Парвіз НАСІБОВ: «Коли борюся з росіянином, відчуваю ненависть»

Яскравий, вибуховий і неординарний – таким він є на борцівському килимі, такий і в спілкуванні. Точніше, говорить Парвіз спокійно, але судження має далеко недвозначні. Коли він виграв срібло на Іграх у Токіо в 2021-му, цю медаль дехто сприйняв, як щасливий випадок. Цього літа в Парижі Насібов повторив своє досягнення, і вся країна, весь борцівський світ побачили, що українець із азербайджанським корінням заслуговував на золото.

В цьому інтерв’ю Sport.ua розкриває ще молодого, 26-річного, але вже титулованого борця всебічно – і як спортовця, і як людину, і як свідомого громадянина.

– Парвізе, срібло Токіо відрізняється від срібла Парижа?
– На першу Олімпіаду їхав темною конячкою, ніхто від мене нічого не очікував, мені все здавалося якимось незвичним. З першого разу дійти до фіналу вдається далеко не кожному. Тому коли я зміг, емоції переповнювали. Зараз у Парижі вже сам від себе очікував гарного виступу. Буду прямо казати: їхав за золотом. Розумію, що в нас час, коли в країні війна, медалі, а надто перші місця мають особливе значення. У мене багато друзів на фронті. Моя перемога могла підняти їхній бойовий дух. Не лише їхній, адже людей, які цікавляться спортом, зокрема боротьбою і стежили за Олімпіадою, у війську зараз багато. Для мене це не порожні слова. Взагалі, якщо їду на змагання, хочеться, на відміну від багатьох наших спортовців, не бути туристом, а віддаватися повністю і боротися за медалі. Тому, коли поступився в фіналі, сильно засмутився. Не буду приховувати, цей смуток є й досі. Зрештою, мета залишилася. Зараз її не досяг, тому буду намагатися досягти в майбутньому.

– Обидва олімпійських фінали ви програли іранським борцям: у Токіо в 2021-му – Могаммеду Резі Ґераеї, у Парижі – Саїду Есмаелі. Але є різниця: якщо три роки тому поразка була відчутною, то зараз ви поступилися в рівній боротьбі, навіть десь через власні помилки…
– Що один, що інший – дуже сильні суперники. Есмаелі зараз виграє в Ґераеї постійно. В Токіо я хоч і програв 1:9, але досі впевнений, що, дотримуйся я того плану на сутичку, на який мене налаштовували тренери, переміг би.

– Тоді здавалося, що якби фінал відбувався першого змагального дня, коли ви забезпечили місце в фіналі, шансів у боротьбі проти вас не мав би жоден суперник. Але переспавши з думкою, що олімпійська медаль вже в кишені, за золото ви вже боролися не з таким запалом…
– Так і є. За добу, яка розділяла півфінальну і фінальну сутички, я звик до думки, що навіть срібло – вже успіх, медаль вже у кишені, відповідно, я зміг змінити своє і батьків матеріальне становище. Зараз все було інакше. Навіть, не дивлячись на емоційну півфінальну сутичку, яку виграв у важкій боротьбі, зупинятися наміру не мав і ще не радів. В душі залишався спокійним, холоднокровним. Розумів, що Есмаелі – той суперник, якого маю перемогти. Я і старший, і досвідченіший. Та іранець сам, здається, якоїсь миті в фіналі змирився з тим, що програє. Але я програв через свою дурість. За хвилину до завершення просто не побачив, що суддя оцінив мою дію. Запитав рефері на килимі: «Є оцінка?» Він сказав: «Ні». Але судді за килимом одноголосно дали мені бал. Я цього не помітив і почав витягувати суперника на кидок. Іранець контратакував і заробив, як виявилося, переможні бали.

– З боку це виглядало, як авантюра.
– По-перше. По-друге, ейфорія. Тієї миті мені здалося, що здатен звернути гори. Що ж… У майбутньому маю на меті обов’язково перемогти в особистих сутичках і Ґераеї, і Есмаелі. Вони дуже сильні борці, заслужено стали олімпійськими чемпіонами, але переконаний, що міг і мав їх перемагати. Може, для когось два олімпійських срібла – це велике досягнення, але я ними засмучений. Також додатковим подразником для мене є те, що це представники Ірану, країни, яка озброює росію і несе в Україну смерть. Тому в мене до іранців ставлення таке ж, як до росіян і білорусів.

– На Олімпіадах ви справді виглядаєте неперевершено. Але найцікавіше, що між ними якимось видатними результатами ви не тішили. Дві бронзи чемпіонатів Європи – це всі досягнення в міжолімпійському відрізку…
– На Олімпіадах мені більше фартить (усміхається). Насправді, на Іграх мені вдається гарно себе мотивувати. Це особливі змагання, надзвичайна відповідальність, але ця специфічна атмосфера мене заряджає. Ставлю на кін все, що в мене є, і досягаю результату. Щодо відсутності результатів у міжолімпійському циклі, то це і так, і ні водночас. Так, призером чемпіонату світу я досі не був, чемпіонатів Європи не вигравав. Але в мене були перемоги в найпрестижніших рейтингових турнірах, у яких беруть участь всі найкращі борці. Так, зараз я прагнутиму, щоб до наступної Олімпіади вже мати золото чемпіонатів світу і Європи.

– Ваш тренер Володимир Шацьких якраз має досвід перемоги на чемпіонаті світу саме як борець.
– Ще напередодні попередньої Олімпіади мені дуже пощастило, що доля звела з таким сильним фахівцем. Великою мірою Володимир Шацьких став моїм дороговказом у спорті. Володимир Володимирович спершу тренував мене як головний тренер збірної України, а потім почав допомагати вже фактично як особистий наставник. Певен, що 80-90% мого успіху – це заслуга Шацьких. Також великий вклад у моє як борця становлення зробили перші тренери Микола Салєєв з Миколаєва, якому зараз 85, і Євген Чертков з Запоріжжя, яким завжди буду вдячний за те, що допомогти навчитися борцівським азам.

Хоча, звісно, зараз без Шацьких мені не вдалося б досягти просто нічого. Жан Беленюк вам, мабуть, скаже те саме. Володимир Володимирович – дуже грамотний, людяний, достойний тренер. Для мене він є найбільшим прикладом. Приходжу на тренування і вже ні про що не думаю. Програма, за якою маю працювати, вже готова. Найголовніше, що маю до Шацьких повну довіру. Таке буває вкрай рідко, але будь-якому слову Володимира Володимировича готовий довіряти. Приміром, якщо він скаже пробігти 100 км, пробіжу і не буду питати навіщо.

– Коли Шацьких ставав у китайському Ґуанчжоу чемпіоном світу, вам було вісім років. Теоретично, він міг бути кумиром дитинства…
– Ні, я тоді ще не дуже знав борців по іменах. Мабуть, перше захоплення, як і в багатьох дітей мого покоління – Кріштіану Роналду. Також, можливо, подобався іспанський воротар Ікер Касільяс. Але це не кумири, а так, захоплення. Коли почув про Шацьких, то теж подобалася його боротьба. Зізнаюся, був вподобання й серед представників цієї кінченої росії. Скажімо, Карєлін. Легенда, ми всі захоплювалися його боротьбою. Але час показав, що це мерзота, до якої немає й крихти поваги. Людські риси для мене завжди вище, ніж спортивні досягнення.

– Чув, що перед змаганнями ви зганяєте 10 кілограмів. Це дуже багато, особливо для середньої ваги…
– Так. Найважче те, що підігнав вагу до потрібної, о сьомій зважився, а о дев’ятій-десятій починаєш боротися. Тобто, на відновлення залишається дві-три години. Це дуже мало. Згонка ваги – це, мабуть, одне з найважчих явищ у нашому виді спорту. Як фізично, так і морально. Але це моя робота.

– Розглядаєте варіант, щоб з наступного олімпійського циклу піднятися у важчу категорію?
– Безперечно. Дочекаюся, коли затвердять нові вагові категорії, і змінюватиму. Наскільки я чув, найоптимальнішою для мене має бути категорія до 74 чи до 75 кг (досі Парвіз виступав у вазі до 67 кг – авт.). Зараз важу 77 кг. Тобто, перейти в нову категорію буде зручно. Боротися мені подобається за будь-яких обставин, але хочеться отримувати від процесу задоволення. Останнім часом тренування і змагання були випробовуванням, вимучували. Я дуже стресував, що впливало на здоров’я. Вірю, що в новій вазі почуватимуся ще краще. Для мене це новий виклик. Зрештою, цьогоріч навесні я вже був призером чемпіонату Європи у вазі до 72 кг. Тепер розраховую виступити у важчій категорії на чемпіонаті світу.

– Боротьба у важчих категоріях має іншу специфіку. Там найчастіше борються прагматичніше, не так експресивно, як ви…
– Згоден. Але то чому так? Бо люди, які борються у вазі до 77 кг, зганяють вагу з 83-84 кг. Їм теж важко. Думаю, вони теж підійматимуться в інші категорії. А я розраховую зберегти свій стиль боротьби. Хоча, знаю, багатьом не до вподоби, що я намагаюся нав’язати свою боротьбу, що постійно працюю на великому пульсі. Буду й у важчих категоріях доводити, що головне не розмір, а бажання. Зрештою, до кінця виключати, що в мене не вийде і доведеться повернутися, скажімо, в категорію до 66 кг, не можу.

– На цій Олімпіаді трапився рідкісний для такого рівня випадок, коли індійська борчиня Вінеш Фоґат, яка вийшла до фіналу, перемігши головну фаворитку Юї Сусакі з Японії та українку Оксану Лівач, була дискваліфікована, оскільки наступного дня вранці не змогла зважитися…
– Такий ризик завжди існує. Ось я вранці перед фіналом важив 67,00 кг рівно. Кожен зайвий грам на моїй совісті. Це дуже важко. Ввечері після першого змагального дня в мене теж було два з половиною зайвих кілограми. Тож довелося до пів на другу ночі ганяти вагу. Вранці процес згонки мені дається набагато важче. А цю індійську дівчину на Олімпіаді бачив, бачив, як вона мучилася. Але це спорт, правила є правила.

– Українцям у наш час зосередитися на спорті важко подвійно, адже в країні війна. Наскільки новини про постійні обстріли, смерті, руйнування вибивають з рівноваги вас? Тим паче, що ви дотичні до Миколаєва і Запоріжжя, міст, які є прифронтовими і страждають від ворожої агресії особливо часто…
– Це дуже важко. Не треба Миколаєва і Запоріжжя, ви ж бачите, що коїться в Києві. Ти ніби не вдома, на зборах, але чуєш, що летять ракети і хвилюєшся за рідних. Про тренування і режим відразу забуваєш і всю ніч на зв’язку з дружиною і батьками. Починаються хвилювання, думки, мовляв, який може бути спорт, треба бути поряд з найдорожчими людьми. Про Миколаїв і Запоріжжя теж хвилююся, бо в мене там багато друзів, там мої перші тренери. Іноді хочеться поїхати туди й потренуватися. Але це ж нереально зараз. Тож коли на змаганнях випадає боротися з росіянином чи білорусом, не відчуваю до них нічого, крім ненависті. Бо він не знає, що відчуваємо ми. Власне, цього не розуміють ні європейці, ні американці. У них яке було життя, таке й залишається. Але вони ж у цьому не винні. На відміну від росіян. «Ми тут при чому?» - пишуть вони мені. «Бо це твоя країна робить, – відповідаю. – Чому о першій ночі ти спиш, а я з тримісячною дитиною сиджу в підвалі?» Знаєте, це дуже велике щастя, що за таких умов нам ще вдається їздити на змагання і щось вигравати.

– Ваші батьки переїхали з Азербайджану в Україну, коли ви були зовсім маленьким. Це не було пов’язано з ризиком, що війна розпочнеться там?
– Ні. Ми поїхали, бо хотіли краще жити. Але батьки відчули війну на собі і ще коли я був зовсім маленьким, згадували про війну, як це страшно. Ми еміґрували, бо не хотіли жити у злиднях. Хотілося бачити якусь перспективу, а не виживати. Ще до повномасштабної війни літав у ті краї, де народився, був у селі Муганли. Не був там понад 15 років, тому охопила ностальгія. Проте все, що тоді здавалося таким великим, насправді таке маленьке. У нас було дуже нелегке, хоча й насичене життя. Жили ми в горах, в аулі, тримали худобу. Найближчі сусіди – на відстані 3-5 км. Мені в дитинстві там дуже подобалося. Хоча батьки розповідають, як важко їм було заробляти на життя. Я хоч був зовсім маленьким, але вже чимось намагався допомагати татові з мамою. Взагалі, радий, що в моєму життя був такий відрізок. Нехай складний, але щасливий. Коли мама розповідає історії з мого дитинства, хочеться собою і пишатися, і плакати.

– Як родина Насібових приживалася в Миколаєві?
– Дуже важко. Коли приїхали, не знали ні української, ні російської. Тут інший менталітет, інший життєвий устрій. Попервах у мене виникало чимало непорозумінь з ровесниками. Перша бійка в мене виникла за комічних обставин. Хлопець привітався зі мною, сказав «Привіт», а я знав українською єдине слово – «сука». Розумів, що воно означає. З ним і переплутав «привіт». І почалася сутичка. Але поступово звик, знайшов друзів, почав ходити на боротьбу. А в 12 я вже потрапив у маріупольський спортінтернат.

– У вас є брати чи сестри?
– Так. Молодші брат і сестра. Ібрагім теж займається греко-римською боротьбою, до речі. Йому 14 років і він вже призер цьогорічного чемпіонату Європи серед кадетів. Вважається перспективним, каже, що буде боротися не гірше за мене. У нас із Ібрагімом своєрідний батл. Він каже, що наздожене мене за досягненнями. «Зроблю все, щоб тобі було нелегко», - відповідаю.

– Вперше застати війну ви мали ще в 2014-му, в Маріуполі. Які спогади з того часу?
– Ніби малий, але багато що було зрозумілим вже тоді. Ми жили на базі, туди потім заїхали азовці. Ми перебралися в Донецьк, але невдовзі кіпіш зі створення так званих «днр/лнр» почався вже там. Довелося нам перебиратися вже в Запоріжжя. Вже тепер подізнавався, що чимало маріупольських однокласників воюють. Чи воювали. По обидві сторони. Дехто з тих, хто став на бік ворога, вже загинув. Дуже неприємно це все. Для нашої сім’ї якось завжди було очевидно, на чиєму боці бути. Мої батьки завжди казали: «Всі війни світу – справа рук росії». Тато з мамою пам’ятають початок 90-х, коли російські танки зайшли в Баку і повбивали багатьох азербайджанців. Росія для мене завжди була країною-терористкою.

– Прийнято вважати, що найбільші вороги азербайджанців – вірмени. Але ці народності в Україні співіснують мирно. Зокрема у збірній з греко-римської боротьби, де є тренер Мурат Саргсян, а є борець Парвіз Насібов…
– Тут із цим справді проблем немає. В Україні вірмени з азербайджанцями спокійно сідають за один стіл. Скажімо, мені і нашій команді сильно допомагає вірменин Вартан, великий друг спорту і наш друг, в нього дружина українка.

– У вас теж дружина українка.
– Олена (в дівоцтві Кремзер – авт.) сама колись боролася (була чемпіонкою молодіжних чемпіонатів світу і Європи – авт.), тому розуміє мене як ніхто. Ми вже дев’ять років разом. І це дуже добре. Думаю, без Олени я б не став тим, ким зараз є. В усіх розуміннях. По-перше, добре, що ми так довго разом і в мене вже немає потреби відволікатися на дівчат. Мені так пощастило. По-друге, кохана одночасно мій психолог, дієтолог і майже тренер. Її поради мені дуже допомагають. Олена мене знає найліпше. В моїх медалях – дуже велика заслуга дружини. Велика їй дяка, що допомагає і терпить. Особливо в ті миті, коли дуже важко і нерви на межі. А взагалі про боротьбу ми, таке враження, розмовляємо 24/7. Батьки теж у мене непогано розбираються, хоч самі й не займалися. Можемо зібратися разом і подивитися боротьбу. Тим паче, я люблю покритикувати брата за його борцівські помилки.

– Спорт наразі займає все ваше життя чи після перших заробітків з’явилися нові інтереси і заняття?
– Поки тільки спорт – тренування і змагання. Віддаю боротьбі весь час, оскільки розумію, що спортивне життя недовге. Поки можу, стараюся сконцентруватися на боротьбі максимально, щоб потім піти з чистою совістю. Поки є лише пасивний дохід. Про серйозне заняття бізнесом подумаю після завершення кар’єри.

– Чув, що поряд із боротьбою ви мали бажання грати в футбол.
– Так. Люблю грати досі, і в мене начебто непогано виходить. До речі, попереду в нас дуже важливий матч проти команди Володимира Шацьких. Сім на сім. Якщо програє моя команда – купляю їм одного барана. Якщо ми виграємо, то суперники накривають на всіх стіл.

– Футбол – це теж спорт. А як вдається від нього відволікатися?
– Весь вільний час проводжу з сім’єю. Синочкові Алі три місяці, хочеться бачити, як він росте, насолоджуватися перебуванням з ним. Сім’я – це наразі моє основне дозвілля. Олена з Алі були поряд навіть під час Олімпіади в Парижі. Хтось казав, що це може негативно вплинути на мій виступ, що я буду відволікатися. Але на цій Олімпіаді я виступив навіть краще, ніж на попередній. Мене присутність коханої і сина, навпаки, надихає.

– Парвізе, за короткий проміжок часу ви навчилися непогано розмовляти українською. Життя змусило?
– Так. Сумно, що раніше не розумів, що свою мову треба знати. Та не лише я – багато хто не розумів. Це дивно, що громадяни України розмовляють російською, хоча є власна мова, набагато красивіша, навіть крутіша. Якоїсь миті вирішив, що буду поступово звикати до української, розмовляти нею, практикуватися, щоб з часом перейти повністю. Не буду приховувати, дається важко, я навіть репетитора найняв.

– Ви повністю перебралися до Києва?
– Поки так. Тут вже і моя сім’я, і батьки. Вочевидь, тут залишуся й у майбутньому.

– Про що ви зараз мрієте найбільше?
– Щоб закінчилася війна і щоб Україна перемогла. Багато моїх друзів, знайомих воюють. Я часто з ними спілкуюся і чую слова підтримки. Хоч підтримка насправді потрібна їм. Насправді, мене мужність цих людей теж робить сильнішою. Так, може, зараз розмови про спортивний фронт не дуже доречні, але спорт завжди був обличчям країни. Звісно, боротися – не воювати, але я намагаюся, щоб через боротьбу про Україну говорили в світі. І розумію, що можливість тренуватися і змагатися маю лише завдяки хлопцям і дівчатам, які боронять Україну на передовій. У всіх має бути таке розуміння. Бо й сам не збагну, як таке може бути, щоб у самому центрі Києва, біля «П’яної вишні» відбувалася якась нетвереза вакханалія, а в якихось сотнях метрів – алея слави на честь десятків тисяч українців, які теж могли б зараз веселитися, але вже ніколи не зможуть. Ось такі явища заводять зокрема моїх друзів-військових. «Чому, поки я воюю, вони поводяться, як свині?», - кажуть.