Від Каннаваро до Буффона: символічна збірна Парми всіх часів

27 липня 1913 р. у Пармі було засновано футбольний клуб «Верді», який було названо на честь славнозвісного уродженця Пармського герцогства композитора Джузеппе Верді, 100-річчя від дня народження якого якраз і відзначали в тому регіоні тогоріч. Наприкінці того самого 1913 р. футбольний клуб було перейменовано, й він став однойменком із містом. А нині пармезанці святкують 110-річчя свого футбольного проєкту.

«Як стати єврограндом, не будучи грандом на батьківщині – запитайте в Пармі», – слова італійського колеги під час дружньої вечері під к’янті й живу венеціанську музику сказані були нібито й жартома, та очі мого співбесідника не виказували посміху. Справді, пармезанці наче й зібрали пристойну колекцію євротрофеїв, якій позаздрять, приміром, абсолютно всі клуби пострадянського простору, проте максимум, чого доскочили на батьківщині, це віцечемпіонство, кілька національних кубків, один Суперкубок Італії. Та все ж ризикну не погодитися з апеннінським медійником: хай і на історично не надто тривалий час, та й усередині рідної країни «хрестоносці» були саме грандами, створюючи хаос на горі таблиці й регулярно псуючи настрій грандам традиційним.

Де-не-де на київських трибунах 1990-х мені траплялися хлопці з шаликами, кепками, налобними пов’язками «Парми» – кольори «хрестоносців» надто вже імпонували динамівській торсиді, а кількість відповідної динамівсько-української атрибутики тоді, коли м’яко, не зашкалювала. От і доводилося шукати якісь замінники (ними, до речі, слугували ще й шалики-капелюшки данського «Брондбю» та італійської «Верони»). Й певна симпатія до пармезанців у наших широтах спостерігалася. Хоча, звісно, «Мілан» та «Юве» були куди популярніше в тифозі вітчизняного розливу.

Твердячи про кращих із кращих в історії «Парми», спіймав себе на тому, що здебільшого вони репрезентують 1990-ті рр., що цілком природньо – золота пора, а також на тому, що найбільший вибір зірок, які віддали свої кращі футбольні роки саме «жовто-синім», – в оборонній лінії. Парадокс, адже «Парма» все ж таки тяжіла до яскравого комбінаційного атакувального (вибачте мені це дилетантське твердження!) футболу? Якщо копнути глибше, то не такий уже й парадокс. Архітектор тієї «Парми» тодішній президент клубу Калісто Танці до певночасся вправно вів футбольний бізнес, впору продаючи гравців й доволі вчасно купляючи найзірковіших виконавців (згодом уже ввів себе в неславу, ізганьбивши свій молочний концерн, що зазнав найбільшого банкрутства в історії Європи, та то – інша історія). А виконроб у «Пармі» 1990-х Невіо Скала весь час шукав оптимальний мікс гравців в атаці, відтак і тасував, і тасував ту колоду з допомогою фінансової моці концерну «Пармалат». І поєднання виходили вельми креативні, хоча й нетривалі в часі. Нумо, пригадаймо пармезанських легенд!

Інший «вічно перший!»

Воротар: Джанлуїджі Буффон (народився в 1978 р.)

Це – голкіпер поза часом! Починав свій зірковий шлях він ще в тій славнозвісній «Пармі» 2-ї половини 1990-х, а в 2021-му, вже на завершальному етапі ігрової кар’єри повернувся до рідного клубу. На жаль, не справдилася його мрія – повернутися в складі «Парми» до серії А за підсумками минулого сезону (й травма чатувала на Джиджі в критичний момент – у перехідних матчах), та фан-популярності, шарму та медійності нинішній «Пармі» він істотно додає. Ця людина – сама історія легендарного клубу! В складі пармезанців свого часу він вигравав Кубок і Суперкубок Італії, а також Кубок УЄФА.

Легенда за легендою!

Захисники: Антоніо Бенарріво (народився в 1968 р.), Фабіо Каннаваро (народився в 1973 р.), Алессандро Лукареллі (народився в 1977 р.), Луїджі Аполлоні (народився в 1967 р.)

Ліворуч у захисті розташую Антоніо Бенарріво. Всі 1990-ті й добру половину нульових він провів у «Пармі». Зібрав приголомшливу колекцію трофеїв: три Кубки та Суперкубок Італії, Кубок кубків, Кубок УЄФА та Суперкубок УЄФА. Ледь-ледь не дотягнувся до світового «золота» в складі «Скуадри Адзурри» в 1994 р. Невисокий мобільний фланговий оборонець вправно діяв і лівою, і правою ногою. Міг закрити буквально весь фланг, а його ювелірні навіси нападники незрідка перетворювали на голи.

У магазині спортивного одягу американського міста Фарго, що в штаті Північна Дакота, через рік по закінченні переможного для Італії мундіалю-2006 я знайшов у продажу футболку з портретом Фабіо Каннаваро, який високо над головою тримав світовий чемпіонський кубок, і написом: «Італія – чемпіон». Питання «купляти – не купляти» переді мною не стояло. Звісно, так! Тим паче, що ціна на торішній одяг у США не зашкалює – буквально копійки коштує, навіть і не товстосумар може собі дозволити. На касі розговорився з продавчинею, від неї дізнався, що подібного штибу футболок у 2006-му в їхньому магазині було безліч, та розкупили їх здебільшого італійські емігранти. Хай там як, а Каннаваро – один із головних творців тієї італійської звитяги. Проте він знаний не лише як капітан чемпіонської «Скуадри Адзурри». Каннаваро провів у «Пармі» всю другу половину 1990-х, зробивши ледь не вирішальний внесок у її тодішню єврозвитягу – завоювання Кубка УЄФА в 1999 р. Також у його пармезанському доробку – два Кубки та Суперкубок Італії. Саме як пармезанцю в складі збірній йому трошки не пощастило: євротріумф був надто близько в 2000 р., та оминув Канну. Й досі перед очима його тодішні післяматчові сльози. Та надалі футбольна доля пошанувала його справжнім визнанням, вершиною якого став «Золотий м’яч»-2006. Його козир – суперове, ледь не ідеальне вміння обрати позицію. 176 см – хіба це зріст для центрального захисника? Та менше з тим, на своїй позиції певний час він вважався найкращим у світі! Й хоч пограв у багатьох зіркових клубах, найбільше матчів у клубній кар’єрі зіграв саме в синьо-жовтій футболці «Парми».

Хоч Алессандро Лукареллі й не є представником зіркового покоління пармезанців (його зірка розквітла в «Пармі» в суворі для клубу 2010-ті рр.), проте його місце серед історично кращих гравців джало-блу сумнівів не викликає. 10 років по правді відслужив уродженець Ліворно та вихованець «П’яченци» пармезанському клубу, зігравши за нього мало не три з половиною сотні матчів. Не полишив «Парму» навіть у серії D, відмовившись від фінансово привабливих пропозицій. Капітан не зрікся свого корабля та пройшов весь тернистий шлях від серії D до серії А. Капітанствував у тій команді, яка стрімко йшла нагору повз усі перешкоди. Й клуб віддячив своїй легенді, вивівши з обігу 6-й номер, під яким грав Лукареллі. Лівий центральний захисник на початку ігрової кар’єри грав ліберо. Був напрочуд небезпечним у штрафному майданчику суперників під час стандартів.

Праворуч у захисті розташую ще одну легенду «Парми» – Луїджі Аполлоні. Витривалий, тактично грамотний, фізично потужний оборонець. Й на його рахунку більш як 300 матчів за «дукалі». Назагал 13 років провів він у складі пармезанців, дебютувавши ще в 1987 р. й догравши в складі клубу з Парми ледь не до початку нового тисячоліття. Він пройшов із командою весь зірковий шлях нагору, долучився до всіх єврозвитяг «хрестоносців» і багатьох національних успіхів: Кубка кубків 1993 р, двох Кубків УЄФА 1995 й 1999 рр., Суперкубка УЄФА 1993 р., двох Кубків і Суперкубка Італії у 1990-ті. Так, його основна позиція – центральний оборонець (яку ж непрохідну пару центрдефів вони складали з Лоренцо Мінотті!), та міг він закрити й будь-який із флангів захисту. Зважаючи на його правоногість, визначу для нього місце на правому фланзі. Ну, й, звісно, не забуваймо про те, що й Аполлоні є віцечемпіоном світу-1994 в складі «Скуадри Адзурри».

Варіант у захисті – Ліліан Тюрам (вигравав у складі «Парми» Кубок УЄФА в 1999 р.). Будучи гравцем «Парми», став чемпіоном світу та чемпіоном Європи в складі збірної Франції. Проте більшою мірою він мені запам’ятався в складі «Ювентуса», де неоднораз здобував скудетто (хоча деякі з них і було згодом анульовано). Та, за всієї поваги до Тюрама, уявити, що він йде з пармезанцями до нижчих дивізіонів (на відміну від Лукареллі) я не можу. Власне, й із «Юве» до серії В після скандалу кальчополі він не попрямував.

Ще один варіант – Альберто ді К’яра. Його можна використати на лівому фланзі оборони. Цей титулованець так само відіграв вагому роль в успіхах «Парми» в першій половині 1990-х рр.

Колекціонери віцечемпіонств

Півзахисники: Лоренцо Мінотті (народився в 1967 р.), Діно Баджо (народився в 1971 р.), Нестор Сенсіні (народився в 1966 р.)

Дозволю собі тактичний експеримент, сформувавши дует опорників у центрі поля з Лоренцо Мінотті (номінального ліберо) й Нестора Сенсіні (опорна зона для нього – рідна!). Так, Мінотті вдало взаємодіяв з Аполлоні в центрі захисту. Проте, як на мене, він не обділений талантом не лише підчищати оборонні огріхи своєї команди, а й гасити полум’я атак супротивників у зародку. Й Мінотті в «Пармі» – з 1987 р., і він пройшов із клубом тернистий шлях нагору. Проте не грав за «кроч'яті» в другій половині 1990-х. Характерна особливість його нагородної колекції – усіх кубків по одному: Кубок кубків, Кубок УЄФА (капітан команди в тому легендарному фінальному двоматчовому протистоянні з «Ювентусом»), Кубок Італії, Суперкубок УЄФА він здіймав над головою однораз кожний. Має і нагороду чемпіонату світу-1994, проте на самому турнірі не зіграв жодного матчу.

Довго обирав між Діно Баджо й Томасом Броліном й, зрештою, схилив шальки терезів на користь італійця. Він дещо більше відіграв за «Парму», ніж швед (хоча той фігурує, приміром, на обкладинці програмки до фіналу Кубка кубків-1992/93 між «Пармою» та «Антверпеном»). Щоправда, забив менше голів, та в складі цієї збірної є кому забивати, а от поборотися в центрі поля, переснажити супротивника, вправно зіграти у відборі й пободатися на другому поверсі – в цьому Діно дасть фору багатьом колегам за амплуа. Чеснота Діно – універсальність, він був успішним як у створенні, так і в руйнуванні. Бролін усе ж таки такою універсальністю похизуватися не міг, адже більшою мірою був спрямований на атаку. Ще один плюс у скарбничку чеснот Діно Баджо – два голи в двох фінальних матчах Кубка УЄФА-1994/95 у ворота «Ювентуса», які, власне, й дали змогу пармезанцям здолати потужного опонента. Два Кубка УЄФА з «Пармою», Кубок і Суперкубок Італії – на його рахунку. Й, звісно, безпосередній стосунок до світового віцечемпіонства «Скуадри Адзурри» в 1994 р.

Аргентинець Нестор Сенсіні на прізвисько Дідусь провів у «Пармі» назагал 8 років, двічі в її складі здіймав над головою Кубок УЄФА, однораз Суперкубок УЄФА, ще двічі Кубок Італії. Має унікальну для гравців «Парми» олімпійську медаль (у 1996 р. під аргентинським прапором став срібним призером Олімпіади в Атланті). Й Сенсіні був універсальним гравцем, що може закрити опорну зону, зіграти правіше в півзахисті або взагалі в обороні, ба навіть і під нападниками. Жорсткий півзахисник, який умів чіплятися за м’яч і не давати розгулятися креативним гравцям команд-суперниць.

Варіант для півзахисту, крім Броліна, – це француз Ален Богоссян. Хуан Себастьян Верон? Шкодую, якщо чесно, що він свого часу провів замало часу в «Пармі», хоча певний слід в її історії і залишив.

Кілька каденцій для гольових інтервенцій

Нападники: Ернан Креспо (народився в 1975 р.), Джанфранко Дзола (народився в 1966 р.), Алессандро Меллі (народився в 1969 р.)

В Ернана Креспо було дві каденції у «Пармі»: перша – о зірковій добі другої половини 1990-х, а друга – з перервою в десяток років, уже на початку 2010-х. Саме він відкрив рахунок у фіналі Кубка УЄФА проти марсельського «Олімпіка» в 1999 р. Тодішні медіа волали: «Креспо виграв Кубок УЄФА для «Парми». Перебільшували, звісно, не без того, та певну рацію мали, чого там. Креспо є 2-м бомбардиром в історії «Парми». Перший – зірка періоду після Другої світової війни Вільям Бронцоні, але тоді пармезанці грали в нижчих дивізіонах, і забивати голеадорам «хрестоносців» було куди легше.

Джанфранко Дзола провів найменше часу в клубі серед фігурантів цієї символічної команди. Та встиг зробити чимало: долучився до виграшу Кубка УЄФА (який шедевральний пас віддав на Діно Баджо в домашньому фінальному матчі проти «Старої Синьйори»!) та Суперкубка УЄФА, ввійшов до десятки найрезультативніших гравців клубу за всю історію та до символічної збірної Європи за версією асоціації ESM (європейських спортивних медіа). Креативний, технічно обдарований, самовідданий, Дзола був із тих гравців, які робили гру мистецтвом. І водночас умів сумлінно працювати на команду. Під нападниками, як на мене, – його оптимальне місце на полі.

Й долучу до збірної третього бомбардира в історії «Парми» Алессандро Меллі. Він захищав кольори «Парми» з 1985 р.(тоді команда грала в дивізіоні С1 – третім за силою в Італії) й аж до 1997 р., щоправда, з перервами. Забивав чимало, зокрема й гол, який вирішив зрештою долю фіналу Кубка кубків у 1993 р., в якому «Парма» здолала бельгійський «Антверпен» –3:1. Будучи молодим гравцем «Парми», в 1992 р., доскочив європейського «золота» в складі Італії U-21. Того ж таки року виграв із «Пармою» Кубок Італії, ставши кращим бомбардиром того турніру (тоді в другому фінальному матчі забив, до слова, у ворота «Ювентуса»).

«Де Енріко К’єза?» – запитаєте ви. Й справді, він складав потужну атакувальну пару з Креспо й забивав у фіналі єврокубка. Проте в складі «джало-блу» відіграв лише три роки. Звісно, до розширеного списку легенд саме «Парми» він входить, але, як на мене, як гравець ротації. А ще були Фаустіно Аспрілья та Хрісто Стоїчков, Альберто Джилардіно та зірка 1930-х Джузеппе Стоккі, Марко ді Вайо та Лучано Дежара, який пересічно забивав більш як по голу за матч на початку 1940-х. Перелік вправних форвардів «Парми» вражає! Хтось зробив більше для клубу, хтось – менше, та у фанатській пам’яті вони не здиміли, не обернулися внівець, а живуть дотепер. Власне, банери угруповання Boys Parma, яке, до слова, веде свою історію ще з 1977 р., – тому яскраве свідчення. До речі, на особливу повагу фанство «Парми» заслуговує і за те, що встановило ледь не клубний рекорд продажу абонементів у сезоні, коли їхні улюбленці грали в серії D!

«Живу в Коллекьо, поблизу Парми, працюю на заводі «Пармалат», та моя улюблена команда – «Інтер» – ці рядки з листа мого однодумця в царині колекціонування футбольної атрибутики, написані в 1990-ті, коли слава «Парми» долинула до всіх куточків футбольного світу, мене неабияк вразили. Запитав тоді того коллек’єзо про загальні футбольні симпатії працівників «Пармалату» й у відповідь дістав: «Різнобічні, але симпатиків «Парми» не більше, ніж «ювентіні» й «інтерісті». Отакої! Та, переглядаючи матчі серії А тієї зіркової для «кроч'яті» доби, все ж таки дивувався почутому: щоматчу на «Енніо Тардіні» – аншлаг, синьо-жовте ультрас-море дев’ятиваллям накочується на супротивників пармезанців, тисне неабияк. Відтак 200-тисячне місто просто не може не бути закоханим у свою команду! Власне, на шалику, який мені в 1990-х презентували пармезанські ультрас, крім традиційного напису Forza Parma (переклад, певно, не потрібен) є й слова, які можна перекласти так: «Та, що дає радість…»

Надалі в історії «Парми» розпочався період шторму. Позбавлення професійної ліцензії, відродження, американські власники, крутий, максимально швидкий підйом із дилетантів до серії А, виліт з еліти, трагедія перехідних матчів у сезоні-2022/23. Менше з тим, не бачу причин, чом би землякам Джузеппе Верді знов не відродитися. Впродовж усієї кар'єри Верді відмовлявся використати високу ноту «до» в тенорових партіях, посилаючись на те, що, мовляв, можливість проспівати саме цю ноту перед повним залом відволікає виконавців до, після та під час виконання ноти. Якісь паралелі з несилою «Парми» доскочити чемпіонства в зіркові 1990-ті простежуються, чи не так? Аншлаговий «Енніо Тардіні» так поки що й не дочекався від улюбленців найвищої ноти – скудетто. Проте щиро вірю, що ренесанс «дукалі» не за горами. А щодо скудетто? За серйозних фінансових вливань, зіставних із тими, що були в 1990-ті (з урахуванням інфляції, звісно), все можливо! З ювілеєм, «хрестоносці»!

Олексій РИЖКОВ