Олег СОБУЦЬКИЙ: «Зірка збірної ветеранів зійде на Донбас-Арені»

П’ять років тому, 23 лютого 2016 року, в Будинку футболу УАФ було урочисто оголошено про створення нової збірної – Національної збірної України серед ветеранів. Засновником проекту став Олег Собуцький, який згодом очолив Асоціацію ветеранів футболу України, склад команди сформований із найвидатніших гравців останніх років, а очолили колектив славнозвісні Анатолій Дем’яненко та Володимир Лозинський. Повагу викликала і висока мета збірної ветеранів, про яку на презентації наголосив президент Української асоціації футболу Андрій Павелко. Це, окрім популяризації футболу, підтримка українських військових в зоні АТО/ООС, сприяння якнайшвидшому встановленню в країні миру. Якими були ці п’ять років та з яким доробком збірна ветеранів підійшли до свого першого ювілею, ми запитали у Олега Собуцького.

– Спершу, хотів би подякувати всім, хто в ці роки був поруч з нами. Ми зіграли близько двохсот ігор, в яких на поле виходили більше сотні футболістів різного віку та поколінь. Всім їм, а також тренерському штабу, низький уклін за любов до футболу, патріотичну позицію, бажання прославляти рідну Україну. Значні зусилля для становлення збірної ветеранів як повноправної одиниці в системі національних збірних доклали Олександр Герега, Василь Орлецький, Володимир Мунтян, Андрій Біба, Володимир Трошкін, Мирон Маркевич, Сергій Нагорняк, Віталій Косовський, Едуард Цихмейструк, Володимир Єзерський та багато інших людей.

І не лише з України: Костянтин Бережний допомагав організовувати міжнародні матчі, президент іспанської Асоціації ветеранів футболу Фернандо Гінер ділився чималим власним досвідом. Всім дуже дякую, завдяки цій підтримці відбулось становлення і подальші успішні виступи збірної ветеранів.

– Якщо повернутися на п’ять років назад, як з’явилась ідея створити збірну ветеранів, яка виступатиме саме на постійній основі?  У світовій практиці таких прикладів немає, зазвичай ветеранські колективи чи «збірні легенд» збираються з нагоди свят, чи до певних урочистих заходів?
– Ми ретельно вивчали світовий досвід, як розвивається ветеранський футбол в Іспанії, Англії, Німеччині, Італії. Але переважно їхні напрацювання адаптуємо при проведенні наших ветеранських турнірів у різних вікових категоріях. Що стосується збірної ветеранів, ідея об’єднання видатних футболістів народилася у 2014 році, коли від нас пішла Небесна сотня, був анексований Крим, а на Донбасі розв’язана війна. Якщо пам’ятаєте, тоді пів країни займалося волонтерством, допомагало армії. Ми теж відправляли машини на схід з усім необхідним. Ось тоді і народилася ідея об’єднати українців з допомогою футболу та улюблених гравців минулих років. Два роки ми виступали як команда «зірок футболу», а з лютого 2016 року вже офіційно увійшли до родини збірних УАФ під назвою Національна збірна України серед ветеранів.

– Якими критеріями ви оцінюєте успішність діяльності збірної?
– Переважно беремо участь в дружніх матчах, турнірах. В команді зібрані найуславленіші футболісти минулих років, жодного місця для них, окрім першого, не існує. Дуже приємно знаходитися в такому колі людей, вони справжні професіонали і майстри своєї справи. Дарують насолоду глядачам, забивають красиві м’ячі, опісля ігор спілкуються, роздають автографи, роблять спільні фото… Це теж невід’ємна частина наших виїздів. Єдиний виняток, коли нічия чи поразка особисто мене не засмучує – в зустрічах проти військових. Вони наші Герої, наші захисники, тож нехай вдала гра проти збірної буде для них додатковим джерелом натхнення.

У середньому за рік ми проводимо по 40-45 матчів. По кілька разів виїжджаємо до зони АТО, зазвичай на два-три дні, щоб і кілька ігор провести, і зустрітися з військовими. До речі, в кількох матчах за збірну зіграли і самі військові, серед них наші добрі друзі – Олег Нечаєв та Сергій Чиж. Грали в багатьох містах на лінії розмежування, від Станиці Луганської, у кількох сотнях метрів від лінії перетину, і до Маріуполя. Відвідали Попасну, Старобільськ, Красногорівку, Селідове, Новоайдар, Краматорськ, Білокуракине, Сєвєродонецьк, Рубіжне та багато інших.

Нас вже добре знають військові, місцеві мешканці, на зустрічі приїжджають з сусідніх міст чи районів. Спершу люди не вірили, що до зруйнованого війною міста завітають легенди футболу, лунатиме Гімн України, буде запекла боротьба на полі. А коли побачили на власні очі, ще більше переконалися, що мир, спокій та достаток на цій території були лише разом з Україною.

– Певно, матч в умовній Попасній це не менш екзотично, ніж в далеких Чикаго чи Буенос-Айресі, де збірна теж виступала?
– Звичайно, це наша рідна земля, нехай і понівечена ворогами. І проведення в таких містах дружніх ігор, коли до тебе приїжджають такі легенди як Дем’яненко, Маркевич, Ващук, Косовський, Єзерський, Нагорняк, Косовський, Шершун, Цихмейструк, Воробей, Рац, Бєлік, Шевчук, Свідерський та інші є ще одним кроком до встановлення мирного життя. Що стосується інших країн, лише за приблизними підрахунками за межами України мешкають до десяти мільйонів наших співвітчизників. Багато хто з них підтримує зв’язки з рідною країною, пам’ятає видатних футболістів. В Іспанії ми були чи не в усіх великих містах, а в Мадриді за присутності тисячі глядачів (таким був дрес-код) зіграли зі збірною діаспори. Двічі в Канаді були в центрі українства – місті Торонто, де нас радо приймала діаспора. В Сполучених Штатах брали участь в турнірах в Чикаго та в Тампі, і в обох перемогли. Запам’яталися матчі в Бразилії та Аргентині, куди перші українці прибули понад сто років тому. Було цікаво подивитися, як  вони зберігають традиції, а на футбольному полі свої сили перевірити проти іменитих легенд «Сантоса», «Боки Хуніорс», збірної штату Парана. Особливо міцними стали наші стосунки з Федераціями футболу Грузії. Матчі збірних ветеранів Україна – Грузія в Києві на НСК «Олімпійський» та у Львові на «Арені-Львів» збирали тисячі глядачів та були справжніми святами футболу. Ми також є традиційними учасниками зимового кубку пам’яті Давида Петріашвілі, минулого року відсвяткувавши на ньому перемогу. В Ужгороді та в Будапешті проводили матчі з нашими угорськими колегами, грали у Франції, Молдові. Географія могла бути ширшою, але минулорічні наші плани через карантин довелося відкласти до кращих часів.

– Статус матчів збірної ветеранів іноді нічим не поступається Прем’єр-лізі, все виглядає дуже солідно, з величезною повагою до уславлених гравців, їхніх суперників, глядачів. Звідки берете мотивацію організовувати матчі, утримувати збірну на такому високому рівні?
– За ці роки ми стали справжньою родиною, окрім матчів у Києві проводимо регулярні тренування, проводимо соціальні заходи, просто збираємося разом. Всі ці роки партнером збірної є ТОВ «Агробізнес», яке взяло на себе всі пов’язані з діяльністю збірною витрати. Легенди нашого футболу отримали нове життя, вони залюбки на вихідних вирушають в нові міста, жодних відмов ані від кого не чув, навіть якщо доводиться їхати на схід. Виступи збірної показали, що з допомогою улюбленої для мільйонів гри можна об’єднати українців. Нашим традиційним побажанням, окрім завершення війни, є вже найближчим часом проведення «матчу перемоги» на «Донбас Арені». Де б за піднятого синьо-жовтого прапору ми всі в єдиній Україні відсвяткували повернення миру на нашу землю. Завдання складне, але ми всі віримо в його здійснення.

Дмитро ШАПОВАЛ