40 років «бронзі» Сокола: коли Спартак відпочиває

26 лютого виповнюється чотири десятки років знаменній для хокейної України події. Тоді київський «Сокіл», здолавши в очному протистоянні прямого конкурента у боротьбі за 3-тє місце союзного чемпіонату «Хімік» із підмосковного Воскресенська з більш як переконливим рахунком 7:1, забезпечив собі бронзові медалі. Про ту гру за ці чотири десятки років було вже писано-переписано, сказано-пересказано (як-то кажуть, аж до діброви було чути про те розмови) та, як тоді зазначав головний тренер киян Анатолій Богданов, «тут не може бути кривотлумачень, хто сильніше»: рахунок говорить сам за себе. Все це так. Проте мало хто каже про іншу особливість того сезону: вперше «Сокіл» не програв жодного матчу принциповому супернику – московському «Спартаку». Як на мене, цю тему оминають незаслужено, й на цьому волів би зупинитися окремо.

Чемпіонат СРСР-1984/85 запам’ятався зміною формули у бік нагромадження етапів (спершу між собою грали 12 команд у два кола, надалі – 8 кращих між собою в два кола, а опісля – 3 кращі між собою в два кола). Чи виправдало себе нововведення? І так, і ні. Була вкрай гостра боротьба за чемпіонство (коли м’яко, нечасте явище в тогочасному радянському хокеї), було поповнення в історичному клубі призерів чемпіонату (яке ми, кияни, палко вітали, звісно), однак, кладучи руку на серце, все ж таки скажу: логічнішим виглядав би третій етап змагу з 4-ма провідними командами, себто з боротьбою за 3-тє місце. Думаю, що й за таких умов підопічні Анатолія Богданова вибороли б «бронзу», та в такому разі емоцій у вболівальників було б ще більше! А так на заключному етапі «Сокіл» фактично проводив товариські (для себе, однак не для опонентів!) матчі з двома пошукачами союзного «золота».

Із негативного боку запам’яталося те, що практично в усіх матчах проти армійців «Сокіл» виглядав безпорадно (тричі пропускав по 8 шайб, а однораз – 10), чого не було в попередніх і в дальших сезонах. А от справжнім позитивом для киян стало декласування «Спартака», що можна назвати достоту неабияким проривом, адже до того чотири сезони поспіль червоно-білі фінішували 2-ми після ЦСКА (заяложена фраза про те, що на межі 1970-х – 1980-х рр. у радянському хокеї 1-ше місце не розігрувалося, має право на існування, як і неофіційний титул тодішнього срібного призера: «чемпіон іншого СРСР»). Забігаючи наперед, скажу, що до розпаду СРСР пройти сезон без поразок від «Спартака» в «Сокола» вийшло ще однораз (1988/89).

Та повернімося в половину 1980-х. Проблемою «Спартака» стала зміна на тренерському містку: досвідченого Бориса Кулагіна змінив Володимир Шадрін, і, попри те, що потужний склад червоно-білі зберегли (водночас гравці були вельми віковими: середній вік – 27,5 року), витиснути з хокеїстів максимум малодосвідчений тренер і водночас зірковий у недалекому минулому гравець не зміг. Отже, згадаймо взаємини «Сокола» зі «Спартаком» того «бронзового» для киян сезону.

30.10.84. «Спартак» – «Сокіл» – 0:3 (0:1, 0:1, 0:1). Голи: (0:1) Ширяєв (Куликов, 11), (0:2) Давидов (Куликов, Горбушин, 26), (0:3) Шастін (54)

В мене зберіглася програмка до того матчу (до речі, правили за неї 8 копійок, мала вона 2-тисячний наклад, а сама гра зібрала 2-тисячну авдиторію в москві). Так ось у ній наголошувалося: «Зустрічі цих клубів завжди проходять безкомпромісно, вряди-годи навіть занадто жорстко, й «Сокіл» є одним із тих суперників, проти яких «Спартак» грає важко». Автор тексту – відомий гуру радянської спортивної журналістики Юрій Ваньят – звертав увагу й на те, що кияни стартували того сезону гірше, ніж у попередньому. Це – так. Опоненти киян стартували дещо краще, однак під завісу 1-го кола, коли й відбулася ця гра, стишили ходу й перебували на 4-й позиції. «Сокіл» своєю чергою ішов 6-м, але відставав від червоно-білих лише на одне очко. Й після того туру завдяки чудовій сухій звитязі (пробити Юрія Шундрова в господарів не вийшло!) зміг випередити московський клуб у турнірці. Й по тому до кінця чемпіонату за очковим доробком «Спартак» весь час перебував позаду киян. Кияни закидали по одній шайбі кожного з періодів. І, що прикметно, двічі забивали в меншості! Натомість жодного разу не скористалися чисельною перевагою. Щоправда, таких нагод було дві, й обидві – через вилучення наддосвідченого Віктора Шалімова (він ще в 1970-ті грав в одній трійці з Шадріним, під тренерською орудою якого вже в 1984-му виходив на майданчик). Відзначу дві гольові передачі Олександра Куликова, з великим відривом найкращого гравця «Сокола» того сезону за цим показником (18).

06.11.84. «Сокіл» – «Спартак» – 4:1 (3:1, 1:0, 0:0). Голи: (1:0) Наріманов (5), (2:0) Давидов (Ладигін, 6), (2:1) Тюріков (12), (3:1) Степанищев (Менченков, 14), (4:1) Шастін (Наріманов, Овчинніков, 39)

Трохи більш як через тиждень команди вже зустрілися в переповненому київському Палаці спорту. Й знову кияни переконливо перемогли! Дебютний заспів у виконанні Миколи Наріманова (він, до речі, за підсумками сезону, розділить 2–3-тє місця в списку снайперів чемпіонату, наколотивши у ворота опонентів киян аж 26 шайб!) та Миколи Ладигіна задав тон усьому матчу. А 3-й період приречений «Спартак» просто догравав, склавши зброю та навіть не роблячи спроб відігратися. Зауважу, що вдруге поспіль кияни стримали потужних спартаківських форвардів на кшталт Сергія Капустіна, Віктора Шалімова, Віктора Тюменєва тощо. А єдина пропущена киянами шайба – від молодого на той час оборонця «Спартака» Володимира Тюрікова (скористався помилкою киян і добре зіграв індивідуально).

05.02.85. «Сокіл» – «Спартак» – 3:2 (1:1, 1:1, 1:0). Голи: (1:0) Юлдашев (17), (1:1) Болдін (20, більш.), (1:2) Кучеренко (Кожевніков, 24, більш.), (2:2) Синьков (Степанищев, 33, більш.), (3:2) Наріманов (Татарінов, Шастін, 54)

То був дуже важливий матч, і, як із посмішками казали по його закінченні гравці «Сокола», «Спартак» дав справжній бій. Невеличка зарозумілість щодо червоно-білих у киян з’явилася після двох попередніх переконливих звитяг, чого там. Та герць на майданчику того лютневого дня за аншлагу на київських трибунах був справжнім! Рахунок відкрив Раміль Юлдашев (того сезону його буде пошановано призом «Лицарю атаки» за два хет-трики впродовж сезону, що прикметно, Раміль того сезону закинув назагал 21-ну шайбу, однак став єдиним із нападників «Сокола», хто не записав до свого активу жодної гольової передачі!). Натомість москвичі, двічі реалізувавши чисельну перевагу, навіть вийшли вперед. Трійка Лаврентьєв – Тюменєв – Кожевников, доповнена парою оборонців Чистяков – Кучеренко, билася, як востаннє. Надто лютував вихованець воскресенського хокею Володимир Лаврентьєв (наче над усе волів, щоб основний суперник його рідного «Хіміка» у боротьбі за «бронзу» втратив очки!), який упродовж двобою був покараний 5-хвилинним штрафом і двома малими штрафами (пригадую, як на трибунах нашого Палацу спорту частували грубіяна-зайду добірною лайкою). Незабутній Олег Синьков, що грав у третій трійці, за сприяння Анатолія Степанищева з першої трійки київського нападу (наскільки пам’ятаю, то не була спецбригада, просто кияни не встигли повністю змінитися), однораз покарав «спартачів» за недисциплінованість. Ну, а вирішальну шайбу закинув соліст-бомбардир того сезону Микола Наріманов. Відтак «Сокіл» скористався ледь вловною помилкою «Хіміка» (той зіграв унічию в Ризі) й випередив воскресенців за різницею забитих і пропущених шайб. Додам, що в цьому матчі «Сокіл» водночас перетнув межу в 100 забитих і в 100 пропущених шайб у сезоні.

23.02.85. «Спартак» – «Сокіл» – 4:4 (3:2, 1:1, 0:1). Голи: (1:0) Тюменєв (Кожевніков, 2), (2:0) Шепелєв (Болдін, Шалімов, 6), (2:1) Давидов (Куликов, 11), (2:2) Наріманов (Шастін, 18, більш.), (3:2) Кожевніков (Кучеренко, Тюменєв, 20), (3:3) Дьомін (31, більш.), (4:3) Кожевніков (34, більш.), (4:4) Наріманов (Шастін, Горбушин, 60)

О, ця гра за напругою перевершила ледь не всі матчі киян того сезону. В «Спартака» набрав гарну форму чинний на той час олімпійський чемпіон Олександр Кожевніков (нині цей спортивний і навколополітичний діяч – довірена особа кремлівського диктатора – регулярно верзе імперську нісенітницю в публічних виступах, державне патикало, одне слово!), розігрався й Сергій Шепелєв, підтягнулася на трибуни в 5-тисячній кількості й спартаківська торсида. Нелегко було киянам! Уже на старті «спартачі» закинули двічі. Господарі малої спортивної арени Лужників весь час виходили вперед, а гості їх наздоганяли. Рятівну ж шайбу кияни, а саме Микола Наріманов (як на мене, кращий гравець «Сокола» й у тій грі, й у «бронзовому» двобої з «Хіміком»!) закинули за 30 секунд до фінальної сирени! Відтак очкова відстань між «Соколом» і «Хіміком» становила на момент вирішальної зустрічі 2 очки на користь киян. Та, хай як парадоксально, але пошукачі «бронзи» підійшли до медального двобою (власне, за перемоги воскресенців нічого б не було зрозуміло, боротьба б тривала й надалі) з від’ємною різницею забитих і пропущених шайб кожний! Зазначу, що й фінішував бронзовий призер, зрештою, з різницею «мінус 7» – унікальний випадок у світовій хокейній історії! Принагідно нагадаю для порівняння: сезоном раніш «Сокіл» фінішував 5-м із різницею «+14», ще на рік раніше – 4-м із показником «+25», а через рік після бронзової вершини – 4-м із різницею «+33».

***

Нещодавно вкотре (але після довгочасної перерви) переглянув художній фільм «Трійка», знятий на кіностудії ім. Олександра Довженка якраз у 1985 р. Хлопець із провінційного містечка приїхав до Києва й наполегливо йде до свої мети – стати вправним хокеїстом. Фільм знято в часи хокейного буму в буцімто урбанізованій донесхочу столиці України (в дворах мегаполісу аматори заливають ковзанку й грають-грають-грають без перепочинку, до сьомого поту!), а юний Олександр Годинюк, що зіграв у фільмі капітана юнацької хокейної команди, наче символ того, що вихованці нашого хокею невзабарі проторують шлях і до найсильнішої хокейної ліги світу. Фактичні неточності? Ну, герої, дивляться по ТБ матч збірна СРСР – збірна Європи, що справді мав місце в грудні 1984 р., але його не показали по телебаченню через траур з огляду на смерть радянського міністра оборони Дмитра Устінова. Це – так, однак фільм не є документалістикою, це – художня стрічка, тому й є поле для художніх додумів. Кумедний завгосп-просторіка у виконанні неповторного Борислава Брондукова слугує своєрідною рекламою полагодження спортивного екіпірування (о, це легендарне каштанове листя на хокейній формі!), а сама кінокартина – якнайкращою рекламою хокейної гри.

Читайте також:

До ювілею не дожили шестеро. Хокейний Сокіл святкує 40-річчя бронзи

Надпозитивний тренер, якого зіграв Арістарх Ліванов (цей уродженець Києва в нашочасся є палким симпатиком путінізму та прихильником агресії проти України) розглядає талант у головному герої (хоча, як на мене, актор, який грає головну роль, не справляє враження хокеїста) і дбайливо плекає його. Фахова консультація Валентина Павловича Уткіна, хокейні сцени за участю вихованців спортивної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву «Сокіл» (звертає на себе увагу хокейна форма з прізвищем «Ісламов» в одному з епізодів фільму) уможливили не лише загальний, а й професійний інтерес до цієї кінострічки. Та не варто перейматися лише спогадами. Щиро сподіваюся, що хокейне шаленство невзабарі повернеться до столиці України, а наша збірна найближчим часом повернеться до елітного дивізіону світового хокею! А всіх підкорювачів союзної «бронзової» вершини вітаю зі славнодаттям!

Олексій РИЖКОВ

Читайте також:

Іван ПУЗИРЕВИЧ: «Шайба пробила шолом і проламала Шундрову скроневу кістку»