Путівка в Катар як сенс життя: що відбувається всередині збірної України

Брдо пахне весною. Повітря, що дме зі словенських Альп, здається свіжим та чистим, тишу порушують тільки спів птахів та віддалені церковні дзвони. Дмитро Різник дивиться на три бездоганні поля; прямо за його спиною в яскравому трав'янистому насипі майстерно вбудований невеликий стенд. Футбольна обстановка рідко буває ідилічнішою, але для тих, хто працює тут цього тижня, краса заглушається постійним безмовним різким звуком.

«Я знову знайду спокій тільки тоді, коли повернуся до своєї країни, і там не буде війни», - говорить Різник, один із чотирьох воротарів на початковому етапі першої тренувальної сесії збірної України після російського вторгнення. «Ми тут, а моє серце там. Ми віримо в людей, які захищають нас, і віримо, що ми переможемо. Коли це станеться, страх піде».

Тим не менш, Різник був готовий, коли настав час виїхати. Перші чотири дні війни він провів у будинку батьків в Полтаві, де грає за «Ворсклу», із дружиною та новонародженим сином. Залишити їх було найважчим випробуванням, але 30 квітня він приєднався до штабу національної команди у 20-годинній автобусній подорожі з Києва на їхню нову базу.

Більшість з його 22 колег представляють київське «Динамо» та донецький «Шахтар»; вони грали благодійні матчі за кордоном і змогли прилетіти до Словенії літаком, але Різник – виняток. Решта українських клубів у тій чи іншій мірі призупинили свою діяльність, тому він майже два місяці тренувався на самоті, між поїздками до бомбосховища та нав'язливими звуками сирен, готуючись до виступу на чемпіонаті світу. «Ми сподіваємося прославити нашу країну, а також, що ми зможемо принести радість нашому народу», - каже він.

Якщо Україна обіграє Шотландію у півфіналі плей-оф наступного місяця, вона зустрінеться з Уельсом; перемога у двох матчах гарантує поїздку до Катару. На турнірі, що проводиться в тіні, їхня присутність була б промінем світла. «Я не тисну на них, це дуже складно», - каже головний тренер Олександр Петраков. «Я ніколи не очікував, що працюватиму в таких умовах».

Петракову 64 роки, і він думав, що все бачив. На відміну від Різника, він каже, що коли автобус перетинав кордон України з Угорщиною, його огорнуло почуття спокою: не було величезних черг на заправках через запаси палива, що закінчуються, і він відчув «таке життя, про яке я, може бути, вже й забув».

Він визнає, що наділити своїх гравців певною мірою спокою, одночасно готуючи їх фізично до двох напружених відбіркових матчів, буде найскладнішим випробуванням у його кар'єрі. «Я намагаюся жартувати, розповідати їм цікаві історії з футболу та життя, піднімати їм настрій», – каже тренер.

Петраков говорить із сухим гумором, але година, проведена за переглядом тренування збірної України – у спокійній сесії незабаром після прибуття їхнього «динамівського» контингенту – підтверджує тактильність та легкість у його спілкуванні. «Важливо відвернути гравців від поганих думок, але, з іншого боку, ми всі знаємо, що люди вмирають за Україну. Вони повинні зберігати це у своїх умах і серцях, тому що вся країна чекає хоч трохи щастя. Ми маємо зробити це разом для них».

Петраков турбується, що його гравці не можуть, як він висловився, викластися «на повну котушку» у своїх товариських матчах, і знає, що часу для досягнення змагального темпу замало. Їхні іноземні гравці, зокрема Олександр Зінченко та Андрій Ярмоленко, мають прибути у кращій формі, але у кінці травня. У середу Україна зіграє товариський матч проти «Боруссії» з Менхенгладбаха, але перед виходом на поле «Хемпден Парк» їй знадобиться ще кілька суворіших тестів. Час складний, але вони сподіваються зустрітися хоча б з однією з африканських збірних до кінця місяця.

Будь-які переваги футболу можуть здатися в кращому разі туманними, тоді як страх на землі залишається таким реальним. Тому разюче чути, як ветеран-півзахисник Тарас Степаненко, котрий розмовляє у пастельно-білій кімнаті з видом на тренувальний комплекс, пояснює, що команда щодня отримує повідомлення від солдатів на передовій. «Вони пред'являють лише одну вимогу: «Будь ласка, зробіть усе можливе, щоб поїхати на чемпіонат світу», – каже він. «Для країни, для них це момент надії, і це буде чимось схожим на свято. Ось чому ми повинні грати не лише як завжди у футбол; ми маємо грати з нашими душами, нашими серцями».

Можливо, це і є спорт у чистому вигляді: росія майже не приховувала свого наміру стерти з лиця землі українську культуру, а футбольна команда – один із явних проявів серця країни, її ремесла, її творчості. Гра у футбол на вищій арені – це з одного боку демонстрація непокори, а з іншого – акт збереження та увічнення.

Ця думка знову спливає під час розмови із Сергієм Сидорчуком, півзахисником «Динамо», котрий у 31 рік та із 47 іграми за збірну є ще одним ветераном серед молоді. Сидорчук грав у благодійних матчах свого клубу, і в нього не виходить із голови інший образ. Перед тим, як минулого місяця «Динамо» зіграло з «Легією» у Варшаві, вони завітали на завод, який був перепрофільований для розміщення українських біженців. Гравці роздавали іграшки та солодощі дітям, котрі втекли з мамами чи бабусями та дідусями: одним із них був семирічний хлопчик, який малював, і Сидорчук, відкриваючи фотогалерею на своєму телефоні, показує представлений йому образ.

Сцена несамовита: на малюнку хлопчика, льодово-яскравому і живому, зображені палаючі будинки з російським прапором, що розвівається над ними. «Тяжко бачити, дуже тяжко», - каже Сидорчук. «Я сподіваюся, що в майбутньому він житиме нормальним життям і матиме все, що хоче. Але я думаю, що розбите чи вкрите шрамами серце залишиться». Кваліфікація на чемпіонат світу може принаймні надихнути на щасливіші способи самовираження.

З огляду на свободу пересування українські футболісти перебувають у сприятливій ситуації. «Коли ти бачиш людей, котрі втратили все, а в тебе щось є, це дуже шокуючий момент», – каже Сидорчук, – але футболісти «Динамо» та «Шахтаря» все ж таки пізнали практичні наслідки вторгнення росії.

У перші дні вторгнення він та його сім'я, включаючи його тоді ще вагітну дружину, провели два дні та дві ночі під ковдрами на автостоянці під їхнім будинком. До них приєдналися його товариші по національній команді Сергій Кривцов, Андрій Пятов та Микола Матвієнко. Найближчий аеропорт у Жулянах зазнав бомбардування, і від вибухової хвилі повилітали шибки в їхній квартирі. Інші постраждали більш серйозно, але коли він знову переглядає свій архів, щоб показати своїх дітей, котрі спляться у відкритому багажнику автомобіля, стає очевидним, що кожен тут несе з собою свою власну травму. «Це не лише тренувальний табір», – каже він. «Наразі все по-іншому. Це дуже тяжке почуття».

За професіоналізмом та методичним описом свого досвіду подорожуючої групи з України ховається і грубий гнів. Найсильніше його висловлює Петраков: можливо, він почувається впевненіше за всіх. Він хоче, щоб росію покарали більш суворо у спортивному плані, крім відсторонення від чемпіонату світу та сезонної заборони на участь у єврокубках.

«Їх слід відсторонити щонайменше на п'ять років», - каже він. «Вони мають платити за свою підтримку путіна. Вони вбивають наших жінок, наших дітей, руйнують наші міста, тому вони не мають права змагатися у спорті. Якщо ми не зупинимо їхню агресію, вони прийдуть в інші частини Європи. Це не миролюбна нація, тому у спорті вони мають за це платити».

Різник розповідає про допомогу, яку його товариші по «Ворсклі», котрі зараз повернулися до групових тренувань, надають лікарням та біженцям як волонтери; Сидорчук описує, як його батьки та родичі у Запоріжжі, першому відносно безпечному місці для тих, кому вдалося втекти з Маріуполя, годували приїжджих. Енергія та любов, витрачені на те, щоб зберегти життя в усіх куточках країни, не піддаються розумінню.

«Ми всі в цьому єдині», - каже Сидорчук. «Якщо ти журналіст, займайся своєю журналістською роботою. Якщо ти футболіст, то грай у футбол за свою країну. Якщо ти звичайний робітник, ти можеш працювати. Тому що у нас є професійна армія, у нас є військові добровольці, котрі можуть боротися. Але ми всі разом і це дуже важливо».

Послання полягає в тому, що в найгірших обставинах просто потрібно показувати найкраще, на що ти здатен. Для українців у Словенії, тренування яких проходять перед банерами, що рекламують пиво «Львівське» та інші домашні продукти, це означає нести естафету аж до самісінької Дохи. «Нам потрібно вигравати наші ігри», – каже Різник.

Коли настає ніч і мошки зовні нагадують про те, що пора року приносить свої невеликі незручності, Петраков задається питанням, чи стала місія, якої він ніколи не прагнув, його долею. «Я в такому віці, що нічого не хочу: ані будинку, ані машини», - каже він. «Але якщо я виведу команду до Катару, значить, прожив своє життя не дарма».

Нік Амес, The Guardian