Георгій ЗУБКО: «Щиро вважаю, що росія як держава не буде існувати»

Того дня в офісі Федерації хокею України на НСК «Олімпійський» панувала напруга. Люди були занурені в себе і говорили мало. То був ранок 24 лютого, лічені години після початку війни. Хтось зачитував короткі новини про те, що ворог вже у столиці – якщо не на Оболоні, то на Осокорках. Потім з’явилося відео з рашистськими гелікоптерами в Гостомелі. Ми раптово привчалися жити в нових реаліях. Не розуміючи, яким це життя буде і чи буде взагалі. Хтось планував іти у військкомат, хтось отримав виклик ще вранці. Жінкам радили їхати подалі на захід.

«Красиве в нас місто», – сказав, ледь чутно, після тривалого погляду в панорамне вікно президент ФХУ Георгій Зубко. А вже наступного дня він був одним з перших, хто вступав до лав тероборони і почав вести патрулювання Києва, міста, яке для нього, уродженця Севастополя, стало рідним. Пізніше пан Зубко прийняв присягу на вірність Україні і, увійшовши до лав Збройних сил, виконував бойові завдання у місцях, де справді гаряче. Готовий це зробити, якщо буде наказ, і зараз.

При цьому Георгій Зубко постійно тримав руку на пульсі хокейних процесів у нашій державі. Завдяки зусиллям офісу ФХУ сприяння при переїзді в країни західної Європи отримали сотні юних хокеїстів, національні збірні всіх вікових категорій отримали змогу якісно підготуватися до чемпіонатів світу на закордонних зборах. Восени, попри всі труднощі, стартував 31 чемпіонат України з хокею.

Це інтерв’ю з паном Зубком – про війну, виживання в воєнних реаліях хокею і спорту загалом, про ті реформи, яких потребує наш спорт вже й зараз.

– Георгію, в середині вересня, коли Збройні сили України стрімко звільняли Харківщину, ви розмістили у власних соцмережах світлину з одного з деокупованих населених пунктів – села Сенькове Куп’янського району. З рідною бабусею Ніною, якій нині 92. Такі історії здатні розчулити найчерствіших людей.
– Бабуся пережила другу окупацію. Коли їй було 12, те саме село захопили німці. Нині інший ворог, але суть та сама. Людина просто уявити не могла, що в її житті це ще колись повториться. Коли туди їхав, не мав ні з бабусею, ні з іншими рідними зв’язку. Тому знайшов їх не одразу. Побачене там нажахало. Не знаю, як люди виживали весь цей час – ні води, ні світла. Важливо, що наша влада оперативно втручається і максимально швидко поновлює умови життя для людей з деокупованих територій.

– Бабуся порівнювала нинішніх окупантів і тих, часів Другої світової?
– Мені важко ставити такі питання людині в такому поважному віці. Для бабусі те, що відбулося зараз – великий удар. Не є таємницею, що більшість людей з Харківщини, які живуть на прикордонні, ставилися до росіян цілком лояльно, навіть по–дружньому. Навіть після 2014 року, коли відбулася анексія Криму і вторгнення на Донеччину і Луганщину, вони не до кінця розуміли, що таке росія. Їм важко усвідомлювати, що сусіди виявилися загарбниками. Куп’янськ був захоплений на самому початку війни, 25 лютого. Відтоді почалися всі жахіття. Почалося все з того, що в краї вимкнули українське мовлення і згодовували нашим людям свою пропаганду. Крім того, здійснювалися такі кроки, як відміна оплати за комунальні послуги (які насправді продовжувала надавати Україна), видавалася одноразова допомога розміром 10 000 рублів, яку хтось брав, а хтось відмовлявся. Не дивно, що люди там не мали справжнього розуміння реальності. При цьому в приватних розмовах бабуся каже, що росіяни гірші за німців. Вони з моєю тіткою, на жаль, під час окупації неодноразово змушені були перетинатися з ворогами і знають, про що кажуть. Це не люди, якщо коротко.

– Повернувшись після всього побаченого в Київ, легко себе змусити знову поринути, скажімо, в хокейні питання? Мабуть, вони виглядають зовсім дрібничковими. І наштовхують на думки, які має чимало людей: чи не варто до перемоги відсунути все мирське на узбіччя?
– Відповідь однозначна: наш фронт єдиний – військовий. Інше – другорядне. Зараз ніхто не може залишатися байдужим. Війна змінила всіх нас. Але такі особисті історії роблять нас ще вразливішими. Навіть у тих містах, де не лунають вибухи, ми повинні жити з розумінням, що в країні війна. Я ці останніх вісім з половиною місяців живу з такими думками постійно, незалежно від того, наскільки це торкнулося мене особисто. Хоча коли потрапляєш у Куп’янськ і бачиш, як ракета влучає в будинок, реакція загострюється. Зрозуміло, що всі ці обстріли – то помста українським містам і селам, її жителям за те, що вони не хочуть бачити в себе росію. Це вчинки нелюдів супроти звичайних людей, які ніколи не брали до рук зброї і жили мирним життям. І кожен з нас має прагнути того, щоб ці звірства були покарані.

Поряд із тим ми несемо відповідальність за певну галузь: за процеси, які там відбуваються, за приватні компанії, за людей, які там задіяні. Раз ми отримали довіру відповідати за хокей як за частину великої спортивної галузі, то треба добросовісно і з повною віддачею працювати на благо нашого виду, не дивлячись на те, що в країні війна. Ми чітко усвідомлюємо, що хокей – це частина життя. А для когось – справа всього життя. А найперше, спорт – це здоров’я нації, наших дітей. Часто хокейні перспективи синів та доньок визначають місце проживання батьків. Тобто ми відповідальні за людські долі. А отже, значення хокею не можна применшувати. Тому не дивно, що мої колеги Федерації хокею від початку війни працюють набагато більше, ніж до неї.

– 6 жовтня стартував 31 чемпіонат України з хокею. Вже сам факт, що до нього вдалося залучити шість команд, є досягненням. Проте у вас це досягнення не викликає відчуття тимчасовості, розуміння, що довести почате до кінця буде вкрай складно? Бодай через те, що через проблеми в енергетичній галузі банально не буде змоги обслуговувати ковзанки?
– Невідоме стало базовою нормою нашого життя. Гарантій немає жодних. З цим розумінням живуть всі суб’єкти хокейної життєдіяльності, всі наші колеги. Ми робимо максимум того, що можемо робити сьогодні і повинні бути готовими, що в разі, якщо завтра щось зміниться, з легкістю і розумінням це прийняти.

Взагалі, легкість, взаємодопомога і взаємоповага зараз мають стати головними рисами всіх українців. Маємо навчитися один одному пробачати, максимально підтримувати одне одного. Не можна дозволяти собі злості, тривог. То лише в теорії ці речі виглядають простими. В житті все набагато складніше.

Наразі я не бачу в своєму оточенні жодної людини, яка була б мені конкурентом чи опонентом. Ми маємо бути згуртовані. Нас не роз’єднує нічого. Тому я намагаюся ставитися з розумінням, коли якась людина чинить некоректно чи недоречно. Розумію, що в цьому немає наміру мене образити чи зробити мені шкоду. Причина – ми вже понад вісім місяців знаходимося у стані величезного стресу. Маємо сконцентруватися саме на допомозі один одному. Саме за цим принципом зараз живе хокейна спільнота України.

– Нинішній чемпіонат України сприймається не стільки як повноцінний турнір для визначення найсильнішого, а як захід в ім’я збереження виду спорту. Згодні?
– І так, і ні. Так, бо для збереження виду спорту і людей, які ним займаються, змога змагатися дійсно важлива. Нашою першою метою було якраз бажання показати, що хокей живий і залишається місцем для роботи великої кількості людей. А ні, бо спорт без конкуренції існувати не може. Інтрига в нашому чемпіонаті присутня. Ті, хто слідкує за турніром, не стануть заперечувати, що всі команди від матчу до матчу стають сильнішими. У кожного клубу є жага до перемог, не видно байдужості. Звісно, п’ять місяців без змоги перебувати на льоду для більшості хокеїстів безслідно не минули. Це критичний для нашого виду термін. Форму і відчуття доводиться повертати заново. Але це поняття наживні. Сьогодні в нашому чемпіонаті вже вистачає матчів, у яких боротьба точиться кістка в кістку. Щоб виділяти найкращих, ФХУ почала визначати за підсумками кожного тижня найкращих. Видно, хто з хокеїстів справді прогресує.

– Проте більшість українських хокеїстів виїхали за кордон. І ФХУ теж посприяла цьому завдяки своїй впливовості в Міжнародній федерації. IIHF рекомендувала національним федераціям на час війни позбавити українських хокеїстів статусу легіонерів. У Польщі, Балтійській лізі і Румунії до цієї рекомендації дослухалися…
– Мушу підкреслити, що ФХУ сприяла українським хокеїстам, щоб вони були позбавлені легіонерського статусу, але перетинати кордон жодному з хлопців ми не допомагали. В інтересах національної збірної, щоб спортовець перебував у максимально конкурентному середовищі. Влітку, коли більшість хокеїстів виїхали, ми ще не знали, чи зможемо провести свій чемпіонат і, відповідно, чи буде змога створити конкурентне середовище. Тому звернулися до IIHF, щоб посприяла українським гравцям позбавленням легіонерського статусу. А далі все залежало від рівня гравця. Окремі хлопці і дівчата знайшли собі клуби й у тих країнах, де вони вважаються легіонерами. Це добре.

Стосовно перетину кордону у реаліях воєнного стану, то його перетнули ті, хто мав на це, на думку відповідних служб, законні підстави. Ми на цей процес впливати не можемо. Хоча, звісно, я, як президент Федерації, радий, що чимало наших хлопців влаштувалися в непоганих за європейськими мірками клубах. Це в інтересах наших збірних – національної, на яку чемпіонат світу очікує навесні, і молодіжної, яка відіграє світову першість вже у грудні. На мій погляд, нам вдалося створити повноцінну вертикаль для підготовки кандидатів у збірні – від національного чемпіонату до змоги гравцям виступати в іноземних чемпіонатах. Більше того, нині нагоду закріпитися в професійному хокеї отримали майже всі – від 16-річних юнаків, які ще вчора виступали в Молодіжній хокейній лізі чи навіть у першостях серед молодших юнаків, до тих, хто свого часу вирішив залишити хокей чи грав серед аматорів.

У нинішньому українському чемпіонаті немає легіонерів, а отже, мають шанс всі українці. При цьому ми продовжуємо проводити й дитячо–юнацькі першості. Так, чимало юних гравців від початку війни виїхали за кордон. Ми посприяли, аби вони не просто влаштувалися в інших країнах, а мали змогу продовжити там заняття нашою грою. Але ті, хто залишився, теж тренуються і змагаються. Федерація хокею України може пишатися тим, що майже всі ковзанки країни на неокупованих територіях чи в тих регіонах, де не точаться активні бойові дії, нині запущені і функціонують з повним завантаженням. Зокрема, повністю в інтересах хокею зараз працює столичний Палац спорту, де відбуваються як матчі чемпіонату України серед дорослих, так змагання та тренування дитячих команд. ФХУ запустила на головній арені країни щотижневий майстер-клас для воротарів за участю найкращих воротарів країни на чолі з тренером збірної Костянтином Сімчуком.

– Спілкуючись з хокеїстами навіть не з київських клубів, здивувався, що змога зіграти в Палаці спорту є мотивацією навіть для них.
– Це не просто слова. Я ж на юнацькому рівні теж грав у хокей. І міг тільки мріяти про те, щоб зіграти у Палаці спорту. Це знакова арена для всіх, хто займається хокеєм у нашій країні.

– Однак скептики відразу згадають про вартість такого задоволення, яка, мовляв, є непомірно високою, особливо в умовах війни…
– Щоб зняти усі питання, зазначу, що в більшій частині це державні кошти, які перераховуються на рахунки державного підприємства. Іншими словами, держава платить державі. Навіть не приватному секторові, а саме державному підприємству.

– Повернемося однак до питання виїзду хокеїстів у закордонні клуби. Не є таємницею, що значна частина наших гравців, навіть тих, хто вже уклав контракти з закордонними клубами, перетнути кордону не змогла. Якщо не помиляюся, зі схожими труднощами зіткнувся лише хокей. Чому?
– Це цікаве питання. З одного боку, нині не ті часи, коли ми можемо керуватися лише інтересами спорту загалом і хокею зокрема. Але головне, чого не повинно бути – вибірковості з боку державних функціонерів. Закон має бути один для всіх. Несправедливість у сучасному суспільстві сприймається вкрай болісно. Я не хочу ставити на противагу нам якогось іншого виду спорту, але коли державний службовець у схожих ситуаціях одним змогу виїжджати дає, а іншим ні, то це наштовхує на певні думки. Це питання залишається актуальним і сьогодні.

– Змінимо тему в ідеологічному напрямі. Ще донедавна, навіть після 2014 року, хокейне середовище України залишалося проросійським. І вкомплектовані більш ніж на 50% ще в лютому 2022–го російськими легіонерами українські клуби – тому яскраве свідчення. Нині зміни в бік українізації очевидні…
– На жаль, зрозуміти, що таке росія, нам знадобилася велика війна. Маю на увазі не лише хокейну спільноту, а й значну частину українського народу. Федерація хокею України акцентувала увагу на цій проблемі й раніше, коли для багатьох вади від присутності великої кількості росіян виглядали не такими очевидними. Тези про введення жорсткішого ліміту на легіонерів, про цінність українського гравця ми проголошували з перших днів мого обрання на посаду президента ФХУ. Та, видно, без такої великої біди це розуміння не з’явилося б. Ми до кінця залишалися лояльними і толерантними до процесів, які вартувало б жорстко зупиняти. Це ж питання не лише про росіян, а про банальну повагу до українського гравця, який зобов’язаний мати більше часу на льоду бодай у своєму національному чемпіонаті. Запрошуючи по 14 легіонерів у команду, ми не цікавилися тим, що буде з нашим хокеєм через десять років. А виявилося, що не треба чекати й десяти. Сьогодні тренерам шести клубів нашого чемпіонату непросто вкомплектувати колективи українськими хокеїстами не лише якісно, а й кількісно.

Звісно, з легіонерами наш чемпіонат може бути цікавішим. Але це має бути троє–шестеро гравців, які за рівнем дійсно переважають наших хлопців, а не більше десяти. Звісно, виховувати завжди важче, ніж взяти готове. Для виховання юного гравця потрібен час, знання, зусилля, терпіння. Простіше взяти в команду десяток хокеїстів середнього класу, які в себе в країні вже не потрібні, а в нас виділятимуться. Через рік ці іноземці поїдуть додому, а наші хлопці можуть завершити кар’єру.

Ще гірше, що ці іноземці здебільшого були росіянами. В такого явища теж є причини, не пов’язані з начебто відсутністю патріотизму у власників наших клубів. Просто десятиліттями створювалася ілюзія, що центр хокею на нашому континенті знаходиться в Москві. Через те склався стереотип, що навіть не дуже сильний російський хокеїст означає якість. Через те багато батьків юних українських хокеїстів з перших днів занять їхніх дітей хокеєм мали мрію: прилаштувати дитину в Москві чи іншій російській школі. Віднедавна реалії змінилися. Цивілізований світ ставить російському спорту абсолютну блокаду. Відповідно, в нас з’явилася нагода повернути в лоно українського спорту чимало обдарованих хлопців, які під дією згадуваного стереотипу ще в ранньому шкільному віці опинилися в системі російського хокею. Нині цим гравцям 14–17 років і ФХУ поставила собі мету: повернути для українського хокею максимальну їх кількість. Зараз ми активно працюємо над цими питаннями. Прізвищ поки не називатиму, бо росіяни і білоруси зі свого боку, навпаки, активно намагаються зруйнувати кар’єри тим хокеїстам, які прагнуть від них піти. Поряд із тим, прошу спортивну спільноту України теж ставитися з розумінням до тих людей, які в юному віці самостійно чи під впливом батьків помилилися і поїхали у те середовище, яке нині стало відверто ворожим.

– Якими є погляди цих гравців, Федерації хокею важливо?
– Це найважливіше. Питання про повернення людей в Україну вестиметься лише в тому разі, якщо вони залишилися українцями в голові, розуміють, що відбувається зараз і мають щире бажання представляти Україну на міжнародній арені.

– Неоднозначною зараз виглядає й ситуація навколо тих юних гравців, які залишили Україну під час війни і вже встигли влаштуватися в академіях відомих європейських клубів. Це стосується не лише хокею, але хокею особливо. Де гарантія, що ці гравці надалі не відречуться від України і не захочуть отримати паспорти європейських країн? Футбольні приклади Австрії і Швейцарії, за футбольні збірні яких у новому тисячолітті виступало багато гравців з балканськими прізвищами, показові. А це якраз діти людей, які тікали від Балканської війни на початку 90–х…
– Такі реалії. І не лише спортивні. Зараз бачимо мільйони українці, які залишаються за кордоном. Люди працевлаштовуються і, відповідно, асимілюються в нових країнах. На моє щире переконання, це експорт наших мізків у Європу. При цьому певен, що ці люди мають розуміння, що відбувається вдома і завжди залишатимуться корисними для України. Незалежно від того, де вони залишаться. Так, не виключено, захоче отримати інший паспорт і хтось із хокеїстів. Я не вважаю таку ситуацію критичною. Більше того, радію, що ці люди змогли виїхати в той час, коли росія намагається чинити геноцид українського народу. Українців вбивають і позбавляють базових умов для життя. Мабуть, донедавна ніхто з нас не думав, що відкриватиме кран і не буде впевнений, чи потече звідти вода. А нині люди звикли, що води немає днями, а подекуди й тижнями. Добре, що окремі наші співвітчизники мають змогу жити в людських умовах і розвиватися професійно. Українська нація завжди була і повинна залишатися розумною, освіченою, сильною ментально і фізично. При цьому в мене немає сумнівів, що більшість українських хокеїстів з числа тих, хто зараз за кордоном і розуміє, що відбувається, з радістю відгукнуться на пропозицію виступати за збірну своєї Батьківщини. А хто не розуміє, нам і не потрібен.

– Велику допомогу при переїзді юних українців за кордон надали національні федерації багатьох європейських країн на чолі з Міжнародною федерацією хокею. Поряд із тим IIHF на своєму піврічному Конгресі фактично повернула росію і білорусь у систему чемпіонатів світу, давши їм змогу повернутися в елітний дивізіон чемпіонатів світу, щойно буде знято дискваліфікацію, пов’язану з початком війни. Тобто це може статися як у 2024–му, так і 2030–х роках…
– Для початку треба розуміти, що до наступного чемпіонату світу ні росія, ні білорусь не допущені ґарантовано. Коли вони зможуть туди повернутися – абстрактна історія. Особисто я думаю, що ніколи. Щиро вважаю, що росія як держава не буде існувати. Відповідно, питання відпаде саме по собі. IIHF створила технічну можливість, пов’язану з нормами регламенту змагань і пов’язаних з ними рекламними угодами. Але це точно не політичне рішення. Доки росія займається геноцидом українського народу, вона не матиме шансів на повернення в систему чемпіонатів світу. Наразі від змагань відсторонені всі збірні і клубні команди росії і білорусі.

– Натомість росіяни надалі виступають у клубах Національної хокейної ліги і їх участь не бентежить країни нашого континенту під час європейських гастролів НХЛ. Винятків мало, скажімо, найперше – головний спортивний пропагандист України Домінік Гашек.
– Поки ситуація така, а далі буде видно. Важливо, що Національна хокейна ліга підтримує нас. Вперше за всі роки, до речі. А росіяни в лізі? Всі ми розуміємо, що хокей є великою частиною державної пропаганди в рф і рб. В обох країнах це спорт №1, через який вони несуть свої меседжі. Я не хочу давати оцінку НХЛ як організації, яка допомагає Україні. Просто, думаю, настане час і всі все зрозуміють. Нам теж був потрібен час, щоб все зрозуміти. Комусь, в містах, у які не летять ракети і де не зникає електроенергія, цього часу потрібно більше. З кожним наступним днем світ усе більше приходить до розуміння, що росіяни – то варвари, яким потрібно давати відсіч.

– Георгію, давайте поговоримо про національні збірні України. Здається, цьогоріч маємо ситуацію, коли не було б щастя, та нещастя допомогло. Адже такої єдності всіх причетних людей, бажання гравців пробитися до складу не спостерігалося дуже давно. І це відразу принесло результат: спершу юнацька збірна пробилася в дивізіон 1А чемпіонату світу, а потім доросла збірна, яка в попередні роки боролася за виживання, посіла третє місце в ешелоні 1В…
– Це справді так. Усе хокейне середовище справді згуртувалося як ніколи. Кожен з нас усвідомив, що ділити нічого. Лише спільними зусиллями ми здатні зробити кілька величезних кроків вперед, щоб підняти наш хокей на інший рівень. А коли це станеться, місця вистачить усім. Наразі, розуміючи обставини і можливості, ми розуміємо, що потрібно робити, покроково. До дорослої збірної і команди U18, про які згадали ви, згадаю збірну U20. Вона в нас дуже потужна. В неї входить, зокрема, частина хлопців з юнацької збірної, які навесні стали другими на чемпіонаті світу в дивізіоні 1В. А додайте до них таких сильних майстрів, як обраний на драфті НХЛ Артур Чолач, нападника канадського «Брук Бандітс» Данила Коржилецького, форварда Данила Трахта, який став чемпіоном Фінляндії U20 з «Лукко». Вимальовується пристойний колектив. Думаю, ці хлопці – майбутні лідери нашої національної збірної.

– Головне, щоб подорослішавши, вони зберегли бажання допомагати українському хокеєві…
– Для початку важливо, щоб ці хлопці, проявивши себе на юнацько–молодіжному рівні, не вирішили, що все в них у житті вже вдалося. Попереду велика робота. А стосовно бажання допомагати українському хокеєві, є відчуття, що воно буде. Висновок роблю з побаченого під час весняних чемпіонатів світу серед юнаків і дорослих. Була змога відчути атмосферу роздягалень. Можу сказати, що за весь той час, відколи я причетний до виступів наших збірних, такого бажання представляти свою країну, як нині, не пригадую ніколи. Це стосується всіх гравців, які були серед кандидатів, без винятку. Зрозуміло, що це пов’язано з війною. Але важливо, щоб таке ставлення збереглося надалі. Щоб хлопці завжди розуміли, що нагода виступати за національну збірну – честь, а не обов’язок.

– У попередній відповіді ви перелічили трьох, можливо, найобдарованіших молодих українських хокеїстів. При бажанні цей список можна трохи розширити. Талантами, які є зараз. Але які в нас були й раніше. Взяти, приміром, Олександра Пересунька. Проте важливо, що саме Артур Чолач став єдиним українцем, якого після 14 років відсутності обрали на драфті НХЛ. Є думка, що драфт НХЛ – це теж не лише про спорт, а й про впливовість і навіть політику…
– Для початку важливо, щоб талантів, які привертали б увагу, в нас було набагато більше. Бо Україна банально щезла з порядку денного обрання хокеїстів на найвищому рівні. Тому тих поодиноких, які таки привертають увагу, можливо, розглядають прискіпливіше, ніж хлопців з Фінляндії, Швеції, Чехії чи Словаччини. Іншими словами, нам треба повертати репутацію в хокеї. По–друге, нам треба експортувати не лише хокеїстів, а й менеджерів, тренерів, функціонерів. Так, обрання на драфті НХЛ – це зокрема й політика. Але політика, пов’язана з абсолютними хокейними здібностями. Ті, хто хоче грати в найсильнішій лізі світу, повинні працювати неймовірно багато.

– Георгію, від політики хокейної перейдемо до політики української. Чи відчуває наразі хокей підтримку від держави? Можна навіть порівняти різні часи – до війни і зараз…
– Ми розуміємо ситуацію і намагаємося зайвий раз не турбувати державу. Використовуємо в повному обсязі всі матеріальні можливості, які маємо самі. Дуже нам допомагають міжнародні партнери і приватні інвестори. Велике їм дякую. Не так давно ми створили фонд післявоєнної відбудови українського хокею Ukrainian Hockey Dream, який може похизуватися підтримкою і від IIHF, і від НХЛ. Робимо все від нас залежне, використовуємо свої зв’язки. Хоча іноді підтримка держави не завадила б.

– Парадокс полягає в тому, що держава пріоритетно фінансує ті види, представники яких виступають на Олімпійських іграх. Хто не потрапляє чи випав з цієї обойми, відразу стає обмеженим у засобах. Виходить замкнене коло: щоб повернутися на рівень учасників Олімпіади, потрібні кошти, а їх не виділяють, бо команда не виступає на Іграх…
– У тому й річ. Система спорту в Україні потребує рішучих реформ. Щоб їх провадити, треба залучати до керівництва сучасних управлінців. З їх приходом не треба зволікати навіть у час війни. Ось незабаром (17 листопада – авт.) обиратимемо нового президента Національного олімпійського комітету. ФХУ вже висловила свою позицію: ми підтримуємо Жана Беленюка. Взагалі, Генеральна асамблея НОК для мене очікувана, бо це будуть перші вибори її очільника, в яких буде конкуренція. До того головний олімпієць країни призначався згори, а голосування носило формальний характер. Спортивна спільнота заслужила обирати собі керівництво самостійно, а не отримувати його за призначенням згори. Хочеться бачити програми і команди кандидатів.

Беленюкові я щиро симпатизую і як борцеві, і як особистості. Він – сучасний, потужний лідер, який має і знання, і досвід саме того, як не працює спортивна система. Жан має візію, як та система має працювати, аби спортовці мали умови і можливості, щоб реалізовувати всі свої таланти. Ми дуже круті, якщо в умовах тотальної відсутності підтримки можемо демонструвати результати світового рівня. Але лише цього замало. Наш спорт заслуговує інших підходів до свого розвитку.

Також важливо, що Беленюк має кришталеву репутацію: символ сучасного спорту, який вже має серйозний досвід роботи в парламенті, де жодного разу не заплямував свого імені участю в незрозумілих голосуваннях та акціях. Мені відомо, яка велика кількість Федерацій з різних видів спорту вже підтримує Жана. Він відображає запит на об’єднання спортивного середовища і не розділяє його на своїх та чужих. Саме така персона й повинна керувати НОКом. Натомість Вадима Гутцайта більшість потужних Федерацій не сприймають уже як спортивного міністра. Скажімо Федерація легкої атлетики України перебуває в стані повної конфронтації з Вадимом Марковичем. Показово, що від початку війни керівник профільного міністерства не провів жодного спільного засідання за участю керівників усіх Федерацій. Ми підтримуємо зв’язок самостійно. Та й на особисту зустріч до міністра потрапити важко. Хоча питань накопичилося чимало. Скажімо, з великим здивуванням послухав у найсвіжішому інтерв’ю пана Гутцайта каналові «Дом», що він допомагав президентам Федерацій перетинати під час війни кордон, аби вони брали участь у міжнародних конгресах і розповідали правду про Україну. На власному досвіді скажу, що це відповідає дійсності. Міністр не дав дозволу на перетин кордону і я виїжджав на чемпіонат світу у квітні через пряме погодження прикордонної служби. На піврічний конгрес я не поїхав, та й на міжнародні зустрічі теж – через відмову міністра. Це обурює. Особливо зараз, коли так потрібні кошти міжнародних партнерів.

Я знаю людей, які будуть у команді Беленюка. Якщо хтось думає, що там буде лише молодь, той помиляється. Жан, звісно, сам усіх представить, але від себе скажу, що там є як молоді управлінці, так і досвідчені функціонери. Це авторитетні персони зі світу спорту.

– Ви сказали, що це будуть перші конкурентні вибори президента НОК. Дійсно в це вірите, що вибори проводитиме ще стара команда організації під керівництвом пана Бубки, а голосування відбуватиметься в режимі Zoom–конференції?
– Та людина, яка спробує зманіпулювати результатами виборів, не розуміє, що вона живе в Україні. Такого не буде за жодних обставин. Якщо трапиться спроба фальсифікації, то ми поведемося так, як поводяться в таких випадках громадяни України. Перемогу треба здобувати лише в чесній конкуренції. Іншого шляху немає. Сьогодні вже є випадки обдзвонювання регіональних підрозділів, під час яких ставляться завдання голосувати за одного з кандидатів. Сподіваюся, ніхто на такі заклики з використанням адмінресурсу вже не реагує. Також не можна допустити за будь–яких обставин допустити бажання пана Гутцайта поєднувати посали очільника Мінмолодьспорту і президента НОК.