СУРКІС: «У житті не плакав більше, ніж коли прощалися з Лобановським»

Почесний член УЄФА Григорій Суркіс після покладання квітів до пам'ятника Валерія Лобановського поділився спогадами про великого метра.
 
- Неможливо уявити, що людина, яка дала так багато вітчизняному футболу за часів Радянського Союзу та незалежності України, а також, зокрема київському «Динамо», може бути забута. Упевнений, що сьогодні біля пам'ятників Метру було б, як завжди, людно, якби не втрутилися всім відомі обставини.
 
Завжди будуть пам'ятати, як багато Валерій Лобановський дав київському «Динамо» - допоміг стати брендом спершу радянського футболу, а потім – усього східноєвропейського. Він зумів зробити те, що не вдавалося жодному українському тренеру. Лобановський і донині залишається світовою зіркою не лише як тренер, але і як гравець. Згідно з останніми опитуваннями топових європейських видань, він входить до рейтингів як один із найкращих футбольних тренерів усіх часів. У нашій пам'яті Лобановський назавжди, завдяки тому що він зробив для київського «Динамо».
 
Усім відомо, що він випереджав свій час. І навіть такі прославлені тренери, як Ліппі, Саккі, Капелло, Анчелотті визнають, що вони багато чому навчилися саме у Лобановського. Гадаю, озираючись назад, з огляду на той внесок, який для світового футболу зробив Валерій Васильович, потрібно дати можливість новим українським тренерам не просто намагатися наслідувати і ставати його блідими копіями, а, покладаючись на його приклад, обрати свій шлях.
 
Нам і зараз є чим пишатися, підростає талановите покоління. Наші молоді футболісти стали чемпіонами світу серед 20-річних. Багато молодих і навіть юних гравців уже дебютували за основну команду. Ці успіхи потрібно розвивати. Але за умови, що ці хлопці, незважаючи на всі спокуси молодості, зосередяться на футболі. Недарма ж вони тяжко працювали заради того, аби присвятити своє життя цій справі. Зараз у нас є талановита молодь, і не тільки в «Динамо», а й у інших клубах, яка здатна вивести український футбол на новий рівень. Є передумови до того, аби нові успіхи сприймалися не як випадковість, а як закономірність.
 
Вельми символічно, що серце Лобановського зупинилося саме в день заснування клубу, якому він присвятив більшу частину свого життя. На пам'ятнику Валерію Васильовичу золотими літерами написано «Ми живі доти, доки нас пам'ятають». Упевнений, що і через 40, і через 50 років будуть згадувати цю велику людину, яка стільки дала не лише українському, а і світовому футболу.
 
У мене до цього дня перед очима матчі 97-го року проти «Барселони», яка явно за своїм класом, індивідуальною майстерністю гравців перевершувала «Динамо», але наша команда за рахунок геніальної тренерської думки, універсалізму гравців, здатності змінювати ритм гри виграла за всіма статтями. І не тільки в Києві, коли це сприймалося як сенсація, а й, так само впевнено, у Барселоні.
 
На мою думку, ця команда могла добитися набагато більшого. І зараз переді мною в пам'яті матч півфіналу Ліги чемпіонів проти «Баварії», коли один безглуздий пропущений м'яч змінив хід зустрічі. Гра, у якій ми могли перемогти з різницею в три-чотири м'ячі, завершилася внічию, після якої в гостях уже було важко. І, як наслідок – кінець мрії зіграти у фіналі Ліги чемпіонів. Усе це було більше 20-ти років тому, але досі в пам'яті тих, хто це бачив.
 
Я вихований у дусі цього тренера, тих команд, які він створював. Тому я щиро переконаний у тому, що якщо ми будемо правильно генерувати талант і зусилля нашої молоді, створювати для неї умови, виховувати в дусі динамівських перемог та ідей, у дусі динамівського футболу, то нам буде чим пишатися і зараз.
 
У «Динамо» було багато славних поколінь. Але команди Лобановського стоять окремо. Упевнений, що якби Лобановський був зараз живий і мав такий «матеріал» - талановитих молодих гравців, то всі ми стали б свідками народження ще однієї «золотої» команди. Дуже шкода, що цієї людини більше немає з нами. Він був генієм не тільки в плані футболу, але й у плані загальнолюдського інтелекту. Він прекрасно розбирався в культурі, мистецтві, міг говорити на будь-які теми. Я у своєму житті не плакав більше, ніж у той день, коли всі ми прощалися з Валерієм Васильовичем...», – сказав Суркіс.