Динамо поступилося на Кіпрі і вже без тренера, Шахтар взяв своє в Ірландії

«Динамо» знову зганьбилося. Цього разу чемпіон України програв на Кіпрі. Схоже, ганьбитися на цьому острові для «біло-синіх» стає традицією. Обрегочешся, якою смішною традицією. Тільки от уже не смішно. Гидко лише.

Мені дуже складно сказати, що сталося з «Динамо» та його тренерським штабом від того моменту, коли «біло-сині» громили «Партизан», ставали чемпіонами України, а потім сповзли до чотирьох поразок поспіль, до однієї перемоги в десяти матчах.

Дуже підмиває всю провину спихнути або на Шовковського, або на Суркісів. Хоча й розумію, що це найпростіший шлях. І що цей шлях навряд чи правильний.

А неправильний він тому, що з моменту призначення головним тренером Олександра Володимировича, було проведено непогану (за нинішніми мірками) трансферну кампанію. Ну, ми пам'ятаємо те літо – Пихальонок, Герреро, повернення Бражка… Мені подобалася та динамівська команда. Знову ж таки, якщо говорити порівняно, тобто, згадуючи команду пізнього Мірчі Луческу.

Що трапилося далі – я не знаю. Можливо, загубилася концентрація. Втратилася хімія. Втратилася мотивація. Але я відмовляюся розуміти, що загубилася майстерність.

Як говорили раніше, дуже раніше, майстерність – вона вже в крові, її вже не проп'єш, вона або є, або її немає. Вона була. Напевно, і є зараз. Знов-таки, порівняно. Для «Колоса» та «Омонії» нинішньої динамівської майстерності цілком достатньо. Достатньо для того, щоб не програвати. Точніше, щоб не ганьбитися.

Але сталося інакше. Програли. Зганьбилися. Досягнули чергового дна, хоча здавалося, що це дно давно вже пробите.

Закралася думка, що в такий ось незграбний спосіб динамівські майстри шкіряного м'яча плавили свого недбайливого, вже колишнього наставника. У цьому точно щось є, і не лише конфліктний приклад Олександра Володимировича з Андрієм Миколайовичем показовий. Подейкували, що фактично вся команда не розуміла, що вимагає головний тренер.

Чи все ж таки не хотіла розуміти?

Так чи інакше, ці дві причини тривалої кризи нашої варіації «більше, ніж клубу» виглядають незріло. Це як дві відмазки. Причому я не здивуюся, якщо виявиться, що ніхто, крім хіба що, Андрія Миколайовича, не збирався плавити вже колишнього Олександра Володимировича.

І тоді взагалі не зрозуміло, що з усім цим робити.

Хоча Суркісам, безумовно, видніше. Шовковський та весь його тренерський склад – на вихід. Поразка від «Омонії» стала останньою краплею. Далі просто констатація. Ну, й ще дякуємо. Точніше так: дякуємо!

Закономірний крок, який уже давно напрошувався. Хоча за фактом цей крок уже запізнілий, адже ні в чемпіонаті країни нічого вже не виправиш (якщо говорити про боротьбу за чемпіонство), ні навряд чи в Лізі конференцій, якщо говорити про прямий вихід до плей-оф. Та й не тільки про прямий, чого вже там, адже далі матч проти «Фіорентини», з якою традиційно не могли впоратися динамівські покоління значно крутішого замісу, порівняно з якими нинішні динамівські майстри й у підмайстри не годяться.

Біда в тому, що слідом за Олександром Володимировичем не можна відправити Андрія Миколайовича, Дениса Юрійовича, Руслана Олексійовича й інших, й інших, й інших. Чесно, для мене це велика біда, бо якою б не була великою проблема стосовно СаШо, проблема стосовно вже колишніх його підопічних як мінімум не менша. А то й більша на порядок.

Чомусь згадалися у зв'язку з цим трошки дебільні «Кролики», - коли один із них у постановці не міг вимовити потрібне слово під мікрофон. Ось і нинішнє «Динамо», як той далекий герой, втілений Данильцем – ледве виходить на поле, як одразу втрачає мову. І вже не важливо, чи єврокубкове те поле, чи внутрішнє. Все одно заїкання, смикання, колапс і передчасне сечовипускання.

Бридко дивитися на все це. І сумно. Особливо зараз, під виття сирени, під генератор, під те, що коїться на фронті…

Звичайно, на тлі «Динамо» другий наш єврокубковий повпред виглядає молодцем. Перемога над самим чемпіоном Ірландії у кишені, гідне місце серед тих клубів, які безпосередньо виходять до наступного етапу найслабшого єврокубка. Чого ще можна хотіти?

Але все одно не залишає відчуття, що на тоненького все це. Адже суперники – часто-густо слабкі. Точніше, відверто слабкі, бо зі слабким суперником (це я зараз про «Легію») «Шахтар» якраз і не впорався.

Арда Туран намагається тасувати склад: одним грати на євроарені, другим – на арені внутрішній. Поки що також не дуже вражає. Але задум правильний. Та й тренер поки що в шоколаді, адже і в УПЛ є лідером, і в Кубку конференцій у лідируючій групі, а про ганьбу з тією ж «Легією» та ЛНЗ уже встигли забути ті, хто має коротку пам'ять. Це я не про себе зараз.

Але якщо порівнювати з динамівською ситуацією, то «Шахтар» – взагалі наше все.

Хоча від нашого там – раз, два й обрахувався.

А чого ми хотіли? Дякуємо хоч би за це безриб'я. Хоча б за такий результат. Хоча б за таку позицію, за якої найбільш проукраїнським у «Шахтарі» виявляється турок.