Нація переможців. Як волейбольна збірна йшла від занепаду до Ліги націй

Сьогодні український чоловічий волейбол переживає миті найбільшого злету за часів незалежності. На початку літа збірна України вперше в історії виграла Золоту Євролігу. Паралельно ми гарантували собі право вперше виступати в Лізі націй - найпрестижнішому комерційному турнірі серед національних команд. До того був перший в історії чвертьфінал чемпіонату світу. Все це свідчить про те, що волейбольна Україна виходить на якісно новий рівень і стає вагомим гравцем у світі. Що є результатом спільної діяльності всіх причетних осіб – керівників клубів, керівництва Федерації волейболу України та титульного спонсора збірної - компанії «Епіцентр».

Кадровий потенціал та занепад

У перші роки незалежної України наш волейбол мав потенціал, з яким можна було виходити на провідні ролі в Європі та світі. У ті часи ще виступали олімпійський чемпіон 1980-го року Юрій Панченко, а також інші видатні волейболісти, які були чемпіонами світу та Європи. Інша річ, що не всі вони виявили бажання за збірну України виступати.

Тим не менш, перший в незалежній історії Євроволей завершився для України доволі успішно – шостим місцем. Ще раз у вісімку наші волейболісти потрапили за підсумком чемпіонату Європи-1997 і завдяки цим результатам вперше в історії пробилися на чемпіонат світу, де посіли десяте місце.

Наша команда демонструвала яскраву гру і ще не розгубила того кадрового потенціалу, який готувався в системі радянського спорту. Однак буремні 90-ті недарма називали періодом міжчасся. Чимало дитячо-юнацьких шкіл тоді припинили роботу, тренери виїхали за кордон чи перейшли на більш оплачувані професії. У підсумку, в нашому волейболі виник провал, який ускладнювався зміною громадянства найталановитіших волейболістів.

Зрештою, збірна України скочувалася щораз нижче. Після 1997-го чоловіча команда протягом 20-ти років пробилася на Євроволей лише раз, ставши 12-ю в 2005-му. Після того був виключно регрес. Важливо відзначити, що ті гравці, які зберегли спортивне громадянство України і виступали за закордонні клуби, найчастіше воліли ігнорувати виклики в національну збірну. Не лише через її слабкість, а й через те, що Федерація волейболу не могла чи не хотіла забезпечити найелементарніших потреб. Наприклад, компенсувати витрати на авіаперельоти гравців. Збірна України збиралася раз чи два на рік, після нетривалих зборів провалювала відбірний турнір і заморожувала своє існування до наступного відбору.

Відродження та новий злет

Так продовжувалося до 2016-го року, коли Федерацію волейболу очолив колишній топ-рефері Михайло Мельник. На той час чоловіча збірна України посідала в рейтингу FIVB 54-те місце. Нижче падати було вже неможливо. Тож Михайло Григорович поставив одним із першочергових завдань повернення наших національних команд у світову еліту. Перше, що зробив новий президент – зупинив процес еміграції українських волейболістів в інші країни. Без підпису ФВУ громадянства не може змінити жоден гравець. І після 2016-го ці підписи ставити перестали.

Другим важливим фактором для поліпшення позицій у рейтингу була участь збірних у комерційних стартах калібру Євроліги. Новий керівник ФВУ зумів переконати урядовців, що успішність збірної в офіційних турнірах напряму залежить від виступів у комерційних. І з 2017-го чоловіча і жіноча збірні України стали постійними учасниками Євроліги. А передували старту в цьому турнірі дві важливих події: перше в історії срібло української молодіжки на Євроволеї та прихід нового перспективного тренера.

Представники згаданої молодіжної команди вже в найближчому майбутньому стали фундаментом для національної збірної і допомогли їй піднятися на найвищу вершину в часи незалежності. При чому це сходження головна команда почала під керівництвом маловідомого латвійського фахівця Уґіса Крастіньша. «Призначення Уґіса супроводжувалося величезною хвилею обурення найперше представників харківського волейболу, які звикли диктувати умови, - згадує Михайло Мельник. – Нас, представників ФВУ, звинувачували в тому, що довірили команду маловідомому тренеру».

Проте вірність такого рішення була доведена часом. Уже в 2017-му збірна України з першої спроби виграла Євролігу, а в 2019-му після 14-річної перерви виступила на Євроволеї. І завершила континентальну першість виходом у чвертьфінал і підсумковим сьомим місцем. Далі – більше. Слідом за першими успіхами і відразу після паузи, пов’язаної з пандемією коронавірусу, команда отримала міцну опору у вигляді титульного спонсора – мережі торгових центрів «Епіцентр». Один зі співвласників компанії, віце-президент ФВУ Олександр Герега відчув, що збірна України з волейболу має величезний потенціал аж до можливості пробитися на першу в історії нашого чоловічого волейболу Олімпіаду.

Від великої війни до великих перемог

Паралельно з цими успіхами Україна отримала право стати співгосподаркою Євроволею-2023. Це стало можливим за ініціативи і надання фінансових гарантій «Епіцентром», а матчі мав приймати запорізький спорткомплекс «Юність». Проведений там у серпні 2021-го Кубок Хортиці за участю топових збірних Сербії та Болгарії був своєрідним прологом до європейської першості.

Втім, ці плани перекреслило повномасштабне російське вторгнення. Війна паралізувала усі галузі життєдіяльності і волейбол не був винятком. Національні чемпіонати серед чоловіків і жінок, які вже мали вельми презентабельний вигляд, довелося зупинити. Сезон-2021/2022 команди не дограли, а нову першість розпочали лише восени та й у дуже специфічному форматі: усі поєдинки Професійної волейбольної ліги проводилися в комплексі «Маленький Париж» під Чернівцями.

Попри такі складнощі чоловіча збірна вкрай успішно виступила на чемпіонаті світу, куди пробилася вперше за 24 роки і лише вдруге в історії. В груповому турнірі наші співвітчизники програли сербам, але перемогли Туніс і Пуерто-Ріко і вийшли в 1/8 фіналу. На цій стадії українці провели, мабуть, найкращий в історії поєдинок. Могутню збірну Нідерландів із зірковим Німіром Абдель-Азізом наші волейболісти просто не помітили, рознісши грізного суперника всього за годину! І нехай у чвертьфіналі підопічні Уґіса Крастіньша поступилися, Україна здійснила черговий прорив.

Наступний сезон став найнасиченішим за всю історію чоловічої збірної України. Протягом чотирьох з половиною місяців 2023 року українці мали провести чотири відповідальних турніри: Золоту Євролігу, Кубок претендентів, Євроволей і олімпійську кваліфікацію. Мінмолодьспорт, титульний спонсор і Федерація волейболу України подбали, щоб команда добре підготувалася до цих змагань. І нехай у фіналі Золотої Євроліги українці поступилися збірній Туреччини, нікого цей результат особливо не засмутив. Всі розуміли: найголовніше попереду.

Втім, у час, коли всі причетні мали згуртуватися навколо єдиної мети, усередині колективу стався певний злам. За його підсумками збірна України на трьох наступних змаганнях не опустилася нижче певного рівня, але й не продемонструвала свого максимуму. У Кубку претендентів українці в півфіналі знову поступилися туркам і пробитися в Лігу націй не змогли. Чемпіонат Європи після дуже невиразного групового турніру завершився виходом у чвертьфінал. Нарешті в олімпійській кваліфікації наші волейболісти посіли п’яте місце і нагоду вперше зіграти на Іграх втратили.

Нова трансформація та диво від Лосано

Проаналізувавши виступ команди в сезоні-2023 виконком ФВУ разом із титульним спонсором дійшли до висновку, що команда потребує змін. Уґісові Крастіньшу, котрий протягом семи років очолював команду і вивів її на якісно новий рівень, подякували за роботу. При виборі кандидатури нового головного тренера представники ФВУ та «Епіцентру» провели перемовини з 24-ма фахівцями з різних країн світу. І врешті зійшлися на постаті 67-річного аргентинського спеціаліста Рауля Лосано. Тренерською діяльністю Рауль займається з 1974-го, в ході кар’єри очолював збірні Іспанії, Польщі, Німеччини, Ірану і Китаю. Вагомим аргументом на користь кандидатури Лосано стало його бажання допомогти Україні в скрутний для неї час.

Роботу під керівництвом нового тренера команда почала в квітні, на тренувальній базі «Епіцентр-Подоляни» в Городку на Хмельниччині. На самому початку діяльності пан Лосано зіткнувся з непередбачуваними труднощами. Один за одним з різних причин від виступів у нинішньому міжнародному сезоні відмовилося дев’ять волейболістів, четверо з яких виступають у лавах чемпіона України «Прометея», а ще п’ятеро представляють іноземні чемпіонати. Усі – лідери збірної зразка минулих сезонів. На додачу випали за станом здоров’я вже в ході роботи Дмитро Вієцький та Владислав Щуров, ще два потенційних гравці основи.

Катастрофа? Рауль Лосано так не думав. Довикликавши кількох молодих волейболістів і 42-річного центрального блокуючого Миколу Рудницького з клубу «Житичі-Полісся», аргентинський фахівець взявся за кропітку працю. Працю, яка дала вражаючі результати. Оновлена на 90% команда створила справжню сенсацію, вперше в своїй історії вигравши Золоту Євролігу.

Відразу після фінального матчу проти хорватів Рауль Лосано виступив з важливою промовою: «Цю перемогу команда, наш тренерський штаб і я особисто присвячуємо тим людям, які втратили в ході війни з росією житло, сім’ї, дітей. Сподіваюся, ми подарували цим людям промінчик світла і радості. Також сподіваюся, що наш успішний виступ морально допоміг бійцям, які захищають українську землю на передовій. Нехай наша перемога додасть воїнам натхнення в боротьбі проти російського агресора. Ми розуміємо, що можемо представляти Україну лише завдяки їм».

Завдяки високому рейтингу FIVB наші волейболісти достроково гарантували собі перший в історії виступ у Лізі націй. Це найпрестижніший комерційний турнір світового волейболу, у якому беруть участь 18 найсильніших національних команд планети.

Враховуючи цей успіх та відсутність реальної турнірної мотивації на Кубку претендентів, Рауль Лосано пішов назустріч чотирьом лідерам команди, давши волейболістам змогу перепочити і залікувати травми. Натомість фахівець запросив до лав команди з прицілом уже під Лігу націй-2025 чотирьох юніорів, котрі досі за національну збірну не грали ніколи. З ними в складі ще більш оновлена команда перемогла в чвертьфіналі Кубка претендентів чилійців і в підсумку завершила змагання четвертою. І це дійсно дивовижно. Стрімкий рух чоловічої збірної України вгору не зупиняють жодні зовнішні чи внутрішні чинники. І далі обов’язково буде!