Попри невдачу в Парижі, про бідного Реброва замовлю слово

Почну без зайвих сентиментів. Я не чекав від нашої національної команди дива на «Парк де Пренс». У зв'язку з цим навряд чи потрібно рясно розписувати, чому не чекав. Досить і того, що ми грали проти чинних віце-чемпіонів світу. У гостях грали. І в річницю пам'ятної трагедії.

До того ж, команда Дідьє Дешама зараз на голову вища за команду Сергія Реброва. Ось, власне, і все. Шансів зачепитися хоча б за нічию в Парижі в нас не було жодних, щоб там після гри і не говорив Сергій Станіславович.

Так, ми справді могли розраховувати на пенальті. Так, могли б забити з одинадцятиметрового та повести у рахунку. Але це, на мій погляд, навряд чи змінило б диспозицію чи підсумок гри. Ми все одно програли б. Програли через ті причини, що були озвучені трохи вище.

А ще й тому, що, за словами головного тренера збірної України, «На жаль, ця гра з Францією мало що вирішувала, гравці це розуміли. Вважаю, що гравці виходили, на жаль, із таким настроєм. Але я не можу їх дорікнути чи сказати, що не добігли чи щось зробили не так. Усі розуміють, що наступна гра буде вирішальною. Впевнений, що хлопці будуть максимально налаштовані, і вже зараз готуються до цієї гри».

За будь-якого іншого розкладу особисто я б не просто кинув усе каміння з Карпатських гір у город такого тренера збірної України, а й узагалі змішав його з Чернігівським чорноземом. Як і за його відмазку, чому його підопічні не завдали жодного удару. А це тому, що «ми не чіплялися за м'яч». Це як колись, ще позаминулого життя, президент Ющенко говорив про голову Нацбанку Стельмаха, що той просто фотографує курс гривні до іноземної валюти, але ніяк не утримує цей курс.

Все так. Все справді погано. І безпосередня вина в паризькому провалі – саме на Реброві. Але, чорт забирай, якщо виходити з реалій, то Сергій Ребров таки має рацію, адже він у підсумку вибрав менше зло. Зробив крок назад заради двох гіпотетичних кроків уперед.

І хоча би раз я дозволю собі його, ні, не похвалити, ні в якому разі, а просто підтримати. Зрозуміти і пробачити, адже головна для нас гра відбудеться дійсно в останньому турі. У неділю, 16 листопада, на номінально домашній арені, проти Ісландії.

У тому матчі нас влаштує лише перемога. От і подивимося, як у тому поєдинку поводитиметься Сергій Станіславович та його підопічні.

У цьому не лише величезна житейська правда, а й краса моменту – визначити свою долю в останньому поєдинку, та ще й проти головного конкурента. Щось голлівудське у цьому є. Або споконвічно наше. І там уже за визначенням жодних відмазок не приймається. І, на мою думку, це чудово розуміє і головний тренер збірної, і його підопічні.

Виходь і вмирай на полі, чи не вмирай, але давай результат. А не даєш результат – йди. Іди куди хочеш. Хоча спершу – у відставку. А якщо результат таки буде, то налаштовуйся на плей-оф. Все просто, як плівки Міндіча. Чи Карлсона.

Чи могло бути для нас ліпше у цьому відборі? Краще – однозначно могло б. Це якби перемогли у Баку. Але боротися за перше місце з Францією ми все одно не змогли б. За нинішнього тренера – точно не змогли б. Такий мій невтішний вердикт. І заснований цей вердикт не лише на попередніх поневіряннях команди Реброва, а й на двох конкретних поєдинках його команди проти Франції.

У цих двох поєдинках Сергій Станіславович не заробив собі морального капіталу. У подібному ключі й під керівництвом Віктора Леоненка збірна України могла зіграти.

Але, знову-таки, критикуючи зневажливо нинішнього головного тренера збірної, вкотре незлим, тихим словом полощачи його ім'я за нічию в Баку, все одно ми впораємося в останню гру відбіркового турніру ЧС-2026. Саме та гра буде лакмусовим папірцем, хочемо ми того чи ні. Ось виграє її Ребров зі своїми підопічними, і все, він на даний момент своє завдання виконає.

І навіть у конкретному випадку, якщо підходити до оцінки ситуації об'єктивно, Ребров мало мав вибору. Якби поставив на гру проти Франції повністю оптимальний склад, і все одно програв, а потім цей основний склад повзав полем у грі проти Ісландії, то такий розклад був би ще гіршим. А перемогти у Парижі збірна України просто не могла. Повторю ще раз.

Ось тому я поки що змушений приховати в ганчірочку всі свої образи, розчарування та песимістичні висновки. Тому що справді – наша збірна ще ні звідки не вилетіла. Вона все ще у грі. І в цій єдиній грі, що залишилася, їй потрібно перевершити себе. Ну, чи просто перемогти.

І лише за такого розкладу і Сергій Станіславович буде молодець, і його хлопці будуть в один бік.

Але не дай Бог Сергію Станіславовичу та його хлопцям не виграти, адже тоді не я один витягну зі своєї ганчірочки домашні заготовки...