей, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні Sport.ua згадує київських рятувальників Андрія Ремінного, Данила Скадіна і Павла Єсгора, котрі загинули, ліквідовуючи наслідки російської атаки на будівлю неподалік від метро «Шулявка» в Києві у ніч з 5 на 6 червня 2025 року.

6 червня 2025 року москалі здійснили масований обстріл української столиці. Під час атаки від дронів та ракет постраждали Голосіївський, Солом’янський, Дарницький, Шевченківський, Деснянський і Святошинський райони Києва. Один із ударів пролунав поблизу станції метро «Шулявка». Туди, у вогонь та уламки, приїхала пацювати бригада рятувальників частини №18 Святошинського району. Вони гасили пожежу після обстрілу, коли неподалік впав ще один «шахед». Від повторного удару загинуло троє представників ДСНС – Андрій Ремінний, Данило Скандін і Павло Єзгор. Двоє з них мали стосунок до спорту.

Данило Скадін

Данилові Скадіну було 32 роки. З 2016-го він займався гирьовим спортом мав звання кандидата в майстри спорту. Менш ніж за місяць до трагедії Данило виступав на всеукраїнському турнірі у Вінниці (див. відео). Також в останні роки життя Скадін захопився легкою атлетикою.

Андрій Ремінний

Андрій Ремінний народився 15 липня 1996 року у Кривому Розі на Січеславщині, але виріс у Києві. Перші роки життя Андрія минули на Борщагівці. Коли йому було близько року, батьки розлучилися, і хлопчик залишився жити з мамою, хоча й з татом теж проводив багато часу і був для нього найбільшою опорою в житті.

Рідний брат Андрія Денис був каратистом і входив до лав збірної України. Сам Андрій теж був спортивною дитиною – грав у футбол за локальний ФК «Оболонь», а паралельно займався шахами та боротьбою. Навчався у трьох школах — спочатку на Борщагівці (№235 і №254), а потім у школі №6 на Виноградарі, де й здобув базову середню освіту.

Після дев’ятого класу Андрій вступив до Київського коледжу економіки та менеджменту при Національному авіаційному університеті, там отримав диплом економіста, але сидіти в офісі він не міг та й не хотів. А ось що він дійсно хотів, так це стати рятувальником. Прикладом для нього був дядько — пожежник Олександр Домаров, рідний брат матері. Власне, після закінчення вишу хлопець пішов здобувати другу професію та вступив на службу до ДСНС.

Спочатку дядько сумнівався, чи витримає племінник таке навантаження — робота важка, не кожен подужає. Але вже за кілька місяців дивувався, як швидко той складає нормативи, як працює — мовчки, зосереджено й без скарг. У 2018-му Ремінний став частиною команди фахівців столичної 18-й пожежно-рятувальної частини ДСНС. У колективі хлопця прийняли одразу. Його швидко охрестили Малим — і він це прізвисько прийняв без жодних образ. Завдяки кмітливості й відповідальності його невдовзі поставили на одну з найважливіших ділянок — оператором автодрабини. Це не лише гасіння пожеж, а й порятунок людей на висоті. Колеги згадують, що Андрій врятував мінімум двох людей особисто.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій залишився в Києві, натомість матір та рідного молодшого на вісім років брата (по материній лінії) Павла відправив за кордон. Навіть під час найважчих ночей родина Ремінних залишалася на зв’язку: вони мали спільний чат, в який писали під час тривог і обстрілів, щоб переконатися, що всі в безпеці. «Це така собі перекличка. А коли обстріл випадав на зміну Андрія — ми моніторили в соцмережах де саме був приліт, дивились чи це район за який відповідає Андрій, чи інший. Ми завжди хвилювались за нього», — згадує батько Дмитро.

У 2022-му на роботі Андрій познайомився з майбутньою дружиною Ілоною. Їхнє спілкування почалося невимушено — кілька жартів під час перекурів, короткі розмови біля кавомашини. Звичні робочі моменти поступово переросли у щось більше.

За вісім років служби Ременний побував на сотнях викликів — від незначних загорянь до масштабних трагедій. Не став винятком і ранок 8 липня 2024 року, коли ракета влучила в одне з найвідоміших дитячих медичних закладів країни — «Охматдит», місце, де щодня рятують життя. Попри вибухи й хаос, рятувальники та волонтери одразу кинулися до роботи. Серед тих, хто прибув на місце добровільно був і Андрій Ремінний. Хлопець тоді якраз був у відпустці, але сказав лише одне: «Я хочу допомогти».

Загибель

5 червня 2025 року починався як звичайний день. Початок доби видався спокійним.

«Ми пограли у волейбол, Паша Єзгор приготував вечерю. До слова, у нього добре виходило, оскільки мав маленьку дитину, яку балував смачною їжею. Власне, ми поїли, поговорили, десь посміялися», — розповідав «Вечірньому Києву» рятувальник та дядько Андрія Олександр Домаров.

А вже вночі Київ накрила хвиля тривог: у повітрі з’явилися ворожі дрони та ракети.

«Десь близько першої ночі ми виїхали ліквідовувати наслідки обстрілу поблизу станції метро «Шулявка», — каже Домаров.

Будівля, куди прибули рятувальники, палала зсередини. Поставили лафетні стволи, як тут знову почали лунати вибухи. Екіпаж спустився в укриття. А коли стало трохи спокійніше — повернулись до гасіння.

«Я працював із Данилом Скадіним, ми гасили перші поверхи. Андрія тоді з нами ще не було: він був у частині на автодрабині, — описує хронологію подій Олександр. – Пам’ятаю, я захотів пити, кажу Дані: «Залишайся, я принесу води». Розвертаюся і бачу, як приїхав до нас Андрій. Усміхнувся мені та спитав: «Що, Саню, працюєте?» А я йому: «Так, Малий. Я завжди його так називав, ще з дитинства. Він посміхнувся. І то була його остання усмішка».

Олександр взяв собі води та кинув пляшку Андрію. Той спіймав, показав пальцем клас та пішов допомагати Данилові Скадіну. За кілька хвилин усе вибухнуло.

«Я навіть не одразу зрозумів, що сталося. Шолом злетів, у вухах дзвеніло. Командир кричав: «Швидше виходь!» Я почав спускатися, але впав і на мить знепритомнів. Коли отямився, мене вже переносили. Голова була в крові, хлопці надали першу допомогу. І тоді я побачив, як виносять Пашу Єзгора. Без свідомості. Ми з командиром намагалися його реанімувати», — відтворює ті події Домаров.

У пилу, диму, руйнуваннях та поспіху один з працівників закричав: «Де Ремінний?» В той час Олександрові Домарову все потемніло в очах, адже Андрій разом із Данилом були в епіцентрі вибуху. І що з ними ще не було відомо.

Про загибель племінника Домаров дізнався вже дорогою до лікарні: «Мені спочатку сказали, що в нього просто зламана нога. Але я бачив ті накриті чорними мішками тіла… І зрозумів усе без слів».

Прощання

Зранку 9 червня на території пожежної частини №18 кияни, колеги та близькі провели в останню путь трьох героїв-рятувальників — Андрія Ремінного, Павла Єзгора та Данила Скадіна. Вшанувати пам’ять пожежників прийшли сотні людей. До трун загиблих на кріслі колісному підʼїжджав і один з поранених тієї трагічної ночі рятувальників. У нього були чисельні рани, перев’язані руки. Він низько вклонився загиблим побратимам, не стримуючи сліз.

Героїв-пожежників проводжали в останню путь під гімн України, а коли катафалки виїжджали з території пожежної частини, загули сирени пожежних авто.

Вшанування

…Наприкінці серпня 2025 року по всій Україні відбувся благодійний захід — 8-й Всеукраїнський забіг «Шаную воїнів, біжу за Героїв України». На старт вийшли цивільні, військові, ветерани, звільнені з полону, поліцейські та рятувальники. Серед них був і Андрій, пожежник із Полтави. У спеку понад 30 градусів він подолав 10 кілометрів у повній амуніції, а в руках — фотографії трьох загиблих київських рятувальників: Андрія Ремінного, Павла Єзгора та Данила Скадіна. Хоч чоловік і працює в Полтаві, він не раз бував у Києві у відрядженнях та знав багатьох колег зі столиці. З трьох загиблих особисто був знайомий із Данилом Скадіним — вони зустрічались на чемпіонаті ДСНС України з легкої атлетики.

«Я біг за них, за їхню відвагу та за пам’ять, яку маємо берегти», — сказав полтавський пожежник.

Читайте також:

Схилимо голови. Фанат Динамо вже три роки вважається зниклим безвісти