Артем Гусєв: український менеджер найкращої команди Великої Британії

Здавалося б, що спільного між українським та британським баскетболом? Ну, окрім того, що наша збірна декілька разів за останні 15 років перетиналася з британцями як в кваліфікаційних турнірах, так і на Євробаскеті. Українських гравців на Туманному Альбіоні немає, але без наших в тамтешньому баскетболі не обійшлося. Вже декілька років менеджером найкращої британської команди останніх років «Лондон Лайонс» працює Артем Гусєв. З 2009 по 2011 роки він виступав за дубль БК «Київ», але зрештою вирішив по іншій стежці.

Далі відійшов від баскетболу, навчався, займався бізнесом в Британії, часто бував в Лондоні. Зрештою декілька років тому вступив до університету в Ньюкаслі на навчання. Ну а там доля повернула в баскетбол.

Блогер Sport.ua дізнався від Артема, наскільки екзотичним видом спорту в Британії є баскетбол, які його перспективи, поговорив про життя в одному з найбільших міст світу, а також дізнався, як досвід, отриманий в Британії можна застосувати в Україні.

– Артеме, влітку ваша команда була на грані банкрутства. Розкажіть, як же вдалося владнати ситуацію?
– Влітку нас ковбасило, була зміна власників. Нас купувала Zalgiris Group (компанія, що володіє литовським грандом – прим. М.А.). То ж йшли переговори, за якою схемою буде все проходити, питання з боргами. Просто у нас були певні гравці на довгострокових контрактах, і треба було вирішувати, що робити з ними далі – в ліміт зарплат вони не вписувалися і тримати їх тут не було сенсу. Зрештою, когось відпустили, з кимось розірвали контракт, залишився лише Сем Деккер (30-річний форвард з досвідом НБА – прим. М.А.). Його віддали в оренду в «Ховентуд» (за іспанців цього сезону виступає українець Артем Пустовий – прим. М.А.), а контракт продовжили і на наступний сезон.

Один з гравців, який у нас залишився з минулих сезонів, – Ов’є Соко. Він – дуже своєрідний гравець і особистість, по суті – місцева зірка, особливо юні дівчата його люблять. Він брав участь в ріаліті-шоу на телебаченні, має свій бренд одягу, в інстаграмі в нього – 1,5 мільйони підписників. Два роки тому ми відрахували його через порушення режиму, він закінчив кар’єру в 32. Але у вересні минулого року запропонували йому повернутися – він погодився. І хоча він «здувся», і більше не «страшна махіна», але на цьому рівні – доволі непогано виглядає. Та і «технарі» так само стильно отримує.
Загалом у команди все добре. Є хороший власник, який хоче побудувати стійкий і самодостатній бізнес на команді. Намагаючись максимально отримувати вигоду, не переплачувати. У команди зараз непогані результати, ми йдемо першими в конкурентній лізі. У нас хороший склад, трохи «плаваючий» результат був на початку, бо ми входили в сезон без підготовки – її толком і не було. Фактично готувалися через перший офіційний турнір – так званий «Трофі» – це фактично Кубок ліги. І якось ми там йшли, набирали хід поступово, хоча вилетіли ще після першого раунду.
Місяці два тому у нас з’явився новий генеральний менеджер – литовець Мартінас Пурліс, раніше він довгий час працював в «Ритас», а минулого сезону в «Літкабелісі». Дуже хороша, спокійна і інтелігентна людина. Поки він ще придивляється, але вже будує плани на наступний сезон. До речі, з великою ймовірністю ми будемо знову виступати в Єврокубку. Мартінас змінив підхід до менеджменту на більш європейський, раніше у нас він був більш «проамериканський» тип в плані організації діяльності. Зараз у нас офіс зменшився, багато компаній найняли на аутсорсі.

Що стосується команди, то тут все добре, боргів немає. В минулому році у нас був тренер Райан Шмідт, зараз він вже в НБА, в «Атланті» – дуже швидко виріс в професійному плані у нас. Зараз головний тренер команди – Петар Божич – він учень Грега Поповіча, в минулому – капітан «Партизана», його називають «професійний трофіліфтер» (той, хто піднімає трофеї – прим. М.А.).

Що стосується гравців, то з минулого сезону майже нікого не залишилось, лише молоді, яких могли собі дозволити – бюджет знизився. В першу чергу оскільки в лізі ввели «селері-кеп» (обмеження по зарплатах – прим. М.А.) 400 тисяч фунтів на сезон, також є ліміт на легіонерів. Правда, його зараз збільшили, оскільки у всіх команд багато травмованих.

Щодо задач на сезон, то для нас нічого не змінюється – треба вигравати чемпіонат. Плюс, повторюся, - на наступний сезон у нас мета повернутися до Єврокубку. Далі – треба виходити в півфінал, що скоріше за все дасть путівку в Євролігу, враховуючи потенційне розширення числа команд в цьому турнірі.

– Для пересічного спортивного вболівальника Британія – це в першу чергу футбол, далі бокс, теніс, перегони. Баскетбол – це щось екзотичне. Розкажіть коротко, чим живе британський баскетбол?
– Взагалі можна сказати, що баскетбол в Британії – це такий собі сплячий гігант. Люди цікавляться, ходять, грають на вулицях. Враховуючи, що Лондон – це суміш культур, то якраз баскетбол сюди добре вписується. Звісно, футбол на першому місці, але скажу, що за деякими оцінками, баскетбол – на другому місці за популярністю. Плюс тут це ще й соціальний вид спорту, адже, наприклад, сім’я може собі спокійно дозволити сходити на баскетбол і не витратити на це багато грошей. Квитки коштують недорого – 5-15 фунтів, при цьому на футбол це 50-70, а з рук – під 100 фунтів. Тому на трибунах у нас така, більш сімейна атмосфера. При цьому на матчі ходять по 4-5 тисяч. Не знаю, чи багато є в Європі країн, де така відвідуваність на баскетболі? В минулому сезоні на Єврокубок на «Париж» взагалі був повний зал.

Тож з одного боку ми повністю інтегровані в європейський баскетбол. Як доказ – минулорічний жіночий Кубок ФІБА-Європа виграла наша команда, а чоловіча була в півфіналі Єврокубку. В цьому сезоні декілька команд продовжують грати в єврокубкових турнірах. При цьому тут багато американських грошей, то власники пропагують більш проамериканську модель. Тому можна сказати, що сама ідея британського баскетболу полягає в своєрідному міксі культур, міксі підходів. Тут набагато легше йде адаптація американців – та ж мова, клімат зрозумілий, час ближче до американського. Власниками попередньої ліги була група 777 – все було добре організовано, матчі почали транслювати в Америці. Але все розсипалося, коли компанія пішла з британського баскетболу. Вважаю, що ліга все ж зробила героїчне зусилля, що все змогли швидко зібрати заново буквально за півтора місяці. Нова Суперліга була створена у формі консорсіуму власників усіх клубів. Календар трохи хаотичний – буває, що граємо п’ять-сім матчів на місяць чи два рази на тиждень, а буває – відпочиваємо два тижні. Тому важко плануватися. Частково це пов’язано з тим, що не у всіх команд є свої зали. Наприклад, ми граємо на Copper Box Arena – це класний палац спорту в олімпійському селищі. Ми орендуємо його і залежимо від інших подій там. Це можуть бути і концерти, і бокс, і змагання з кіберспорту. То ж ми подаємо дати і вони намагаються підлаштуватися, коли поставити матчі. До речі, фінал плей-офф у нас складається з одного матчу, який відбудеться на О2 Arena в Лондоні – буде класна подія, і буде повний зал – 20 тисяч, максимально в американському стилі.

До речі, у нас тут зараз намічається конфлікт з федерацією. Ситуація схожа на ту, яка двічі була в Україні, коли було дві ліги – федераційна і «приват-ліга». Справа в тому, що британська федерація видала короткострокову ліцензію Суперлізі на проведення чемпіонату. Тепер федерація хоче провести тендер на довгостроковий дозвіл. Але прийшла нова людина – Маршал Глікмен, колишній СЕО Євроліги. В нього вже є спонсорський пакет і він подався на ліцензію. Наша Суперліга відреагувала негативно, мовляв, - ми зробили нову лігу, пройшли важкі часи, і тепер хтось хоче перехопити права. З іншого боку їм відповіли, що всіх повідомляли про тендер. То ж зараз тут напружена ситуація, є варіант, що наступного сезона проект буде нелегітимним, адже торги виграє Маршал.

– НБА має інтерес в Британії. Що відомо про проект американської ліги в Європі?
– Поки це на рівні чуток. Перевірені інсайди я дати не можу, але є неперевірені. До деяких команд зверталися з НБА з приводу організації проектів. І не лише нашої Суперліги, а і думають про створення нових команд на базі футбольних. Наскільки я знаю, зверталися до «Арсенала», манчестерів – «Сіті» і «Юнайтед». Все в процесі, і кудись рухається. Зрештою, НБА разом з ФІБА зацікавлені зробити хорошу лігу на противагу Євролізі. Хоча це малореально в найближчий сезон, враховуючи, що вони не мають нормальної кількості команд. Але з високою ймовірністю НБА проведе декілька матчів не тільки в Лондоні, а і Манчестері.

Менше з тим вважаю, що якщо така ліга і з’явиться, то, думаю, «Лайонз» запросять туди. Бо наші власники Zalgiris Group вже мають клуб в Євролізі, то ж логічно мати своїх і в іншому турнірі.

– Проводили дослідження, як у вас перетинається аудиторія з футбольними вболівальниками?
– Так. Основна наша база ходить саме на баскетбол і все. Взагалі часто приходять і місцеві «селеби». Буває анонімно приходять, буває – ми знаємо завчасно. Але до нас ходять люди і з футболу. От до речі нещодавно познайомився з екс-тренером «Вест Хема» Едуардо Рубіо, він був правою рукою Лопетегі. Так от, він буквально закохався в баскетбол і намагається не пропускати ігри. Також з відомих футболістів постійно відвідує матчі нігерієць Алекс Івобі з «Фулгема». В минулу неділю він приходив на наш матч з «Каледонією».

Були у нас і баскетбольні знаменитості: заходив на матч Дімітріс Ітудіс, були хлопці з НБА – Джордан Пул і Лестер Квіносес з «Голден Стейт». Пул хоч і суперзірка, але дуже простий хлопець, без всяких «понтів». Також мали справу з Крістапсом Порзінгісом і Джиммі Батлером – вони були в Лондоні і ми організовували їм індивідуальні тренувальні сесії.

– Знаю, що до вас навідується і Михайло Мудрик. Розкажіть, як вдалося запросити зірку футболу?
– Тут недалеко від мене живе Олександр Зінченко і я спілкувався з його менеджером Артемом. У них зараз команда з кіберспорту – Passion.ua. А зв'язався з ними через свого хорошого знайомого Олега Гусєва. Так от, ми зідзвонилися, зустрілися на каву. «Лондон» якраз мав грати з «Прометеєм» (в рамках Єврокубка восени 2023 року – прим. М.А.) і мені хотілося максимально підтягнути українську публіку під матч. Зрештою, він допоміг запросити і Зінченка, і Мудрика. Саша не встиг приїхати, бо в нього якраз було тренування, а Міша під’їхав. Якщо не помиляюсь якраз Мудрика звав хтось з «Прометея», здається Ваня Ткаченко – вони спілкуються. На грі вдалося поговорити з Мудриком і його оточенням. Міша, до речі, – приємний і легкий в спілкуванні.

Їм сподобалося на баскетболі, то ж вони зацікавилися, де і коли можна відвідати наші наступні матчі. Після цього я їх звав напряму. І тоді Мудрик приходив ще й з Вадимом Шаблієм, а також боксером Даніель Лапін (син тренера Олександра Усика – прим. М.А.).

– А з українських баскетболістів хтось міг опинитися в Лондоні?
– Так, на нас виходив агент Олександра Ковляра. Це було ще перед тим, як він підписався в «Літкабеліс». Але у нас тоді все мінялося, ми розглядали гравців іншого рівня. Та й взагалі – це все було на рівні розмов – типу: «Чи не хочете подивитися отакого гравця?».

А так, за той час, як я тут працюю, не було українців. Хоча мабуть колись хтось з наших і був тут. В залі «Брістоля» висять прапори тих країн, з яких там грали баскетболісти. Серед них є прапор України. Мені стало цікаво – і я спитав у їхнього менеджера. На жаль, він не знає, хто це був, хоча працює там з 2010 року. Тобто, це було набагато раніше.

Але натомість в Британії є і інші українські сліди. Наприклад, один з найкращих суддів, який обслуговує і матчі Євроліги – Едуард Удянський – вихідець з Харкова. А один із засновників «Шеффілд Шаркс» – Юрій Матіщенко. Він давно живе в Англії, але ще пам’ятає українську. Цікаво було дізнатися про те, що він наш.

– Як у Великій Британії виховують молодих баскетболістів?
– Наш клуб співпрацює з декількома академіями, намагається слідкувати за перспективними хлопцями, і при нагоді підписуємо їх. Хоча от один дуже талановитий хлопець два роки тому був на перегляді, і отримав пропозицію підписатися в «Лайонс». Але зрештою поїхав вчитися в американський коледж. Тут це стандартна історія: після закінчення шкіл, молодь грає у місцевих лігах D-1,2 – за рівнем десь як українська «вишка», а може і нижче – а потім хто може їде за океан в NCAA, подається там на стипендію. Ну а після закінчення навчання повертаються або в Британію, або кудись в Європу їдуть.

Ми завжди старалися збирати якомога більше британців. Але знайти їх не так легко, треба дивитися в NCAA. Проблема ще й в тому, що ті, хто поїхав в Америку, хочуть ще й освіту отримати, а це – десь п’ять років. Та й платити там почали. Тож британським клубам доводиться більше дивитися в сторону «імпорту», особливо американців.

Є ще один момент: через «дефіцит» бритаців, вони і коштують дорожче за легіонерів. Власне, така історія траплялась і в Україні. Але зрештою підвищення рівня ліги буде спонукати місцевих гравців залишатися тут, а не їхати за океан.

З іншої сторони, з підписанням американців бувають непорозуміння. От наприклад остання команда ліги «Каледонія» нещодавно вони уклала угоду з американцем, але через декілька днів оголосила про розрив. Виявилося, що на того баскетболіста в Америці була заведена кримінальна справа. Точно не знаю, чи його засудили вже чи він просто знаходився під слідством. Тут піднявся бунт – мовляв, краще своїх ростити, а не таких американців. Але насправді – просто їм треба наймати більш професійних менеджерів, більше платити їм, щоб вони не допускали таких помилок.

– А що входить у ваші обов’язки?
– Я третій рік в команді, офіційно моя позиція називається тім-менеджер. Я – головна контактна особа, міст між тренером і командою, а також тренером і бек-офісом. Розклад тренувань – на мені, я його складаю разом з тренерами. Плюс в місці, де ми тренуємося, треба бронювати час, тож я займаюсь цим. Паралельно треба бути в контакті з кіт-менеджером (людина, яка займається екіпіруванням для гравців – прим. М.А.). Допомагаю нашому новому генеральному менеджеру.

Також в мої обов’язки входить реєстрація гравців, отримання ліцензій, спілкування з офіційними особами до і під час матчу. Доводиться комунікувати і з нашими медійниками з приводу організації інтерв’ю. От нещодавно до нас приїжджали з ВВС – вони знімали прямо цілу історію про нашого ізраїльтянина з американським паспортом Майкла Бріскера, про його сім’ю (батько Марк також баскетболіст, виступав, зокрема, за тель-авівське «Маккабі» – Прим. М.А.).

Відповідаю я і за логістику: де граємо, як їдемо, що будемо їсти і коли. В цілому ж намагаюсь не обмежувати себе конкретними обов’язками, бо в нас зараз організація зменшилась і треба допомога в усіх департаментах. Мені цікаво розвиватися і отримувати новий досвід.

Наприклад, я цікавлюся фізіологією, реабілітологією, а це – напряму пов’язано зі спортом. В цій сфері у мене є власний проект, який може якісно допомогти атлетам у їхньому відновленні після навантажень. Якщо коротко, то в організмі людини є «блукаючий» нерв, який відповідає за декілька функцій, бере участь травленні, регуляції сну, оновлення. Я дізнався про одну британську компанію, яка розробила апарат, що стимулює діяльність цього нерву. Це навушник, який підключається до спеціального апарату, на нього подається імпульс. Коштує він дорого, але мені вдалося домовитися, що ми будемо тестувати його в нашій команді.

– Розкажіть, про ваш шлях у Великій Британії.
– Декілька років тому, коли я збирався сюди на ще одне навчання, і почав паралельно дивитися вакансії. В мене вже були в Лондоні окремі проекти, тому особливих труднощів не було. Я знав місто, в мене були контакти, адже бував тут дуже часто. То ж якогось культурного чи цінового, наприклад, шоку не було. Хоча були певні моменти – треба було розібратися в нюансах податкової системи, як взагалі тут працює працевлаштування, які є права, обов’язки і можливості для розвитку.

Якщо говорити про ринок праці, то вакансій тут багато. Просто на них погано відповідають. Тобто, треба бути наполегливим, при цьому мати хороше резюме і відгуки. Ну і звісно трохи удачі. До речі, в «Лайонс» мені відповіли не одразу, але в мене якраз були рекомендації, далі треба було пройти інтерв’ю, з чим я впорався.

Але до цього було трохи важко. Треба було визначатися – чи вчитися і працювати, чи повністю сконцентруватися на роботі. А враховуючи, що за студентською візою працювати можна обмежену кількість годин, а клубу була потрібна людина на «фул-тайм», то я вибрав саме роботу. Тим більше, що я далі отримав і робочу візу, а навчання поки відклав.

– А як ви вважаєте, чи потрібна якась спеціальна освіта для роботи менеджером, чи достатньо бути людиною з певними якостями і любити баскетбол?
– Відповідь комбінована – все залежить від того, яким саме менеджером хочеш бути і куди піти. Якщо людина була баскетболістом, то знає усі нюанси, і їй буде набагато легше. Ось у нас в клубі працюють люди, які люблять баскетбол, але їм буває складно зрозуміти певні моменти, бо вони не були в середині команди. Тобто, якщо є якийсь бекграунд, то можна одразу стрибнути вище і відкрити для себе інше коло спілкування.

А якщо ні, то цілком можна починати з якихось низів, з волонтерської роботи: ходити протирати підлогу, якщо пролилась вода, подавати гравцям рушники. Для такого освіти не треба, хоча звісно її наявність – це все одно плюс. Тоді людина знає, як влаштований менеджмент, як спілкуватися з обслуговуючими компаніями, юристами, знає технології і правильно користується ними, вміє плануватися. Це ж не ракети будувати, це не якась важка наука.

До речі, користуючись нагодою можу порекомендувати одну з наших програм для інтернів або волонтерських ініціатив на match-day (в день матчу – Прим. М.А.).

– Ви постійно спілкуєтесь з баскетболістами, дивитесь матчі. Чи виникає у вас є якась ностальгія по грі?
– Я іноді можу пограти з хлопцями чи просто покидати м’яч, але звісно це не серйозно. Тут треба або постійність, ну – або взагалі цього не робити. Та й взагалі – особливо на це часу немає на тренування.

– Життя в Лондоні, мабуть, дуже цікаве і насичене...
– О так! Взагалі – це місто, яке я дуже люблю, і воно найулюбленіше разом з Києвом. Тут дуже гарно, приємні люди. В Лондоні дуже зручна транспортна система. Тут дуже багато парків. Місто дуже велике і є місця, де ще не бував.

Погода тут дійсно дуже мінлива. За цей час, поки ми з вами говорили, вже двічі був дощ і потім виглядало сонце. Зараз +7, пташки вже співають як у нас навесні. До речі, тут дуже багато диких лис – от прямо як у нас собаки ходять. Вони дуже гарні.

Лондон – це агломерація, що складається з великої кількості районів, які були колись давно окремими містечками. В кожному з них – свої площа, церква. Так, є неблагополучні райони, але туди просто не треба їздити. При цьому в Лондоні дійсно є багато місць для культурного відпочинку. Наприклад, тут дуже багато музеїв, виставок, і на них можна потрапити безплатно!

А коли гуляєш по місту можна випадково зустріти якусь знаменитість. От нещодавно гуляли з дівчиною і моєю мамою, зайшли попити кави – і тут біля нас присів Адам Сендлер (відомий американський актор і комік – прим. М.А.). Класний чувак, ми поспілкувалися, я запросив його на баскетбол. Було приємно усвідомлювати, що біля мене сидить частина дитинства.

З приводу зустрічей зі знаменитостей згадав смішну історію. Якось після тренування в спортзалі, де я займаюсь, зустрів Ентоні Джошуа. Це було вже після його бою з Усиком, але до того як Саша бився з Ф’юрі. Так от, разом з моєю дівчиною трохи постояли, поговорили з Ентоні, і пішли. І тут чую – бабах! – звук удару однієї машини об іншу. Бачу – Джошуа і його друзі лягли від сміху. Виявляється якийсь мужик їхав на машині, задивився на Джошуа і не помітив на дорозі перешкоду. І сміх, і горе.

Окрема тема – це велика кількість українців в Лондоні і взагалі в Британії. Часто можна почути українську мову, і навіть спробувати визначити, з якого регіону людина за акцентом. Найчастіше – це українці з західних регіонів, багато харків’ян, одеситів.

– Багато наших співвітчизників поїхали саме через війну. І для багатьох все ще актуальне питання адаптації за кордоном. Що б порадили їм, враховуючи свій великий досвід?
– Не здавайтеся. Виходьте в світ, в нові ком’юніті. У наших людей є звичка знаходити своє оточення і в ньому «розчинятися». Моя порада – виходити за межі, пробувати інші культури, мови. Тим більше в Лондоні – дуже багато національностей – араби, індуси, європейці, американці, є з чого вибирати. А коли спілкуєшся з різними людьми, відкриваються нові можливості. Окрім пізнання мови – ще якісь знайомства. А знайомитися і спілкуватися можна навіть в бібліотеках, на якихось зборах, подіях. Навіть в пабах.

Щодо мови – не треба боятися говорити, мовний бар’єр чи не на половину надуманий. Тим більше англійська легше дається, її майже всі так сяк вчили. А якщо є страх, що люди навколо знають мову, а ти не знаєш, то це в певній мірі помилкове уявлення. Я зустрічав людей, які погано говорять англійською, але при цьому спокійно виконують свою роботу. В процесі дуже швидко проходить навчання, засвоєння.

В мене були подібні ситуації: бувало, коли я не розумів співрозмовників, бо вони говорили з дивним акцентом. Це могло бути в Глазго, Ньюкаслі чи десь на півночі. Я по 200 разів просив повторити, навіть написати. І це не тому, що я погано знаю мову, а просто тому що вони так говорять. Доводилося викручуватися, але іноді навіть інші британці чи американці не розуміли. Це так само, якби іноземець вивчив би українську, приїхав кудись на Закарпаття, почув місцевих і не зрозумів би їх. Це ж не означає, що він погано вчив українську, просто там своєрідний діалект.

Не треба боятися, що не знаєш мову ідеально, тим більше є люди, які можуть допомогти. Плюс є всілякі перекладачі, і завжди можна знайти вихід, навіть в робочих моментах. Тому не бійтеся, менше думайте і більше пробуйте – все прийде.

– Вам би хотілося повернутися в Україну?
– Дуже. Хочеться застосувати свій досвід в Україні. В майбутньому, думаю, що у нас знову настане час, коли баскетбол буде цікавим широким масам. Я б з задоволенням попрацював в Україні, звісно, краще в Києві. Найголовніше, щоб цей проект був амбіційним. І не лише в баскетболі, взагалі – в українському спорті. Відчуваю, що мій досвід реально міг би стати у нагоді: від простих речей, пов’язаних з операційною діяльністю команди, до залучення людей на трибуни, організації великих подій. Сподіваюсь, що в Україні скоро знову будуть для цього передумови.

Максим АНАНЬЄВСЬКИЙ