«Радію чужим перемогам». Рижикова розповіла, чому не вийшла у фінал ОІ

Українська легкоатлетка Анна Рижикова не зуміла пробитися до фіналу Олімпійських ігор 2024 у Парижі у бігу на 400 метрів з бар'єрами. У півфіналі українка стала сьомою, подолавши дистанцію за 55.65 секунд. Для виходу у фінал потрібно було потрапити до топ-2 у своєму забігу.

Анна поділилася емоціями після змагання.

Про виступ у півфіналі: На жаль, далі не пройшла. Дуже сильно хотіла, але це не моя Олімпіада. Викладалася, старалася, хотіла, але це спорт. Більше мрій тут розбиваються, ніж справджуються. Радію чужим перемогам: дівчат [Ярослави Магучіх та Ірини Геращенко], Михайла [Кохана у метанні молота]. Сама, на жаль, зупиняюся у півфіналі.

Про свій третій забіг на Олімпійських іграх: У принципі, непогано почувалася. Не скажу, що витратила зайві сили – швидше, розбігалася. Тут кому як: і за старою системою я пройшла б [до півфіналу], і за новою – різниці не було. Але деякі дівчата, які могли б пройти за старої системи, на наступний день пробігли гірше і не кваліфікувалися.

Як оцінює олімпійський сезон: Вийшов не такий, як я планувала. Підготовка була чудовою, але посеред сезону захворіла. Сподівалася, що минеться легким переляком, але це вибило мене на пару днів. Але потім результати впали – це відкинуло мене на кілька тижнів назад у плані підготовки. На Євро не змогла повернутися на той рівень, після нього почали заново працювати. Що маємо, те й маємо.

Про найпам'ятніші моменти Олімпіади-2024: Мабуть, перемога Ярослави та третє місце Ірини – наш подвійний п'єдестал. Не була на стадіоні, дивилася результат онлайн, але ми вітали дівчат у селищі. Надзвичайна подія, дуже приємно, вся Україна за них раділа. Чиясь мрія справдилася.

Для себе, мабуть, я рада просто, що тут. Все ж я у 2012 році вперше приїхала на Олімпіаду, тепер у 2024-му – трохи є часу на високому рівні тримати марку. Не всі можуть стати переможницями чи призерками Олімпійських ігор. Я всю кар'єру про це мріяла, але такий результат. Але я рада, що я тут, що це повноцінна Олімпіада, а не як у Токіо, де все обмежене. Повний стадіон людей, що нас підтримують. Виходиш на доріжку – і не чути всіх емоцій, коли 75 тисяч тобі аплодують. Мало хто за свою кар'єру таке відчує. Олімпіада ніколи не зрівняється з чемпіонатами світу, Європи в плані відповідальності, мандражу, за всіма відчуттями. Цьому не навчити, не пояснити, воно закладено в людині: або ти витримуєш тиск, або ні. Тому олімпійські чемпіони – вони навіки, про них у минулому часі не говорять.