Другий титул Вінгегора і розмови про допінг. Підсумки Тур де Франс-2023

Другий поспіль титул Вінгегора

Перші два тижні Тур де Франс-2023 тішили глядачів не тільки видовищною боротьбою на кожному окремому етапі, а й максимальною напругою боротьби за жовту майку: станом на другий день відпочинку Йонаса Вінгегора і Тадея Погачара розділяли всього 10 секунд. Всі були в передчутті настільки ж рівної і напруженої дуелі між ними і на третьому тижні, і прикидали навіть варіанти боротьби за перемогу на Єлисейських полях у Парижі.

Однак реальність виявилася набагато суворішою: за перші два дні після другого дня відпочинку Вінгегор збільшив свою перевагу над Погачаром з 10 секунд до 7 хвилин і 35 секунд. Боротьба за перемогу на цьому була завершена, і все, на що вистачило словенця – це забити гол престижу у вигляді перемоги на 20-му етапі.

Що сталося в ті два дні – зрозуміти складно. Спочатку Вінгегор видав просто неземний перфоманс на розділці, але про це ми поговоримо окремо. Наступного дня в горах на шляху до Куршевеля Погачар зловив глибоку кризу. Так, на початку того етапу Тадей впав і їхав з розбитим коліном, але наскільки сильно це вплинуло на його стан – сказати складно. До честі капітана «UAE Emirates», сам він після фінішу виправдань не шукав і про коліно не сказав ні слова.

Вінгегор, відчувши слабкість головного суперника, кинувся його добивати і наростив свою перевагу в загальному заліку до непристойної. Другий поспіль титул Вінгегора на Турі, цього разу – зі ще більшою перевагою. Їхня дуель з Погачаром – ймовірно, найкраще, що траплялося з Тур де Франс у сучасну епоху, але глядацькі симпатії в цьому дуеті розподілені дуже нерівномірно.

Лідер «Jumbo Visma» дедалі активніше набуває репутації нудного і роботоподібного чемпіона а-ля Кріс Фрум, та й після тієї самої шокуючої розділки на нього посипалися звинувачення в допінгу. Про це ми також поговоримо окремо. Так чи інакше, Вінгегор перетворився на ідеальну машину зі здобуття перемог на Турі – він прокачує саме ті навички, які потрібні для успіху на «Великій петлі», їде максимально прагматично та абсолютно не розпорошується на інші гонки. Нічого поганого в цьому немає, але контраст із Погачаром дуже разючий.

Також багатьом уболівальникам не сподобалося те, що на останньому гірському етапі Вінгегор фактично добровільно відмовився від боротьби за горохову майку, віддавши її Джуліо Чікконе. І це теж прояв розважливості: подібного роду «Канібали», які намагаються виграти все, до чого руки дотягуються, дуже подобаються глядачам, але не дуже – колегам по пелотону. І в такому виді спорту, як велоспорт, псувати стосунки з більшістю колег не рекомендується.

У боротьбі за третє місце на подіумі найсильнішим виявився Адам Єйтс – навряд чи хтось міг би подумати про таке перед стартом Туру. Двома головними його суперниками виглядали Джей Хіндлі та Карлос Родрігес, проте обидва один за одним самоусунулися, отримавши пошкодження в завалах. Родрігес після падіння на початку 20-го етапу взагалі виглядав доволі страшно, але знову довів свою непохитну волю та більш ніж гідно доїхав до фінішу – гадаю, ніхто не критикуватиме його за те, що він за таких обставин поступився четвертим місцем іншому брату-близнюку, Саймону Єйтсу.

Одним з відкриттів нинішнього Туру став Фелікс Галль, який виграв королівський гірський етап до Куршевеля і фінішував восьмим у загальному заліку. І це при тому, що спочатку Галль і сам не планував йти на загальний залік, і добровільно віддав 5 хвилин на другому етапі, щоб мати більше шансів відбиратися у відриви. Без тих п'яти хвилин він би взагалі всерйоз боровся з Адамом Єйтсом за місце на подіумі! Сходження Галля на такий високий рівень почалося в червні на Турі Швейцарії, а до цього він ніколи навіть близько не виступав на такому рівні. Дуже своєчасний прорив австрійця, враховуючи, що у записного капітана «Ag2r Citroen», Бена О'Коннора, в загальному заліку цього року нічого не вийшло, і він став одним з головних розчарувань Туру.

Вінгегор видав найкращу розділку на Турі в 21-му столітті

Розділка у виконанні Йонаса Вінгегора справила воістину шокуюче враження, і сильний виступ Тадея Погачара його лише посилило. Коли словенець пройшов першу відсічку, здавалося, що проїхати цей відрізок ще швидше просто неможливо. Але потім Вінгегор буквально змів результат капітана «UAE Emirates» на першій відсічці, і повторював це на кожній наступній, лише нарощуючи свою перевагу. Це виглядало так, нібито Усейн Болт пробіг стометрівку за 9,58 секунди, але фінішував другим тому, що знайшлася людина, яка пробігла за 9,4 секунди.

Графік розподілу середньої швидкості гонщиків на 16-му етапі дуже яскраво ілюструє, наскільки вищим за загальний рівень був Погачар, але наскільки слабшим за Вінгегора він при цьому виявився:

Автор цього матеріалу бачив або в прямому ефірі, або в записі всі Тур де Франс починаючи з 1990 року, і може пригадати лише чотири розділки на «Великій петлі» за цей історичний період, які дарували б співставний за феноменальністю перфоманс у виконанні переможця. Багато хто, звичайно ж, одразу згадав Тур-2020 і фінальну розділку на Планш де Бель Фій, на якій Тадей Погачар сенсаційно вихопив жовту майку з рук Пріможа Рогліча, вигравши у нього 1 хвилину і 56 секунд.

З точки зору драматизму та гонка була неймовірною, але все ж таки Рогліч тоді сам видав доволі слабкий результат і посів лише п'яте місце. У другого місця Погачар тоді виграв теж дуже багато (1 хвилину і 21 секунду). Але, по-перше, та розділка була у півтора рази довшою, та й за рельєфом помітно складнішою. У тій гонці 3-річної давності Тадей виявився на голову сильнішим за весь пелотон. Цього разу теж, але Вінгегор виявився ще на голову сильнішим за самого словенця – це феноменальність, помножена на два.

Якщо ж покопатися в більш далеких сторінках історії, то не можна не згадати перемогу Мігеля Індурайна 1992 року на шляху до своєї другої поспіль перемоги на Турі на розділці в Люксембурзі, де він виграв 3 хвилини в Армана Де лас Куеваса, який фінішував другим. Але зробив він це на дистанції в 65 км – майже втричі більше, ніж на 16-му етапі нинішнього Туру.

Ще згадуються дві епічні перемоги Яна Ульріха. У 1997 році на шляху до своєї першої і єдиної перемоги на «Великій петлі» він виграв розділку в Сент-Етьєнні також з перевагою в більш ніж 3 хвилини над другим місцем. Та розділка була трохи коротшою, ніж у Індурайна в 1992 році (55 км), але при цьому далеко не рівнинною за рельєфом. Фактор рельєфу призвів до того, що друге місце тоді посів великий гірник, але далеко не видатний роздільник Рішар Віранк.

Видатних роздільників не було в суперниках ні в Індурайна у 1992 році, ні в Ульріха у 1997-му. А ось у 2003 році на 47-кілометровій дистанції між Гайяком і Кап Декуверт легендарний німець привіз 1 хвилину і 36 секунд самому Ленсу Армстронгу. За цифрами не так вражаюче, але фактор рівня суперника помітно посилював емоційне сприйняття того перфомансу Ульріха.

Якщо ж говорити строго мовою цифр, то на 16-му етапі нинішнього Туру Вінгегор вигравав у Погачара в середньому 4,38 секунди на кілометр. Це другий найкращий результат в історії Туру. Більше (5,33 с/км) у другого місця виграв тільки легендарний Жак Анкетіль на Турі 1961 року. У третього місця капітан «Jumbo Visma» виграв 7,63 с/км, і цей показник в історії «Великої петлі» аналогів, ймовірно, не має.

Top 5 most seconds per km gained by 1st over 2nd in a Grand Tour time trial ever:

5.33 - Anquetil vs Bouvet - Tour 1961
4.38 - Vinge vs Pog - Tour 2023
4.2 - Poulidor vs Gabica - Vuelta 1965
3.77 - Maes vs Visers - Tour 1939
3.43 - Moser vs Fignon - Giro 1984#TourDeFrance2023

— Cillian Kelly (@irishpeloton) July 18, 2023

Хтось може сказати, що показник виграшу часу на 1 км дистанції не враховує рельєфу розділки – складна за рельєфом гонка, як та, яку виграв Вінгегор, дає більше селективності та можливість вигравати більше часу на одиницю дистанції. І це зауваження по-своєму справедливе.

Однак якщо брати за відсотком виграного часу у другого або у третього місць, то перемога Вінгегора була найбільш домінуючою на Турі з 1991 року. У другого місця датчанин виграв 5%, випередивши результати згаданих вище переможних розділок Ульріха в 1997 році та Індурайна в 1992 році. Якщо ж вимірювати розриви між першим і третім місцем, то тут перевага взагалі величезна: 8,7% проти 5,7% у того ж Індурайна над Де лас Куевасом у 1994 році.

🔥Largest Gap to Second and Third in 🇫🇷TDF ITT's since 1991 by percentage of total time.#TDF2023 pic.twitter.com/Y6yOm3Xp0R

— MF Naichaca (@NaichacaCycling) July 18, 2023

Всі ці цифри і факти лише доводять, що розділка у виконанні Вінгегора була однозначно найкращою на Турі в 21-му столітті. Датчанин і раніше славився своєю силою як роздільник, але те, що він видав у вівторок, було воістину шокуючою і, без перебільшення, епохальною подією. У кожного великого чемпіона є свої перемоги, які стають для нього емблематичними. І важко уявити собі, що повинен ще створити у своїй кар'єрі Вінгегор, щоб переплюнути свій космічний перфоманс на 16-му етапі нинішнього Туру.

Безумовно, в розділках, тим більше таких різноманітних у плані рельєфу, не можна не брати до уваги фактор екіпіровки. Що стосується одягу, то тут ні у Вінгегора, ні у Погачара не було і не могло бути переваги один над одним, а тим більше над суперниками. Річ у тім, що обидва їхали в призових майках (жовтій і білій відповідно), які їм надає технічний спонсор Туру – на даний момент це італійська компанія «Santini».

Їх виготовляють у стандартних розмірах (S, M, L тощо), після чого напередодні старту вручну підганяють під тіло конкретного спортсмена. Але, як би не старався стафф, цей костюм завжди поступатиметься у своїх аеродинамічних якостях тим командним костюмам, які впродовж багатьох місяців розроблялися, кастомізувалися під конкретного гонщика, на розробку і тестування яких пішла величезна кількість часу і грошей (один день в аеродинамічній трубі коштує приблизно 2000 євро).

А ось фактор велосипеда свою роль зіграти міг. Погачар, як і багато інших гонщиків, виїхав на «рогатці» для розділок, і перед підйомом міняв її на звичайний шосейний для групових гонок – менш аеродинамічний, але легший і зручніший. У Вінгегора ж розділочний велосипед був легший, через що він, за ідеєю, мав втрачати час на спусках і рівнині, але це дало йому змогу ризикнути і не міняти велосипед перед підйомом. Але навіть за найсміливішими розкладами це принесло данцеві зайвих 10-15 секунд, і не змінює картини в цілому.

Чи був допінг? 2020 рік як вододіл

Такі перфоманси як у Вінгегора в розділці, не могли не викликати хвилю розмов на тему допінгу – атмосфера у велоком'юніті дуже нагадувала ту, яку ми бачили 10 років тому під час першого переможного Тур де Франс Кріса Фрума. Частина людей почала звинувачувати капітана «Jumbo Visma» в застосуванні заборонених препаратів, і зрозуміти цих людей можна: історія взаємовідносин велоспорту з допінгом настільки багата, що говорити про презумпцію невинуватості тут недоречно.

З іншого боку, списувати все на допінг – це максимальне спрощення всієї ситуації, цим можна пояснити абсолютно будь-який результат, який не вписується в твою картину велосипедного світу. Це як у футболі: якщо нема чого сказати – говори про психологію, про недооцінку суперника, про те, що «оченята не горіли» або гравці перегоріли. Це завжди простіше, ніж аналізувати тактику команд чи виступ окремих гравців.

Проте, приймати якусь із двох крайніх точок зору я не буду. Хоча варто визнати, що результат Вінгегора був на межі, а то й за межею можливостей «чистого» людського організму.

Але цей кейс – чудовий привід поговорити про те, що глобально відбувається з велоспортом в останні роки. Після бурхливих і важких 2006–2008 років, коли кількість допінг-скандалів просто зашкалювала, середні швидкості в гонках помітно впали в порівнянні з 90-ми і початком 21-го століття. І це явище подавалося як найочевидніший доказ ефективності боротьби з допінгом.

Однак в останні роки швидкості знову різко злетіли в космос. Раз по раз ми бачимо ураганні середні швидкості на рівнинних етапах і розділках (згадуємо Філіппо Ганну на Тіррено-Адріатіко-2020) або читаємо про те, що був побитий (або майже побитий) рекорд якогось підйому на Гран турах, хоча ще років 5 тому про таке ніхто і подумати не міг. Навіть після тієї самої розділки Вінгегора ми побачили підтвердження цієї тенденції: на 19-му етапі середня швидкість склала 49,1 км/год – п'ятий результат в історії Туру. І це на етапі з сумарним набором висоти понад 1900 метрів, під кінець третього тижня Туру!

Для мене очевидно, що вододілом став локдаун 2020 року. Саме після нього швидкості різко підвищилися. У той час, як всі очікували, що після багатьох місяців простою гонщики будуть недопідготовленими і швидкості будуть низькими, все вийшло рівно навпаки.

Getty Images/Global Images Ukraine

Особливо це впадало в очі на Джиро-2020, яка за складом учасників була відверто скромною, але на ній гонщики побили рекорд сходження на легендарний Пассо делло Стельвіо з боку Трафої та проїхали П'янкавалло на півтори хвилини швидше, ніж у 2017 році. Великий Вінченцо Нібалі дивувався: три роки тому він проїхав цю гору з практично ідентичним результатом, але тоді на рівних боровся із зірками рівня Найро Кінтани чи Тома Дюмулена, а тепер безнадійно програє Вілко Келдерману, Джею Хіндлі та Тао Геогеган Гарту – за всієї поваги до них, гонщикам все ж не такого калібру.

Тоді пояснити це допінгом виглядало досить обґрунтованим. Локдаун обмежував можливості для пересування не тільки гонщикам, а й співробітникам антидопінгових служб. І, залишившись вдома без будь-якого антидопінгового контролю, гонщики могли витворяти зі своїм організмом за допомогою фармакології все що завгодно. Однак, якби причина була в цьому, то незабаром після скасування локдауну швидкості в гонках повинні були нормалізуватися і повернутися до рівня доковідних часів. Але цього не сталося.

Зворотну теорію, яка пояснювала такий прогрес за допомогою легальних засобів, висунув генеральний менеджер команди «Bora Hansgrohe» Ральф Денк. Він заявив, що локдаун продемонстрував: робота вдома на велостанку – ефективніший спосіб тренувань і підготовки до головних гонок порівняно з традиційним підведенням із тренуваннями на дорогах, високогірними тренувальними зборами та участю в підготовчих гонках. Але і ця теорія не пройшла перевірку часом: кардинальної зміни в тренувальному процесі та підході до побудови спортсменами гоночного календаря на сезон ми не побачили.

Щось у світі велоспорту змінилося, і змінилося різко. Хочеться сподіватися, що причини прориву лежать у сфері інноваційних тренувальних методик, а не у фармакологічній сфері. І той факт, що за ці роки велоспорт стрімко «помолодшав», гонщики дуже рано виходять на пік кар'єри, дає змогу вірити в першу версію.

Якщо ж правильний другий варіант, то ми дізнаємося про це в кращому разі через роки. Адже головною причиною засилля допінгу в спорті є не корупційна складова, а той факт, що методологія виявлення допінгу зазвичай на кілька років відстає в розвитку від методології розробки заборонених препаратів.

І допінгові скандали масово виникають або в ті рідкісні моменти, коли антидопінговим службам вдається подолати це відставання в кілька років, або суто випадково: наприклад, у лікаря якоїсь велокоманди під час обшуку знайдуть заборонені препарати, як це було з командою «Festina» під час Тур де Франс-1998, що й породило перший по-справжньому масовий допінг-скандал в історії велоспорту.

Не виключено й те, що правди ми не дізнаємося ніколи. Цілком ймовірно, що бурхливі 2006–2008 роки налякали велосипедну владу і переконали її в думці про те, що репутаційні та фінансові втрати від таких масових допінг-скандалів занадто великі. І що набагато простіше ці скандали заминати і робити вигляд, що нічого не відбувається, як це заведено в більшості інших топових видів спорту.

Тадей Погачар: що далі?

Незважаючи на другу поспіль поразку від Йонаса Вінгегора на Тур де Франс, статус Тадея Погачара як найкращого велогонщика світу ні в кого сумнівів, як і раніше, не викликає. Але питання щодо того, в якому напрямку розвиватиметься кар'єра неймовірного словенця, з'явилися.

Так, обом поразкам можна знайти виправдання. Минулого року говорилося про переоцінку Погачаром своїх сил, про падіння на спуску на королівському піренейському етапі до Отакама. Цього року виправдань не менше: зім'ята підготовка до Туру через зламане у квітні зап'ястя, падіння на старті фатального для словенця 17-го етапу. Але при цьому Вінгегор виглядав настільки сильно, що є великі сумніви в тому, що капітан «UAE Emirates» зміг би його обіграти, навіть якби проти нього не було зазначених вище обставин.

Схоже, для того, щоб виграти Тур, Погачару потрібен маршрут з бруківкою, гравієм та іншими речами, які відходять від канонів «Великої петлі» і дозволяють Тадею реалізувати його перевагу у вигляді вражаючого універсалізму. І те, що Погачару все це потрібно, говорить про те, що в дуелі з Вінгегором він перетворився на явного аутсайдера, якому не доводиться розраховувати на перемогу за допомогою гір і розділок – тих факторів, які традиційно вважаються ключовими для підсумкового успіху на Гран турах.

Погачар перетворюється на такого собі «Алехандро Вальверде на максималках». Легендарний іспанець також був королем одноденок, але на Гран турах для перемог йому не вистачало всього потроху: гірського ходу, розділки, відновлення. У всіх цих компонентах, схоже, поступається і Погачар Вінгегору.

Звісно, якщо й називати словенця «Вальверде на максималках», то на дуже великих максималках. По-перше, Погачар набагато більш універсальний, і здатний вигравати набагато ширший діапазон одноденок, ніж великий іспанець.

Getty Images/Global Images Ukraine

По-друге, і як супербагатоденник він значно сильніший. Всі описані вище слабкості Погачара проявляються тільки на тлі такого монстра, як Вінгегор. На будь-якому Гран турі, де данець не планує з'являтися, Погачар буде виглядати як вовк, що увірвався в курник – всіх інших генеральщиків словенець дуже помітно перевершує за класом. А це означає, що він здатний пачками вигравати Джиро і Вуельти. Вальверде ж цього робити не міг – кількість багатоденників, яка перевершувала його за силою, завжди була помітно більшою за одну людину.

З цього всього народжується закономірне питання: що робити Погачару далі? Не змінювати нічого у своїй тренувальній методиці та гоночному календарі і все одно сподіватися перемогти Вінгегора? Чи намагатися перебудуватися, вибудувавши всю свою гоночну програму навколо Туру і засушуватися під гори, знижуючи свої шанси вигравати Монументи?

Безумовно, для велоспорту краще, щоб Погачар залишався таким, яким він є, і дарував нам шоу довше, ніж три тижні на рік. Але чи краще це для самого Погачара і для його команди, «UAE Emirates»? Щодо команди - тут багато що може залежати від розвитку Хуана Аюсо як багатоденника і потенційної ставки «UAE Emirates» на Турі. Ще однією проблемою для Погачара є той факт, що гоночна програма «Джиро+Вуельта» дуже погано поєднується з весняною класичною кампанією, на відміну від Тур де Франс.

Також за останні два Тури дуже кинулася в очі схильність словенця до кризових днів. Минулого року він програв багато на Коль ду Гранон і Отакамі, цього року – на першому піренейському етапі до Ларуна і на шляху до Куршевеля через Коль де ла Лоз у вівторок. А схильність до кризових днів – це проблема, яку багатоденнику вирішити найважче.

Як поліпшити свій гірський хід – очевидно: скидати вагу і проводити безліч гірських зборів. Хочеш краще їхати розділку? Навпаки, більше працюй над темповою витривалістю і набирай кілограми м'язової маси. А ось рецепта боротьби з кризовими днями немає – насамперед тому, що в тренувальних умовах ти ніколи не зможеш відтворити навантаження Гран турів. А навіть якщо спробувати це зробити – то вийде контрпродуктивно через надзвичайну інтенсивність.

Питань з приводу майбутнього Погачара достатньо. Словенець по праву вважається одним з найталановитіших велогонщиків в історії, і ніхто в цьому не засумнівався навіть після поразки на нинішньому Турі. Але Тадей, напевно, вперше в кар'єрі побував у по-справжньому важкому нокауті, і буде дуже цікаво поспостерігати за тим, які рішення він ухвалюватиме для того, щоб це не повторилося.