«Направляли в обличчя автомат» - легіонер Таврії розповів про втечу з клубу

До вашої уваги - спогади колишнього легіонера «Таврії» Густава Свенссона, який виступав за сімферопольську команду в чемпіонаті України з 2012 по 2014 роки, якими він поділився з найбільшим щоденним виданням Скандинавії.

«Перше, що я згадую про своє перебування в Україні, - це те, як ми покинули країну. На жаль, це те, куди приводять мене мої думки відразу ж, тому що це дуже і дуже неприємний спогад.

Як би ви відчували себе, коли російський спецназ проводить автоматичною гвинтівкою по вашому обличчю? Хотів би я не знати відповіді на це питання, але я її знаю. Це останнє, що я пам'ятаю про Україну, і перше, що я згадую, коли мене запитують про цю країну.

Одна з причин, через яку я переїхав туди, полягає в тому, що Друга світова війна мала свого роду кінець в Ялті на Кримському півострові. Я думав, що було б круто побувати на такій історичній землі. Але сталося так, що я опинився там саме під час тих подій, які могли б привести до початку Третьої світової війни. І тоді це було б уже зовсім не круто.

Все почалося з чемпіонату Європи, який Україна приймала в 2012 році. Тоді я грав в Туреччині за «Бурсаспор», з яким виступив у Лізі чемпіонів, в одній групі з «Манчестер Юнайтед». Але коли в другому моєму сезоні команда фінішувала лише восьмою, керівництво «Бурсаспора» виявилося невдоволеним, і вирішило змінити чи не весь основний склад. Потім у мене з'явилося кілька альтернатив, і Україна була однією з тих, яка бачилася найцікавішою.

Мій агент Карл Фагер почав співпрацювати з іншим агентом, який мав хороші контакти в Росії та Україні, тому ми вели переговори з декількома клубами. Ми вирушили в таке собі турне по країні, щоб подивитися клуби та їх інфраструктуру. В першу чергу це був «Дніпро», з яким у мого агента були хороші контакти. Але потім ми з'їздили і в Київ, де я був на перегляді в двох клубах. Спочатку мене подивилися в «Арсеналі», а потім і в «Динамо».

Тільки після цього ми вилетіли в Крим. Аеропорт виявився дуже старим і зношеним, а по дорозі в місто я побачив багато проявів бідності за вікном. Але як тільки ми дісталися до місця призначення, я зрозумів, що Сімферополь дійсно непоганий. Ми з Карлом провели один день, а потім поїхали подивитися на курорти Чорного моря. Це було фантастично. Особливо мені сподобалася Ялта. Довгі пляжі, хороші готелі, ресторани. Я просто подумав: «Мені добре тут, я зможу насолоджуватися навколишнім світом». Я буквально застряг в цьому місці, де була суміш сучасності та старої історії.

Наскільки я знаю, раніше жоден швед до мене не грав в Україні, але тільки тому, що історія і звичаї цієї країни дуже різняться з нашими. Для мене це, навпаки, виразно стало однією з причин, за якими я вирішив перебратися до Сімферополя. Я така людина, яка любить вчитися і осягати щось нове. Я цікавлюся не тільки футболом, а й життям загалом, вивчаю все, що мене оточує. Важко отримати уявлення про місто чи країну, якщо ти ніколи особисто там не побував.

Крім того, тоді футбол в Україні був дійсно високого рівня. Навіть те, що я знав - українська ліга була на хорошому рахунку в Європі - виявилося в реальності ще краще. Коли я переїжджав до Туреччини, багато говорили, що в тамтешній лізі виступає кілька дуже хороших футболістів, і я сам бачив, як команди далеко просувалися в Лізі чемпіонів і Лізі Європи. Українська ліга на континенті не мала такої ж репутації, але я був упевнений, що там не гірше, ніж в Туреччині.

В реальності я побачив високий рівень, безліч фантастичних арен і багато дійсно дуже сильних футболістів. Наприклад, донецький «Шахтар» проводив приголомшливі сезони, тому що в їх команді грали Фернандіньо, Дуглас Коста, Даріо Срна і Генріх Мхітарян. Кращим за всіх був Вілліан. У мене були найбільші проблеми в грі саме проти цього бразильця.

Моя «Таврія» з Сімферополя була клубом, який ставив перед собою завдання потрапити до топ-4. Ця команда стала першим чемпіоном незалежної України, але після цього у неї не стало стабільності і вона плавала то трохи вгору, то трохи вниз по таблиці. Не можна сказати, що «Таврія» - це клуб з гордою історією, але це був клуб з великими амбіціями.

Капітаном команди був Сергій Назаренко - дуже хороший футболіст, який провів на полі всі 90 хвилин в матчі Євро-2012, в якому Україна обіграла Швецію. Інші гравці сімферопольської команди також були хорошого рівня, їх відрізняла воля до перемоги і відданість клубу. За «Таврією» тоді приховувалися дуже великі економічні м'язи. На задньому плані в клубі був якийсь російський олігарх, якого тоді заарештував Інтерпол з величезними грошима, але я про це нічого не знав, та й не розпитував багато.

Я провів збори з «Таврією» в Туреччині. Було багато розмов про бонусні виплати, багато обіцянок, що все, що добре для клубу, добре і для мене. Поки у команди справи йшли добре, вони були щедрими, але пред'являли дуже жорсткі вимоги. В Україні відчувалася дуже велика різниця між багатими і бідними. Так не повинно бути, адже всі ми - люди. Це, як мені здавалося, було найскладнішим усвідомленням за мій час перебування там.

Коли ми повернулися після зимового міжсезоння в сезоні-2013/14, команда відправилася на чергові збори. Після них три наших футболісти побачили свої речі за межами клубної бази. Їх більше не хотіли бачити в команді, хоча у них були діючі контракти. Клуб вирішив, що вони недостатньо сильні. Психологічно це було складно зрозуміти. Я не знаю, чи пішли ці гравці потім в ФІФА або кудись ще, щоб отримати гроші за контрактом, але клуб вчинив саме так. Вони робили, як хотіли, і не вважали права людини своїм пріоритетом.

«Таврія» не була клубом, де правильно вели справи. На початку сезону-2013/14 мені сказали, що наш генеральний директор (Олександр Бойцан - прим.) розтратив багато грошей. З Туреччини в Україну я перебрався вільним агентом і абсолютно безкоштовно. Але після року, проведеного в клубі, до мене дійшли чутки, що наш генеральний директор поїхав до власника клубу і розповів йому, що мій трансфер обійшовся в кілька мільйонів євро. Власник дав йому ці гроші, а потім вони просто зникли.

Я не знаю, правда це чи ні, але це те, що мені доводилося чути. Я відчував, що там весь час було багато різного лайна, і хоча я знав, як це робиться, мені не хотілося бути частиною подібного.

За ці роки в Україні відбулося багато чого. Навесні 2013 року я пошкодив хрестоподібні зв'язки коліна, а моє відновлення затягнулося до серпня того ж року. Але потім в країні почали відбуватися події в політиці, через які було вже не до футболу.

Все почалося з заворушень у Києві в листопаді-грудні 2013 року. Люди, які хотіли зближення України з ЄС, виступили проти уряду, який мав намір зміцнити зв'язки з Росією. Спочатку це була своєрідна революція, але потім прибув російський спецназ, який просто почав стріляти в людей. Коли я повернувся до України після зимової паузи, в Києві вже йшла повномасштабна війна, але її локацією була тільки столиця. Там де були ми, в Криму, всі розраховували, що все буде спокійно.
 
В клубі і серед футболістів більшість українців підтримували владу, але це було не те рішення, за яке їх можна було б назвати великими патріотами. Ми багато говорили про все, що відбувалося, але в роздягальні не було якогось протистояння. Загалом футболісти не є політично активними, та й клуб не бажав приймати якусь сторону. Вони просто хотіли продовжувати свій бізнес.

На Кримському півострові було багато етнічних росіян, які звикли жити за рахунок тамтешньої нафти, газу і туризму. Ідея відколу від Росії і вступу в ЄС не здавалася їм хорошим рішенням. У моїй квартирі було російське телебачення, і коли я його включав, то там говорили, що вся східна Україна чекає на російську армію мало не з квітами і готова викладати на асфальті пелюстки від троянд перед танками. Всі раділи і підбадьорювали одне одного на тлі подібного. І хоча там, де я жив, не було сильного руху опору цим ідеям, це була далеко не вся правда.

У лютому 2014 року в будівлях державних органів сталися заворушення. Росіяни, які жили в Сімферополі, виступили проти українців. Потім росіяни вночі захопили будівлю місцевого парламенту, але ситуація все ще не була загрозливою. Життя тривало, як зазвичай, хоча на вулицях ставало все більше солдатів, і ніхто не знав, хто вони такі.

В кінці лютого 2014 року до мене прилетіли родичі, і для них це було перше відвідування України. Пам'ятаю, як відразу сказав їм: «Звичайно, прилітайте і подивіться все це! Це не так, як ви собі уявляєте, все набагато краще». Моя подруга часто літала туди-сюди, і коли ми були разом, то нам дуже подобалося в Сімферополі. У нас були улюблені місця в місті, ресторани, наш пляж, який ми вважали фантастичним...

В останній наш вечір в Україні я пам'ятаю, що ми вечеряли як зазвичай. У ресторані виступала одна з груп, яка грає українську музику, але на іншій стороні вулиці сидів снайпер. Це було дуже і дуже страшно - як у відеогрі, - але я чомусь все ще не відчував загрози.

Вже на наступний день був справжній хаос. У нас була звичайна двосторонка на тренувальній базі, але коли я прийшов в роздягальню і прийняв душ, то побачив 300 пропущених дзвінків і навіть не пам'ятаю, скільки текстових повідомлень. Це були рідні, близькі та друзі, які задавалися питанням, що в нас насправді відбувається.

Потім я зайшов в інтернет і почитав на сайті Aftonbladet, що Путін дав вказівку росіянам вторгнутися до Криму. «Тепер ми збираємося врятувати там російськомовне населення», - сказав він. І ось тоді почалася паніка. Раптово вони закрили аеропорт, але я сказав клубу, що мені повинні виділити машину з водієм, щоб допомогти мені та моїй родині покинути Кримський півострів.

У роздягальні команди панувала жахлива і неспокійна атмосфера. Кілька інших іноземних гравців підійшли до мене і запитали, що я збираюся робити, на що я відповів їм: «Я їду звідси прямо зараз». Багато хто теж захотів поїхати, тому мені довелося звернутися до керівництва клубу й сказати, що їм потрібно змінити машину на автобус, де всім вистачило б місця.

Дивно, але керівники «Таврії» не задавали нам якихось питань, або щось в цьому дусі. Вони влаштували все буквально за пару годин і дуже-дуже допомогли всім нам в тій ситуації. Я повернувся в квартиру, щоб забрати свою дівчину та її батьків, але ми насилу змогли що-небудь забрати звідти. Більшу частину власності ми залишили там, в тій орендованій квартирі.

Ми отримали необхідний автобус. А ще до нас вийшов співробітник клубу, який відповідав за безпеку, який видав нам якісь поліцейські картки для виїзду з Сімферополя. Все було як в кіно. Ми виїхали з міста пізно ввечері, а російська поліція на той час вже встановила блокпости. Вони були всюди. Ці люди стояли біля бочок з-під масла, в яких щось горіло, а вони грілися. Ми всередині автобуса могли бачити їхні обличчя в світлі багаття. Вони всі були дуже сильно озброєні.

Вони зупинили нас і зайшли в автобус зі зброєю, направляючи світло на кожну присутню всередині людину: «Хто ви і навіщо їдете сюди?» На нас направляли автоматичну гвинтівку, прямо в обличчя, і ми повинні були показати документи і спробувати порозумітися з ними. Я намагався поводити себе якомога тихіше, щоб не викликати зайве занепокоєння, тому що всередині автобуса в нас було відчуття, що не буде потрібно багато чого, щоб вони порахували нас своїми противниками.

Цей страх я ніколи не забуду. Зрештою, я дуже вдячний «Таврії» за те, що вони допомогли нам в тій ситуації покинути Сімферополь. Найближчий міжнародний аеропорт, який розташовувався в Дніпропетровську, також був закритий, тому нам довелося їхати аж до Донецька. Це понад 500 кілометрів, тому в дорозі кожному з нас довелося чимало подумати про те, що відбувається навколо...

Буквально через кілька тижнів донецький аеропорт був знищений. Його рознесли буквально на дрібні шматочки, і про це було абсолютно нереально думати. Спочатку наша ідея полягала в тому, щоб летіти до Стамбулу, але коли ми приїхали, то найближчий літак відлітав на Москву. Ми сіли в нього, а потім полетіли в Копенгаген і додому.

Вже звідти я спостерігав, як росіяни провели референдум в Криму, за підсумками якого 95% людей проголосували за приєднання до Росії. Я абсолютно впевнений, що була більшість, але, чесно кажучи, мені неймовірно важко повірити в правдивість цієї цифри. Якимось чином, але все це було сфальсифіковано.

Не тільки я, а й інші легіонери залишили Сімферополь, а через кілька днів весь клуб втік з Криму. З командою, керівниками, всіма іншими вони полетіли в Туреччину, де оселилися в готелі Анталії, зробивши його своїм новим офісом.

Чемпіонат України був продовжений, але у «Таврії» більше не було домашніх ігор. Вони жили і тренувалися в Туреччині, а звідти літали до Києва, щоб на нейтральних полях проводити домашні матчі. Я просто хотів утекти від всього цього, але мені довелося летіти в Туреччину, щоб вирішити питання з клубом. Вони кілька місяців затримували зарплату, а коли пропустили чергову виплату, то порушили свою частину контракту. Тоді ФІФА допоміг мені розірвати його. Після цього вони, мабуть, знову почали швидко виплачувати частину зарплат, щоб не всі могли наслідувати мій приклад.

Сьогодні я не знаю, які почуття відчуваю, коли думаю про Сімферополь та Крим. Важко сказати однозначно. Це, безумовно, не радість, але й не печаль. Це більше схоже на... байдужість.

Сам я, звісно, хотів би коли-небудь в житті повернутися туди, але я не думаю, що взяв би в таку подорож когось із родичів. Насправді, ми з самого початку не обговорили з ними все належним чином. І хоча я думаю, що сьогодні вони пробачили мене, навряд чи батьки були щасливі, коли це все сталося.

Якби я був у змозі щось змінити, то я б вирішив ніколи не брати участь в проекті під назвою «Таврія», щоб все не закінчувалося втечею з міста. Справа не в тому, що я виріс як особистість, і щось дізнався нове. Та ситуація поставила мене в стан, де потрібно було виживати. Єдина думка, яка була в моїй голові - потрібно їхати. Пам'ятаю, що відчував себе мізерно малим на величезній планеті...»

P.S. Після «Таврії» Густав Свенссон, на рахунку якого 27 матчів за збірну Швеції, повернувся на батьківщину в ряди «Гетеборга». У 2016 році він переїхав до Китаю, де провів 28 матчів за «Гуанчжоу Фулі», а з 2017-го виступає в США за «Сіетл Саундерс».

Переклад і адаптація Олексія СЛИВЧЕНКА