Микола Жидков. Футболіст, який грав у Польщі та став вогнеметником у ССО

Він хотів грати у футбол за кропивницьку «Зірку», бути схожим на Андрія Шевченка, прославляти Україну на найкращих стадіонах світу. Але коли почалося повномасштабне вторгнення російського агресора, полишив плани та мрії, ставши на захист рідної України. 1 червня 2023 року старший солдат, вогнеметник 3-го полку Сил спеціальних операцій ім. Святослава Хороброго Микола Жидков на позивний «Сокіл» загинув під населеним пунктом Новодонецьке Донецької області…

Від Зірки до Венгжанки у пошуках футбольного щастя

Все дитинство Миколи Жидкова пройшло під знаком спорту. Активний, непосидючий, з блискавкою в очках. Аби вгамувати енергію, у шість років записався до міської секції карате. Тренування, збори, турніри… І перші призи — чемпіон турніру трьох областей, міські та обласні змагання, перший кю, що є аналогом кандидата в майстри спорту. Але в десять років гору взяв футбол. Головна футбольна школа Кропивницького, ДЮСШ «Зірка», оголосила набір, який з легкістю пройшов уже підготовлений до спортивних звитяг Микола.

«Нашим першим тренером був Олексій Кацман, саме він зробив величезний внесок у футбольне становлення сина, — розповідає батько Миколи Віталій Жидков. — А ще — місцевий футболіст Олександр Кочура. Він, як і Андрій Шевченко, були кумирами Миколи.

Син був дуже самостійним та цілеспрямованим. Коли наставники побачили, що в команді він один із найкращих, ми побували на переглядах в різних клубах. Були в луцькій «Волині», донецькому «Шахтарі», а зупинилися в Училищі олімпійського резерву Дніпра, де Микола провів два наступні роки».

Успіхів у футболі досягає один із тисячі: шалена конкуренція, високі вимоги. Шлях нагору треба прокладати наполегливістю, майстерністю, важкою працею. І, звісно, без таланту та везіння нічого не буде. Треба знайти свій клуб, свого тренера, щоб усе склалося в єдине ціле.

Після Дніпра були три чудових роки у Кременчуці під керівництвом досвідченого тренера Олександра Назаренка та переїзд до Польщі. «Нам хотілося рухатися вперед, вирішили, що саме в Європі будуть для цього найкращі умови, — згадує Віталій Жидков. — Рік тренувався у Кракові, де через неповноліття не міг грати в офіційних іграх. А коли виповнилося 18, відгукнувся на запрошення «Венгжанки» з регіональної ліги. Це аматорський клуб, тому удень син працював на будівництві, ввечері тренувався, а на вихідних були ігри. Йому все подобалося: саме місто, атмосфера в колективі. Прижився, навіть відмовлявся від переходів до команд з вищих дивізіонів».

Коридор пошани від поляків

Справжньою відрадою для Миколи були відвідини батьків та друзів в Кропивницькому. За найменшої нагоди, взимку чи влітку, грав у футбол, заявлявся на різноманітні турніри. І здійснив свою мрію, зігравши проти Олександра Кочури, на якого рівнявся у дитинстві.

«Кропивницький — місто не надто велике, всі один одного знають, тим паче, у футбольних колах, — розповідає перший заступник голови Кіровоградської обласної асоціації футболу Ярослав Пилипенко. — Ми з Миколою грали у футбол, періодично спілкувалися. Він був креативний, розумний атлет, мав перспективу. Принаймні, в першій лізі міг точно виступати. Грав у центрі півзахисту, інколи тренери ставили на фланг. Мав гарну витривалість, бійцівський характер. У команді мають бути такі виконавці, які у складних ситуаціях беруть відповідальність на себе.

Він мав контракт у Польщі, була перспектива перейти на вищій рівень. Але повернувся в Україну, хоча батьки були проти такого рішення. Але як його можна було переконати?»

24 лютого 2022 року Микола дізнався про вторгнення росії. Перший день, як казали його польські друзі, був розгубленим, а згодом почав діяти. Організував збір коштів та придбав для спецпризначенців 3-го полку позашляховик, згодом передав екіпірування, засоби захисту. Весь цей час думками був в Україні, на зв’язку з друзями, які пішли воювати.

Батько Миколи каже, що для нього рішення сина повернутися в Україну не стало несподіваним. «Як громадянин, я його розумів, але як батько… Дуже важко змиритися, що твій син обирає війну та захист Батьківщини, коли спокійно міг грати у футбол та насолоджуватися життям у мирній Польщі. І продовжувати звідти допомагати нашим військовим. Мені кажуть, чому я, як батько, не був тоді наполегливим, чому не відмовив? Але це кажуть люди, які не знали Миколу, які не розуміли його мотиви та настрої».

У листопаді 2022 року Микола повернувся в Україну. В останньому за його участі матчі «Венгжанка» перемогла 6:1, а українець забив два м’ячі. Після гри гравці обох команд влаштували 21-річному Жидкову коридор пошани, а представники клубу подарували пам’ятну футболку і букет квітів у кольорах прапорів України та Польщі.

«Його тягнуло на передову, на поле бою…»

Із січня 2023-го Микола Жидков служив у ЗСУ. Замість бутс носив берці, а футбольну форму змінив на військовий однострій. Позивний взяв «Сокіл», на честь рідного села Соколівське, що межує з Кропивницьким.

Після навчання нетривалий час служив у підрозділі 3-го полку ССО, а згодом відправився на передову. «На той момент я був заступником командира групи, — розповідає військовий з позивним «Берт». — Микола служив у тиловому підрозділі, але дуже хотів із нього піти. «Я вже не можу відкривати цей шлагбаум, хочу займатися серйозною справою», — наче зараз пам'ятаю його слова. Ми разом служили на Донецькому напрямку, але в різних групах. Одні поверталися із завдання, інші йшли... Часу для спілкування було небагато, але Микола чимось притягував до себе, вирізнявся з-поміж інших».

Побратими чудово знали про пристрасть Миколи, скільки сил та здоров'я із самого дитинства він віддав футболу. Але, що цікаво, на службі він жодного разу не згадав про спорт, нічого не говорив про ігри, не обговорював якісь поточні результати матчів. Всі його думки були про військову справу — про зброю, екіпірування, тактику...

«Микола був вогнеметником, крім того, швидко опанував і гранатомет МК-19, виходив із ним на завдання, — каже «Берт». — До цього він не мав жодного стосунку до військової служби. Якось сказав, що не міг грати у футбол у Польщі, коли в Україні всі воюють. Його тягнуло на передову, на поле бою.

У мене на телефоні є фото, де він стоїть біля розбитої ворожої техніки. Кажу йому: «Миколо, давай тебе сфоткаю, бо всі думають, що ти у футбол граєш, а не на війні». Від нього йшов суцільний позитив, добрий гумор. Був завзятим, хотів усе зробити тут і зараз, часом хлопці навіть його притримували…

Він сказав що саме тут, в підрозділі, реально кайфує, відчуває своє призначення. На жаль, на самій передовій він пробув десь два місяці, може, навіть менше. Позиція потрапила під артилерійський обстріл...»

Поховали Миколу Жидкова на Алеї слави Далекосхідного кладовища Кропивницького.

Новина про загибель 22-річного Миколи Жидкова сколихнула футбольну спільноту. Польський клуб на своїй сторінці у Фейсбук написав: «На війні за нашим східним кордоном загинув гравець LKS Wgrzcanka, який восени минулого року повернувся в Україну, щоб мужньо захищати свою родину, друзів та Батьківщину від російської агресії. Коли він виходив на поле, боровся до останнього подиху, щоб принести своїй команді перемогу, а коли йшлося про боротьбу за свободу країни, він пожертвував власним життям!»

Серед слів співчуття дописувач Єжи Опіль написав: «Завжди скромний, спокійний, не шукав оплесків за своє рішення. Мікі, ми пишаємося, що могли тебе знати...»

Футбольний майданчик на вулиці Миколи Жидкова

Понад рік, як Микола загинув, а його друзі по життю та футбольним командам, побратими бережуть світлу пам’ять. «Перший турнір пам’яті Миколи Жидкова був проведений у Кропивницькому через кілька тижнів після його загибелі, — розповідає Ярослав Пилипенко. — Взяли участь дев’ять команд, а кожен матч розпочинався хвилиною мовчання під звуки оркестру 3-го полку. Вже два турніри прийняв Кременчук, восени минулого року в Соколівському відбувся дитячий турнір пам’яті. На 2025 рік обов’язково заплануємо змагання у Кропивницькому, можливо, з футзалу, бо і на цьому виді спорту Микола чудово розумівся. Від нас йдуть найкращі хлопці, маємо їх пам’ятати та бути гідні їх».

Указом Президента України Миколу Жидкова нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), від Сил спеціальних операцій — медаллю «Хрест ССО». На пам’ять про друга Данило Кравченко створив сторінку в Інстаграм, а фанати на матчах вивішують прапори.

У селі Соколівське вулицю перейменували на честь Воїна. Наприкінці неї, де зараз невеликий яр, є ідея звести футбольний майданчик розміром 44 на 22 метри, з огорожею, роздягальнями. Зараз у сільраді триває процес виділення земельної ділянки.

«Є підтримка з боку 3-го полку, сільради, обласної футбольної федерації. Дуже сподіваюся, що невдовзі розпочнеться будівництво, — каже ініціатор проєкту Віталій Жидков. — На майданчику гратимуть військові, проходитимуть реабілітацію поранені, у вільний час займатимуться діти та всі охочі. Нехай завжди пам'ятають, завдяки яким хлопцям та дівчатам над Кропивницьким та всією Україною врешті буде мирне блакитне небо».

Дмитро ШАПОВАЛ