Костянтин СІМЧУК: «Могли виграти ЧС. Якби воротарі стрибнули вище голови»

Іменитий у недалекому минулому воротар, а нині тренер Костянтин Сімчук був однією з найзнаковіших постатей українського хокею в особливому сезоні, який відбувався в умовах повномасштабної війни. Очолюваний Сімчуком київський «Сокіл» виграв чемпіонство в Україні, а трохи згодом національна збірна, в якій Костянтин є асистентом головного тренера, до останнього боролася за перемогу в чемпіонаті світу в дивізіоні 1В.

У цьому інтерв’ю Sport.ua Костянтин Сімчук підвів підсумки попереднього сезону, розповів про ті труднощі, з якими зіштовхнувся в «Соколі» і чому збірна України тривалий час не може перемогти японців, а головне – привідкрив завісу таємничості щодо постатей головних тренерів «Сокола» і національної збірної України.

- Зібрати команду напередодні попереднього сезону було нескладно, – розпочав розмову з обговорення чемпіонського сезону у «Соколі» пан Сімчук. – Команд після початку повномасштабної війни стало менше, чимало хлопців залишилися в Києві. Незадовго до старту чемпіонату ми зібрали їх, щоб за лічені тижні зігратися. Наша команда збиралася однією з останніх, часу на підготовку майже не було. В нас не було певності, як саме грати в хокей в умовах війни. Але розуміння, що чемпіонат запускати потрібно, існувало в усіх. Це потрібно не лише тим хлопцям, які опинилися без роботи, а й людям, які залишилися в мирних містах. Вони повинні бачити, що життя триває, що нічого не завмерло.

Я особисто ніколи не ставив перед собою мети бути головним тренером. Хоча й у різний час мав пропозиції очолити професійні клуби. Проте не вважав, що є повноцінно головним тренером. Це складна робота 24/7 – з людьми, з психікою, в постійному творчому пошуку. Але в цих складних умовах довелося взяти цю ношу на себе. Радий, що в підсумку в мене все вийшло. Радий тому, що впродовж усього сезону залишався самим собою, був перед хлопцями чесним, нічого не видумував. Звісно, в мене багато досвіду співпраці з іменитими тренерами ще як у гравця і вже як у тренера. Але мені не хотілося нікого з них копіювати, а запропонувати щось своє. Вважаю, що мені це вийшло. Не лише тому, що ми стали чемпіонами, а й з огляду на те, як склалися стосунки з хлопцями. Результат нашої співпраці говорить сам за себе.

- Для «Сокола» цей сезон можна розділити на дві частини: дуже нерівну, з постійними поразками головному конкуренту «Кременчуку» першу, яка тривала до січня і майже бездоганну другу, яка почалася десь у лютому і завершилася підняттям чемпіонського кубка 31 березня.

- Основна наша проблема на старті сезону полягала в тому, що непоганий склад у нас був найперше на папері. За іменами «Сокіл» виглядав якщо не найпереконливіше, то десь на рівні з «Кременчуком». Це добре і недобре водночас. Бо є досвідчені хокеїсти, за плечима в яких багато перемог і титулів, а є молоді хлопці, які роблять перші кроки у професійному хокеї. Оскільки в нас майже не було передсезонки, хлопці зібралися фактично перед стартом чемпіонату, кожен намагався тягнути ковдру на себе. Старожили починали не грати в хокей, а передавати в роздягальні і на льоду свій досвід.

У мене вже був схожий досвід в роки гравецької кар’єри. Така ситуація спостерігалася в «Соколі» на початку другого десятиліття 2000-х, коли я повернувся в рідну команду після тривалих виступів за кордоном. В нас тоді був дуже гарний склад, яким ми паралельно виступали в чемпіонатах України і білорусі. Проте реалізувати величезного потенціалу ми не змогли. У фіналі ми поступилися не такому сильному за іменами «Донбасу». Ми мали вигравати, але не змогли цього зробити.

В попередньому чемпіонаті теж чимало гравців «Сокола» виглядали найкращими в лізі. Але гри, яку мені хотілося бачити, на початку сезону у виконанні команди не було. Зрештою, поволі, вважаю, нам вдалося ближче до Нового року знайти свою гру. Потім виникла пауза, пов’язана з північно-американським турне студентської збірної України. За моєї відсутності тренерський штаб підсилив В’ячеслав Тимченко. Разом із Артемом Бондарєвим вони добре підготували команду в тренувальному режимі. Повернувшись з Універсіади, я зміг знайти мотиваційні слова. Крім того, ми трохи змінили тактику. Всі ці складові спрацювали. Також величезну роль відіграв воротарський фактор. Ми взяли в оренду в «Берсерків» Богдана Дьяченка, який відіграв за «Сокіл» на п’ятірку з плюсом.

- Артем Євсейчик, Сергій Бабинець, Артем Бондарєв, Ігор Слюсар повернулися в професійний хокей після тривалих пауз у виступах, Роман Благий не мав змоги регулярно тренуватися. Погодьтеся, попри досвід цих хокеїстів, побоювання, що вони не наберуть оптимальних кондицій, існували…

- Був впевнений, що ці хокеїсти здатні заграти на звичному для себе рівні. Бо ж, приймаючи рішення завершити кар’єру, люди розуміють, що їм чогось бракує – «фізики», мотивації, здоров’я. В цих умовах вони проявляють мінімум з того, що здатні зробити. Бо на максимум вже неспроможні. В нашій ситуації головним завданням було повернення старожилів з небес на землю, залучення їх гру.

Взяти, для прикладу, нашого граючого тренера, а на старті сезону асистента головного тренера Артема Бондарєва. Артем у ході сезону прийняв рішення повернутися на лід. Найскладнішим у цьому процесі було ментальне перелаштування з тренера назад у гравця. Бондарєв уже встиг засвоїтися в образі тренера. Але щоб знову грати з користю для команди, Артемові було необхідно переадаптовуватися в гравця, бути не Артемом Михайловичем, а Бондом, як його називали до завершення кар’єри п’ять років тому. І не лише для тих, з ким він грав до 2017-го, але й для тих хлопців, які торік виступали під його керівництвом у молодіжній команді «Сокола». Так, молодь має поважати хокеїстів, які за віком могли б бути їхніми батьками. Але на льоду для них має існувати Бонд, а не Міхалич. Взагалі, я вдячний Бондарєву за те, що він зміг після тривалої паузи відновити професійну кар’єру і в підсумку став одним з найкращих гравців чемпіонату.

Не буду приховувати, це було складно, але в підсумку мені вдалося перезавантажити старожилів і змусити їх грати, а не допомагати мені тренувати. Кілька разів до мене заходив Роман Благий. Щоб допомогти. «Миколайович, - каже, - ось треба те й те». Я ж бачу, що Рома не стільки грає, скільки допомагає мені. Але мені він потрібен як гравець. «Рома, мені не потрібна твоя допомога, - пояснюю. – Очікую, що ти проявиш найкращі свої хокейні риси, як силовий гравець, як гравець, який може зіграти в тіло. За цими характеристиками рівних тобі в лізі немає». Крім того, в Благого добре поставлений кидок, який дозволяє розраховувати на певну кількість голів. Це потрібно, а не допомога на лавці чи в роздягальні.

Фактично, перелаштовувати в ході сезону довелося всіх наших беззаперечних лідерів. Вважаю, що з завданням впорався. У найвідповідальніший момент хлопці зібралися і зіграли так, як вони можуть, видавши все, що потрібно для перемоги.

Взяти Сергія Бабинця. Так, через травму він пропустив цілий рік. Але в тому й річ, що Сергій розуміє, чого йому бракує: болить коліно після операції, не вистачає фізичної готовності. Але все інше, що було в його силах, Бабинець виконував. Сергій настільки прорахував свої можливості, що ідеально влився в колектив і як лідер, і як гравець, і як бомбардир.

- Так чи інакше, перед стартом серії плей-оф «Сокіл» не вважався фаворитом. Знаходилося навіть чимало скептиків, які прогнозували команді поразку в півфінальній серії проти херсонського «Дніпра»…

- До півфіналу ми підійшли з відчутною психологічною і фізичною перевагою. «Дніпро» до початку плей-оф виснажився, деякі їхні гравці мали травми, психологічні труднощі. Звісно, можу помилятися, але в мене виникло враження, що свій максимум херсонці видали в регулярному чемпіонаті. В плей-оф вони не мали чим нас здивувати. В нас усе вийшло навпаки. В регулярці «Кременчук» нас переграв вчисту. Ми налаштовувалися на реванш у плей-оф.

- Правильно казати, що для того, аби переграти «Кременчук» зразка минулого сезону, необхідно найперше закрити їхнього лідера і капітана Віталія Ляльку?

- Зокрема його. Лялька перегравав нас впродовж усього регулярного сезону, забивав нам у чотирьох з шести матчів, загалом шість голів. Та й раніше, ще виступаючи за «Донбас», Лялька ховав нас неодноразово. Віталія треба було закривати. Його і Гліба Кривошапкіна. Ми ретельно вивчили суперника, переглянули багато відео, бачили, що Гліб неодноразово підбирав шайбу перед своїми ворітьми, проходив через увесь майданчик і вражав ворота. Такі сольні проходи Кривошапкін здійснював майже в кожному матчі. Ці два хокеїсти здатні перевернути хід будь-якої гри в чемпіонаті України. Ми це розуміли, тому грали персонально і проти Ляльки, і проти Кривошапкіна.

- Попередній чемпіонат України вдався за інтригою. А ось якість гри спеціалістів часто не вражала. За таких умов найкращим показником ефективності роботи тренерського штабу «Сокола» є підготовка гравців для національних збірних. У головній команді країни на чемпіонаті світу виступало чотири хокеїсти: воротар Дьяченко, Іван Сисак, який грав у першій парі оборонців, центрфорварди Вадим Мазур і Владислав Куцевич. За юнацьку збірну на чемпіонаті світу в дивізіоні 1А виступав оборонець Микита Полоницький. Він став єдиним представником української першості на турнірі…

- Ці хокеїсти заслужили на довіру, а ми їм допомогли розвинути свої найкращі риси. Та й загалом протягом двох попередніх сезонів підготовка гравців для національної збірної стала пріоритетом для всіх українських клубів. Ми стали єдиним цілим. Зусиллями ФХУ збірні проводять багато міжнародних турнірів, хлопці отримують регулярну ігрову практику з суперниками з інших європейських країн. Це безцінний досвід. При цьому важливо, що нас є змога грати з командами, які в поточному табелі про ранги світового хокею стоять вище за Україну.

Звісно, в перший період роботи на чолі національної збірної нам було дуже важко. В нас знайшлося безліч недоброзичливців, які смакували тим фактом, що ми програли стільки-то матчів поспіль. Будь-якому тренеру таке цькування переносити важко. Але ми притримувалися обраного напряму. Добре, що президент ФХУ теж усе розумів, звертав увагу на прогрес у якості гри, а не на те, що збірна України в рівній боротьбі програє суперникам з вищих дивізіонів. Ми набиралися досвіду для того, щоб через рік-два перемагати ці команди. Час показав, що ми не помилилися. Минулих осені та зими ми вже перемагали угорців, італійців, грали на рівних з французами і поляками. Польщу могли перемогти ще на торішньому чемпіонаті світу в дивізіоні 1В. Поступилися в серії булітів. Але реалізуй тоді свої моменти Пересунько, Мазур чи Лялька в овертаймі, все могло скластися по-іншому. Перемігши поляків, в дивізіоні 1А могли опинитися ми, а не вони. Але це спорт. Ми продовжуємо будувати дійсно конкурентну збірну.

- На цьогорічному чемпіонаті світу збірна України теж претендувала на перше місце і підвищення в класі до останнього матчу. Але поступилася 3:5 японцям і залишилася в третьому ешелоні ще на рік…

- Ще перед початком цього чемпіонату я говорив, що ми станемо першими лише за однієї умови: якщо наші воротарі стрибнуть вище голови. Не просто зіграють гарно, а перевершать себе, зіграють за п’ятибальною системою на вісімку чи десятку. На жаль, Едуард Захарченко і Богдан Дьяченко зіграли на четвірку, може, навіть четвірку з мінусом. Тому ми й програли китайцям та японцям. Не лише тому, що не зіграли воротарі. Якщо розбирати ті матчі детально, то не зіграв багато хто. Не буду повторюватися, бо Вадим Шахрайчук в одному з інтерв’ю вже це зробив.

Найперше ми поступилися японцям ментально. До перемоги в дивізіоні 1В вони йшли не рік і не два. Почалося все з того, що Японія викупила для своєї збірної wild card для участі в чемпіонаті світу в топ-дивізіоні. Ще в ті часи, коли там виступала наша збірна. Крім того, вдома японці перемолотили декілька міжнародних хокейних програм. Перед тим, як обрати оптимальну. На чолі японської збірної змінилося кілька тренерів світового рівня. Все це – той комплекс, який дозволив створити сильну й боєздатну команду як у технічному та тактичному аспектах, так і з точки зору психології. Цей процес триває, бо зараз Японія піднялася в дивізіон 1А. Ще є куди рости. На жаль, ми до нинішнього рівня збірної Японії не дотягуємо. Перемагати такого суперника, повторюся, можна, але лише у випадку, якщо наші лідери стрибнуть вище голови.

- Героєм матчу Японія – Україна став Юшіро Гірано, нападник з фантастичним кидком. В українському чемпіонаті та й у збірній також сходу так точно не кидає ніхто…

- У нас була система, за якою ми мали грати проти японців. Система, яка враховувала нейтралізацію Гірано. Ми знаємо цього хлопця, він переграв нас і на попередньому чемпіонаті світу. Переглянули чимало відео з грою Юшіро, провели з нашими гравцями чимало розмов, мали напрацювання по опіці і Гірано, і деяких інших японських та китайських хокеїстів. Це хокеїсти, які вирішують долю гри. На жаль, з нейтралізацією Гірано наші гравці не впоралися. Ми підкреслювали, що Юшіро не можна допускати до кидка, його кидки треба блокувати. Це хокеїст, якого не можна залишати перед ворітьми сам-на-сам з голкіпером. Іншого варіанту не існувало. Але у першому випадку не зблокував Денис Бородай, у другому – Сисак. І не тому, що вони боялися шайби. Вони просто не впоралися. Японці виявилися на щабель швидшими.

Не дарма наголошую, що психологічно й ментально японці знаходяться в порівнянні з нами на вищому щаблі. В цьому контексті згадалися слова Сашка Матвійчука, коли він вперше приїхав виступати за збірну на чемпіонаті світу в топ-дивізіоні. Ми зустрічалися зі шведами. Суперники нанесли по моїх воротах 65 кидків. Сидить Сашко після матчу в роздягальні і з притаманним собі гумором каже: «Дивлюся на тих шведів і не можу зрозуміти. Руки такі ж, ноги такі ж, очі і вуха такі ж як у мене. Але чого вони грають зовсім не так, як ми?»

Це інший рівень. Неозброєним оком важко помітити, в яких дрібницях ті ж японці кращі за нас. Такі тонкощі добре помітні таким досвідченим хокейним фахівцям, як, скажімо, Олександр Годинюк. При цьому перед матчем з японцями чимало досвідчених хокейних спеціалістів віддавали перевагу нам. Мовляв, за організацією гри на цьому чемпіонаті світу Україна виглядала привабливіше, ніж Японія. Але ми розуміли, що японці налаштуються по-особливому. Вони вивчили нас, кожного нашого гравця досконало.

Головне, що ми розуміємо, в чому поступаємося і які недоліки треба усувати. Нам треба розвиватися. Це – процес не одного дня. Вище сказав, скільки до нинішнього рівня йшли японці. Хочеться сподіватися, що наш шлях буде коротшим. Маємо надалі проводити багато товариських матчів проти сильних суперників. Тільки за таких умов хлопці будуть зростати. Це той напрям, який ми обрали відразу після призначення нашого тренерського штабу в 2021 році. Гадаю, що з того часу ми зробили величезні кроки вперед, знайшли цікаві і надійні поєднання гравців. За грою в більшості на цьому чемпіонаті світу ми перевершили всіх суперників. Раніше гра в нерівних складах була нашим слабким місцем.

Вдруге поспіль найкращим оборонцем чемпіонату світу визнаний Ігор Мережко. Це теж неспроста і в цьому теж є заслуга тренерського штабу. Ми правильно підвели Ігоря до матчів, зробили його капітаном команди. Вважаю, що цей вибір дуже правильний. Мережко проявив себе лідером і в роздягальні, і на льоду, і як великий професіонал. Ігор – це вже гравець нового покоління, в якого є дуже якісна канадська школа за плечима, торік він був одним з найкращих оборонців чемпіонату Данії, наступного сезону виступатиме в словацькій Екстралізі.

- Наступного року японців у дивізіоні 1В не буде. Але залишаться китайці. Вочевидь тепер нашими головними суперниками стають вони?

- Це буде зовсім інша історія. До якої ми з Вадимом Шахрайчуком готуємося, маємо багато напрацювань. За ці два з гаком роки ми отримали достатньо інформації щодо того, як діяти в тих чи інших ситуаціях. Ми знайшли спільну мову з хлопцями, вони розуміють наші вимоги, а ми знаємо, чого очікувати від них.

- Наразі керівництво ФХУ ще не оголосило, чи продовжуватиме співпрацю з Вадимом Шахрайчуком і його штабом…

- Ми не розглядаємо інших варіантів, ніж продовження роботи зі збірною. Маємо чинний контракт з ФХУ до 31 травня 2024-го. У 2022-му перепідписали його. Це була вимога найперше президента ФХУ Георгія Зубка. Вважаю, Шахрайчук знаходиться на своєму місці. Вважав до того і впевнився впродовж цих двох років, що Вадим Валерійович – та людина, яка здатна давати результат. Він показав, що є професійним фахівцем. Шахрайчук – один з небагатьох українських спеціалістів, який впродовж трьох років працював головним тренером у європейському чемпіонаті (чемпіонаті Румунії – авт.).

- Водночас досі існує майже парадоксальна ситуація в «Соколі»: склад команди вкомплектований відсотків на 90, а хто буде тренером, досі не кажуть. Принаймні, в публічному просторі…

- Ще перед стартом попереднього сезону ми домовилися з директором клубу В’ячеславом Лецканом, що в разі, якщо виявить бажання повернутися в «Сокіл» Олег Шафаренко, котрий працював з командою в перші два роки після відродження, я поступлюся йому місцем головного. Наразі перемовини з Олегом Леонідовичем тривають. Мені важко розриватися відразу на декілька напрямів – на збірну, діяльність директора школи «Сокола», підготовку воротарів у ній. На останнє протягом минулого сезону часу не вистачало зовсім. Тому ми всі разом працюємо, щоб Шафаренко повернувся.

- У двох перших після відродження сезонах ви були в Шафаренка асистентом…

- Побачимо. Я не проти залишитися в тренерському штабі. Цієї ж миті виконую більше функції генерального менеджера. Ми продовжуємо будувати наш «Сокіл», робимо все, щоб він ставав міцнішим.

- Як менеджер, ви задоволені комплектацією «Сокола» з прицілом на виступ команди в Континентальному кубку?

- Дуже задоволений. Ми підписали контракти майже з усіма хлопцями, яких хотіли бачити в команді, враховуючи, що живемо в країні, яка перебуває в стані війни. «Сокіл» залишиться виключно українською командою. Як на мене, це дуже добре. На мій погляд, попередній національний чемпіонат вийшов найцікавішим за останніх років десять саме тому, що в ньому виступали виключно українці. Щодо Континентального кубка, то для нас усіх це випробовування. Подивимося, на що ми здатні в такому складі на європейському рівні.

- Паралельно вже п’ять років ви залишаєтеся директором ДЮСШ «Сокіл», найбільшої в Україні хокейної школи. Після початку повномасштабної війни сотні юних українських хокеїстів роз’їхалися за кордон. Соколята не виняток. Фактично, комплектацію, а десь і перформатування вікових груп довелося починати заново. Наскільки болісним видався цей процес і чи не постраждала від того якість роботи?

- Треба згадати, що в лави Збройних сил України після початку російського вторгнення увійшли три наших тренери – Олександр Матвійчук, а також брати Андрій та Ігор Дворники. Війна зламала наші плани не лише в спорті, а й у повсякденному житті. За останні роки наша школа вийшла на певний рівень, змогла повернути собі статус найефективнішої в українському хокеї. Школа «Сокола» знову готує гравців для всіх збірних України – від юнацької до національної. Для мене як директора ДЮСШ це завдання було першочерговим. Добре, що не дивлячись на війну, продовжує підтримувати нашу школу Департамент молоді і спорту Київської міської адміністрації на чолі з Юлією Хан. Точніше, підтримку має не лише ДЮСШ «Сокіл», а й інші київські хокейні школи – «Крижинка», «Вершина», «Бульдоги». Це – велике вкладення в майбутнє київського і українського хокею.

Не дивлячись на те, що чимало талановитих дітей в лютому-березні 2022-го покинули Україну, «Сокіл» зберіг за собою лідерські позиції в чемпіонатах України всіх вікових категорій, а хлопці 2009-2010 років народження, яких готують Владислав Зозовський і Олександр Пономар, стали чемпіонами. Команду цього віку суттєво підсилили хлопці з Краматорська на Донеччині. Після початку війни вони перебралися до Києва разом з тренером Пономарем. До слова, з наступного сезону Олександр візьметься за роботу з дітьми 2015 року народження, а старших вихованців, крім Зозовського, тренуватиме В’ячеслав Тимченко.

Дуже тішить і кількістю, і якістю роботи команда 2013 року народження на чолі з Денисом Вовком. Наразі батьки хокеїстів цього віку мають намір створити при «Соколі» спортивний клас. Цей крок треба ретельно зважувати, але головне, що є бажання. Гарну роботу з дітьми 2014 року народження проводить Олександр Нікулічев.

Найболіснішою, звісно, є втрата найстарших представників нашої школи 2006-2007 років народження, а також молодіжної команди, яка стала чемпіоном України в сезоні-2021/2022. Якби ці хлопці не виїхали за кордон, то першу команду поповнили б мінімум десять наших вихованців. Зрештою, добре, що ці гравці залишилися в хокеї і прилаштувалися в сильних чемпіонатах. Не маю сумнівів, що більшість із них у найближчі роки будуть кандидатами в національну збірну України.

Відрадно, що в умовах війни дуже якісну роботу провели тренери групи набору. Це – всі тренери нашої школи. Але найперше Вовк і Нікулічев, які працюють з наймолодшими вихованцями ДЮСШ. Вони шукають дітей навіть у дитячих садочках, відвідують загальноосвітні школи, приводять звідти дітей у «Сокіл». Наразі в нас займається дуже багато дітей 2016-го, 2017-го і навіть 2018 років народження.

- Враховуючи, що не функціонує після початку війни спорткомплекс АТЕК, ці діти мають, де тренуватися?

- Діти займалися на ковзанці Виставкового центру і в Палаці спорту, який для потреб хокею протягом минулого сезону орендувало за підтримки ФХУ Міністерство молоді і спорту України. Чи буде доступним Палац спорту наступного року – наразі питання відкрите. Будівництво ковзанок у Києві залишається найбільшою проблемою. Чимало планів переламав початок повномасштабної війни. Хоча й до того Київ у аспекті будівництва хокейної інфраструктури був немов проклятим. Починаючи від багаторічного «чаклунства» з реконструкцією спорткомплексу «Авангард» і закінчуючи новими проектами. Планів багато, але з різних причин вони не реалізовувалися. Зараз, звісно, причина найсерйозніша – війна. В найближчому майбутньому ми все ж розраховуємо на появу нових ковзанок. Начебто відведені під будівництво земельні ділянки, є зацікавлені в їхній появі люди.