У матчі з Ісландією футболісти збірної України врятували свого тренера

Бути вболівальником збірної Франції дуже легко. Амбіції твої максимальні, і ти чудово розумієш, чому. І коли твоя улюблена Франція раптом, з якихось незрозумілих причин, не виграє чемпіонат світу чи Європи, або не відвантажує чотири м'ячі супернику рівня збірної України, ти справедливо вимагаєш крові. Ну, або, як мінімум, рвеш і кидаєш. І заспокоюєшся, коли у наступному матчі/відборі/турнірі твоя улюблена Франція рве всіх, як мавпа газету.

Інша річ – бути вболівальником збірної рівнем нижчим. Наприклад, збірної України. Збірна України досі може похвалитися лише одним виходом до фінальної частини чемпіонату світу.

Не применшуватиму той подвиг підопічних Олега Блохіна киданням каменів у тодішніх суперників нашої команди, які були не в оптимальній формі.

Просто констатую, що наша команда тоді вийшла на ЧС-2006. Де розпочала свій шлях із 0:4 від Іспанії, а закінчила – 0:3 від Італії.

Проте у нас, уболівальників збірної України, все одно залишаються непомірні амбіції. Щоразу, коли наша улюблена команда програє матчі/відбори/турніри, ми лаємо свою команду, на чому світ стоїть. Ми вимагаємо крові. Ми вимагаємо відставки. Ми посипаємо голову попелом, щиро дивуючись, чому профукали чергове «золоте покоління».

І чомусь нам невтямки, що наша улюблена національна команда з погляду гри/результатів/участі на міжнародних турнірах навряд чи особливо відрізняється від команд рівня Уельсу, Північної Македонії, Словаччини, Албанії, тієї ж Ісландії, не кажучи вже про команди рівня Польщі чи Чехії.

Проте у нас все одно зашкалюють амбіції.

Ну, з іншого боку, я навіть не знаю, добре було б, якби таких непомірних амбіцій у нас не було. Якби, приміром, до нашої національної футбольної команди ми ставилися так, як до своєї національної хокейної команди. Напевно, все-таки краще вимагати неможливого, ніж взагалі нічого не вимагати.

Цей великий вступ – до того, щоб наголосити, що збірна України – типовий європейський середняк. І вимагати від неї бути на одному рівні з Францією – дуже невдячне, скажімо так, заняття.

Щоб збірна України місцями, підкреслю – місцями була на одному рівні із Францією, потрібно, щоб у якийсь момент складалися у правильній конфігурації зірки. І на небі, і на полі.

А ще потрібно, щоб наша збірна мала наставника потрібного рівня кваліфікації. А головне – потрібного рівня амбіцій.

Я і зараз, після того, як збірна України на останньому подиху таки посіла друге місце в групі і вийшла у плей-оф ЧС-2026, все одно впевнений, що

Сергій Ребров не відповідає рівню головної команди країни. Це спочатку, у перші дні роботи Сергія Станіславовича на цій посаді здавалося, що ось він, справжній месія. Особливо якщо порівнювати з холериком-прагматиком Олександром Петраковим.

Але потім минули місяці, пройшло Євро-2024, і Ребров став таким самим занудним пережитком минулого, як і Петраков. Але прибрати свого нерозлучного друга глава УАФ не зміг/не захотів. Але то таке.

Хоча даремно, якщо говорити загалом. Незважаючи на те, що на даний момент Ребров упорався із завданням, і критикувати його начебто й нема за що, я дозволю собі висловити крамольну думку, що початковий план Сергія Станіславовича на гру проти Ісландії був такий собі. Якщо він, цей план, взагалі був.

Але ситуацію та тренера врятував індивідуальний рівень деяких наших виконавців. Я про Трубіна в першу чергу, про Циганкова та Малиновського.

Перший врятував команду суперсейвом під завісу матчу, двоє інших намагалися щось робити не стільки безглуздими закидами у вільні зони, як спробами вирішити результат епізоду індивідуальною грою. Ось ці спроби зрештою і стали фундаментом для нашої перемоги.

Я аж ніяк не збираюся стверджувати, що якщо збірна України таки потрапить на Мундіаль, то з огляду на рівень її гри там, мовляв, їй нема чого робити. Якщо там іноді грають згадані вище команди приблизно нашого рівня (Словаччина, Уельс і т.д.), то й ми там не будемо зайвими. Зрозуміло, якщо потрапимо.

І я щиро бажаю нашій збірній потрапити на чемпіонат світу. На найближчий чемпіонат світу. З такою грою, яка у збірної є. Адже іншої гри наша збірна поки що не має. І навряд чи знайде іншу гру. Бо немає інших гравців, чергове «золоте покоління» профукане, а на тренерському містку черговий занудний прагматик-флегматик.

Але, чорт забирай, нехай вони туди вийдуть. Не миттям, то катанням. У цьому нема нічого героїчного, і нічого закономірного. Нехай просто спробують. Може вдасться. Адже суперників рівня збірної Франції там не буде, а Італія буде з нами в одному кошику для жеребкування.

Нехай пробують. Аби байдужості не було. Це єдине, за що ми, зі своїми все ще непомірними амбіціями, не зможемо пробачити нашій команді.