«Теніс — це не просто гра, це спосіб думати»: інтерв’ю з Юлією Слободянюк

Юлія Слободянюк— ім’я, яке добре відоме серед української тенісної спільноти. Чемпіонка Європи, яка завершила професійну кар’єру, але так і не полишила корт. Після кількох років тренерської роботи в Україні, вона переїхала до США, де продовжує розвивати молодих спортсменів, ділиться досвідом і надихає нове покоління. Ми поспілкувалися з Юлією про спортивне минуле, перехід до тренерства, еміграцію та те, чому, за її словами, “теніс — це більше, ніж спорт”.

— Юліє, розкажіть, будь ласка, про свій шлях у професійному тенісі. З чого все почалося?

З тенісом познайомилася дуже рано — мені було 7 років. Мої батьки не були професійними спортсменами, але дуже вірили в силу спорту як характеротворчого інструменту. Мене віддали на корт у рідному Львові — і з того часу, можна сказати, я з нього не виходила.

— Яких успіхів ви досягли за період активної кар’єри?

Мені пощастило пережити дуже яскраві моменти ще до 15 років. Я ставала чемпіонкою Європи серед юнаків у складі збірної, кілька разів перемагала на престижних міжнародних турнірах серії TE (Tennis Europe), була фіналісткою Чемпіонату України у своїй віковій категорії. Одним із найпам’ятніших моментів стала перемога у фіналі турніру в Чехії у 2012-му — це був перший турнір, де я виграла у трьох сетах, зібравши себе після програного першого. Я тоді відчула, що можу не лише фізично, а й психологічно витримувати напругу.

— Після завершення карʼєри Ви повернулися до спорту вже як тренерка?

Так. Після кількох років паузи, у 2020 році я почала працювати в одній із тенісних шкіл у Львові. Це був дуже насичений період — я працювала з дітьми, підлітками, початківцями і навіть аматорами. І знаєте, я побачила іншу сторону тенісу: не той, де все вирішує результат, а той, де важливе значення мають розвиток, дисципліна, психологія. Мені це сподобалося.

— Що найбільше запам’яталося з того періоду?

Робота з однією юною спортсменкою, якій я допомогла подолати страх змагань. Вона мала всі фізичні дані, але постійно програвала, бо “перегорала” емоційно. Ми з нею працювали пів року — і вона вперше вийшла у фінал регіонального турніру. Тоді я зрозуміла, що тренерство — це теж мій шлях.

— У грудні 2022 ви переїхали до США. Як це сталося?

Це було дуже непросте рішення. Я переїхала через війну — як і багато українців. Але я не хотіла покидати спорт. Через друзів і колишніх партнерів по тенісу я знайшла можливість тренурувати. Зараз я треную дітей віком від 6 до 14 років, а також періодично читаю лекції для молодих тренерів та спортсменів.

— Про що ці лекції?

Про те, що теніс — це не тільки про сильну подачу або технічний бекхенд. Це про психологію, рутину, вміння програвати й відновлюватися. Я часто кажу: “Ви не маєте бути чемпіонами світу, щоб бути успішними в тенісі”. Уміння грати, розуміти гру, поважати суперника й самого себе — ось справжня перемога.

— Як американські діти відрізняються від українських на корті?

Американські діти часто менш напружені. Вони не бояться помилитися, бо знають, що помилки — це частина шляху. В Україні багато хто грає “на виживання” — бо треба, бо очікування, бо тиск. Я намагаюся навчити своїх учнів в Україні грати “від серця”, а не лише заради перемог. В Америці легше будувати такий менталітет.

— Як ви бачите свій внесок у теніс сьогодні?

Я більше не виходжу на корт як спортсменка, але я живу тенісом щодня. Моя місія — передати цю енергію, цю пристрасть наступному поколінню. Якщо хоча б одна дитина повірить у себе завдяки мені — значить, я все роблю правильно.

Юлія — це приклад спортсменки, яка не зупинилася після завершення кар’єри. Вона продовжує будувати майбутнє тенісу через тренерство, натхнення та людяність. І в цьому — її справжня перемога.