Ігор ЙОВІЧЕВІЧ: «Нікого не цікавить, адже грає Шахтар»

Головний тренер донецького «Шахтаря» Ігор Йовічевіч дав оцінку змінам команди, які відбулися з нею під час першої частини поточного сезону.

• Стежте за новинами спорту у режимі Live у нашому Telegram-каналі Sport.ua

– 23 серпня – перший матч із «Металістом 1925» у Києві. 23 листопада – останній матч осінньої частини сезону з «Ворсклою». Як змінилася команда протягом трьох місяців?

– Я гадаю, ви погодитесь, що це молода, нова команда та новий проєкт. Це тільки початок. Екстремальні умови, у яких іноді перебуває команда і кожен футболіст, випробовують те, з якого матеріалу тебе зроблено. Я вже говорив у попередньому інтерв’ю: можливо, іноді доля дає тобі подарунок за те, що ти зробив колись у минулому. Ми дістали Лігу чемпіонів як плід роботи Роберто Де Дзербі та його команди. Однак якби ми не мали якості, єдності, енергії керівництва, тренерського штабу, уболівальників, персоналу та всієї команди, ми б не змогли прийняти ті виклики, що були перед нами. Ми щодня знайомились, і кожен день був як рік чи пів року. Ми мали знайомитися і вчитися швидко, адже часу не було. З кожним матчем ми додавали. Перша гра з «Металістом 1925» була дуже важкою: це було відкриття чемпіонату, і ми ще не знали, як гратимемо. Одна річ – підготовка на зборах, інша – стресова ситуація в чемпіонаті й те, як ми реагуватимемо на неї. Звісно, ми були фаворитами і, якби зіграли іншого дня, можливо, виграли б. Однак треба показувати, що ти найкращий, саме того дня. У футболі не завжди виграють фаворити, проте ми знали, що на нас чекає попереду. Грати зі статусом фаворита, статусом клубу та очікуваннями вболівальників – це не так просто для молодого футболіста, який ще кілька місяців тому був в оренді в іншому клубі, де зачепитися за одне очко вже було успіхом. Тут геть інша ментальна стійкість. Ми знали, що не можемо втрачати очки, адже «Шахтар» – це «Шахтар» завжди. І ніхто тебе не питатиме, що грає 20-річний Судаков, Бондаренко, Очеретько. Це нікого не цікавить, адже грає «Шахтар», і ми маємо з цим жити. А якщо ти до цього не готовий, то падатимеш психологічно, не витримуючи стресу. У Лізі чемпіонів ми мусили знайти в собі енергію, щоб показати світові, що заслуговуємо там грати. Я говорив, що ця Ліга чемпіонів – не марафон, а спринт. І ми у спринті з шести ігор показали, де можемо бути за два-три роки, а не там, де ми зараз. Ми віримо в себе, однак ці шість ігор дали нам право вірити в себе та повірити в нас уболівальникам, що ми можемо бути гарною командою, яка боротиметься за найвищі цілі. Але найважливіше – чемпіонат, адже це вже марафон із 30 матчів, де ти повинен показувати врівноваженість, стабільність, вміти вигравати і протистояти стресу. Одна річ – грати проти «Металіста», інша – грати проти мадридського «Реала». Там геть інша емоція. Я гадаю, що важливими є тренувальний процес і робоча етика, яку демонструють насамперед старші гравці. Наші вимоги спочатку йдуть до старших, які вже пройшли все та виграли все. Степаненко, Кривцов та інші пройшли все і виграли все, що можна було виграти із «Шахтарем». Зараз вони нам допомагають, вони точно знають шлях і які фактори потрібні для того, аби показувати такий футбол, який вони показували раніше. Ми ще будуємо проєкт і хочемо вигравати, тож зараз я прошу молодих футболістів ставати лідерами. Мудрик – це зараз як ті бразильці, що були раніше, Судаков – так само, як і Бондаренко й Трубін, які виявляють себе на світовому рівні. При цьому вони – українці, і це є великий кайф для наставника, який їх тренує. Я гадаю, що український футбол має велике майбутнє.

– Тобто можна сказати, що протягом цих трьох місяців молоді гравці стали певною мірою лідерами «Шахтаря»?

– Від першого дня я просив молодих брати всю відповідальність на футбольному полі на себе. Я не суворий чи авторитарний тренер. Я намагаюся переконати футболістів у тому, що в деяких ситуаціях ми матимемо більше шансів на успіх. Через діалог вони мають відчути, де знаходиться лінія між футболістом і тренером. Якщо гравець переходить цю лінію, то він нерозумний футболіст і не може тут перебувати. Усмішка тренера – це не знак слабкості. Усмішка, гарний настрій, випити з футболістом кави – це найкращий спосіб витиснути з гравця максимум. Тоді, якщо ти крикнеш на футболіста на полі, він знатиме, що це по-доброму, адже він тебе знає. Ця синергія є дуже важливою, і від першого дня в Роттердамі я просив футболістів просто прийняти ситуацію такою, як вона є, не тікати, ховаючись за те, що немає легіонерів. Ні, зараз ти і є «Шахтар». Звичайно, відразу нічого не зміниш, але день-два, один-два матчі, аналіз, робота над помилками, поразки, десь дістали на горіхи і ходимо сумні, перемагаємо свої можливості, зустрічаємося з найкращими командами – це все робить нас сильнішими й допомагає їм набувати впевненості. Згодом вони беруть відповідальність на себе, і коли зараз дивишся на Судакова, то кажеш, що йому не може бути 20 років.