МЕДВЕДЕНКО: «Якби я повернувся назад, то деякі речі робив би по-іншому»

Єдиний українець, який став чемпіоном НБА, розповів SportTraveler про кар’єру у найсильнішій лізі світу, чому вирішив зав’язати з баскетболом у 28 років, а також повідав, чим планує займатися у майбутньому.

 «Після тренування береш знеболювальне. А наступного дня не можеш встати з ліжка»

— Вам зараз 40 років. Кар’єру ви закінчили в 28. Чому так рано?
— Травми…

— Коли вони почалися? Чи могли виправити ситуацію на краще? 
— Вже зараз можна сказати, що так. Якби я повернувся назад, то деякі речі робив би вже по-іншому. Це, напевно, продовжило б мені кар’єру.

— А які у вас були травми?
— Перша травма – спини. Потім – коліна.

— Наскільки це заважало вам грати?
— Коли ти після тренування чи гри йдеш, береш знеболювальне і на наступний день не можеш встати з ліжка. То так. Заважало.

— До речі, зараз теж відчутно їх?
— Звісно.

— Ви грали з Карлом Мелоуном. Тоді йому було 40 років – стільки, як вам зараз. Як ви можете пояснити його спортивну довговічність? Він себе беріг чи в нього фізіологічні задатки були.
— В нього, по-перше, чудесна фізіологія. Прекрасне тіло. Він був божевільним у плані режиму, підготовки. Ну і знову-таки – умови підготовки. Це те, що може продовжити кар’єру гравця. В моєму випадку - холодні зали, які були в мене у дитинстві.

— Тобто це тягнулося за вами ще з дитинства?
— Звісно. Це все закладається в дитинстві. Коли ти тренуєшся в холодному залі, на тобі купа речей, ти потієш, потім охолоджуєшся – суглоби охолоджуються. Це вже звідти йде – від тих умов, які були. Все це потім впливає на кар’єру – чи вона буде довгою, чи короткою.

— Коли ви переходили до «Атланти», вже були проблеми зі здоров’ям?
— Я вже після операції був. Це, грубо кажучи, був останній рік.

— Ви там один сезон відіграли. Ще якісь пропозиції надходили вам? Чи ви просто самі вирішили завершувати через здоров’я. 
— У мене на столі лежав контракт з Іспанії на 250 тисяч на наступний сезон (2007 рік, – ред.) Я відмовився, бо зрозумів, що це вже буде знущання над собою.

«Тренерська ліцензія – не панацея. Якщо не будеш розвиватися – то це кінець»

— Чи довго йшли до думки, що все – професійна кар’єра завершена, і потрібно думати про щось інше?
— Звісно. Це стрес. Коли ти закінчуєш, то розумієш, що тут грав в баскетбол. І все було добре. По суті, в тебе більше в житті нічого не було. Ти не здобував жодної професії. Але розумієш, що тобі треба чимось зайнятися. На це йде час. У мене пішло близько 4 років на те, щоб зрозуміти, що я хочу робити. Тут спорт вже допоміг, бо в мене з 2004 року функціонувала баскетбольна академія. Я занурився туди більше. Вирішив залишатися в спорті і отримати додаткову освіту.

— Яка у вас освіта?
— Я в Англії закінчив курси із спортменеджменту. Із цим пов’язую своє життя.

— У вас навіть був невеликий досвід тренерської роботи. Це було цікаво?
— Абсолютно. Настільки це все цікаво, що важко з чимось зрівняти. Саме тренерська робота підштовхнула мене до того, що я мав отримати спортивну освіту, пройти курси менеджменту, щоб ще більше заглибитись в розуміння цих механізмів – як все працює.

— Тобто можна не відкидати можливість, що ви ще в майбутньому когось потренуєте?
— Ну може бути. Ну я деколи любительські команди підтреновую.

«Мені 18 років. В мене машина і квартира. Я нікуди не хотів їхати»

— Якщо повернутися до вашого становлення як професійного баскетболіста. Ваші тренери в 90-х роках все ж змогли підготувати вас до такого рівня, що вас помітили за кордоном в США…
— До якогось рівня в нас в Україні можна тренуватись. Але до певного рівня. Потім все одно треба звідси йти. Якщо ставиш найвищі цілі – грати в топових клубах і чемпіонатах – то тут ти просто консервуєш себе. Те саме сталося зі мною. У 18 років я поїхав до Литви. Я не хотів їхати. В мене був хороший контракт в Києві. Була тут квартира, машина. Коли приїхали сюди представники литовського клубу і за мене були готові заплатити, я сказав, що не хочу переходити. Мені тут комфортно. Мені було 18 років, і все влаштовувало.

І в мене був дуже хороший зв'язок з першим тренером – Коваленком Олександром Дмитровичем. Він мені сказав, що треба їхати. Тільки після того, як я поїхав до Литви, а потім на наступний рік повернувся в «БК Київ», я почав розуміти, що там рівень значно вищий. Завдання на якийсь короткий рівень можна в нас вирішувати. Але якщо глобально мислити і розвиватися – у нас цих умов нема. Потрібно туди їхати. Тому в 20 років я вже поїхав в Лос-Анджелес і підписав з «Лейкерс» контракт.

— Коли переходили в Литву, ви там стали найкращим легіонером сезону. Загалом ви там отримували більше, ніж в «Будівельнику»?
— Звісно. В рази.

— Чому тоді повернулися до України?
— Бо прийшов Волков (Олександр Волков – президент БК «Київ», - ред.) і створив БК «Київ». На той момент було зрозуміло, що він заявляється в Кубок Корача і гратиме в Північній лізі, де в ці часи змагалися ЦСКА, «Жальгіріс», «Лієтувос Рітас» – сильні клуби. По зарплаті було все в порядку. На один сезон все зійшлось в одну точку.

— Повернулися з-за кордону, почали грати за БК «Київ». Ви на той момент відчували себе суперзіркою? Вас на вулиці впізнавали?
— Ні. В нас, на жаль, спортивно орієнтовані люди – це 1 відсоток. Навіть недавно був момент – знімали соціальне відео до Свята Гідності, в якому брали участь олімпійські чемпіони. На жаль, люди не знають в лице своїх спортсменів. Це свідчить про те, в якій кризі перебуває наш спорт.

«Вже був заряджений їхати в ресторан. А тут контракт»

— Коли прийшла пропозиція від «Лос Анджелес Лейкерс», ви в багатьох інтерв’ю говорили, що навіть тоді сумнівалися, чи переходити в НБА…
— В мене завжди було так в кар’єрі. Мій агент говорив, що ніколи не шукав для мене клубу. Бо до мене завжди вистроювались в чергу. Завжди було 2-3 контракти на столі.
 

В мене навіть була така ситуація вже після «Лейкерс» – я отримав травму. І на той момент був без контракту. Тому вирішив, що пропущу сезон для нормального відновлення (якраз операцію на спині зробили), а потім шукав би собі клуб. Так я сказав агенту.

Сезон вже почався, я нормально себе почував – вже почав тренуватися, підходити до максимальних результатів. І все одно думав, щоб повністю відновитися, треба взяти паузу на цей час. Дзвонить агент – каже: «Тебе «Атланта» хоче подивитися». Кажу йому, що ми вже говорили на цю тему – не хочу. Він каже: «Слухай, а давай так. Вони тобі все оплатять: переїзд, готель. Ти приїдь на один день, tray out зроби, щоб не забували. А на наступний сезон вже будемо з ними говорити». Ну добре, я тоді вирішив поїхати.

Я зробив tray out. За моїми враженнями, взагалі нічого особливо там не показав. Вже ввечері друзі кликали в ресторан, я вже був заряджений їхати. І тут дзвонить агент. Каже: «Слухай, ти там легше, завтра в тебе медогляд. Вони тобі дають контракт». Говорю: «Як?». «Ну так. Вони тобі готові дати контракт». Смішна ситуація. Тому кажу, в мене ніколи не було з цим проблем.

«Кобі і Шакіл мали певні поблажки. Але тренуватися мусили, як всі»

— У гравців в НБА вимагали, щоб вони більше контактували зі ЗМІ, проводили різні промо-акції? Суттєво відрізнялася ситуація в 2000 роках в США від того, що було в Україні?  
— Зовсім різні підходи, все зовсім по-іншому. Я намагаюсь зразу доносити підопічним, що вони не мають боятися камер. Вони мають постійно йти на контакт, не повинні відмовляти журналістам. Даю навіть поради, на які питання можна відповідати, на які не можна, де потрібно з’їхати, де можна заглибитися. Навіть такі поради.

— Шакіл О’Ніл, Кобі Брайант. По суті, ікони баскетболу. У них були свої окремі правила, які не стосувалися інших баскетболістів? Вимоги у них були інші? Чи могли вони дозволити собі більше, ніж інші гравці команди. 
— Відносно так.

— Могли пропустити одне тренування?
— Ні. Це виключено. Все, що стосується тренування і гри – це виключається. Якесь ставлення з боку співробітників клубів могло бути кращим. Але все, що стосується тренування, було виключено.

— Ви казали у одному з інтерв’ю, бували періоди під час виступів за «Лейкерс», що ви були фактично одним білим серед команди. Відчували через це незручності? 
— До цього звикаєш з часом. Навіть мої знайомі в Америці почали зауважувати, що в мене специфічний акцент виробився. Людина така тварюка – звикає до всього.

— В Америці баскетбол, по суті, як субкультура, дуже популярна серед реперів. Там є баскетболісти, вони в основному цікаво виглядають – довгі ланцюги золоті, персні. Ваші партнери по команді теж такі були? 
— Всякого добра було.

— Не залучали в свої лави? Може, пропонували змінити імідж?
— Ні, на концерти ми постійно ходили. Я від цієї тусовки не міг подітися. Вона в роздягалці прямо була. Я був в неї залучений в будь-якому випадку.

— І навпаки, зірки шоу бізнесу були дотичні до команди? Спілкувалися,  приходили на тренування або святкування?
— Так, було таке. На тренування вони не приходили. Хоч були відкриті тренування  це для публіки. А так вони не брали участь в тренуваннях – це було категорично заборонено. Тільки співробітники клубу могли бути там присутні. А так, звісно, на заходах пересікались. Постійно в Лос Анджелесі відбуваються прем’єри фільмів, і кінозірки присилають запрошення, щоб туди завітали. Це відбувається постійно. Такі собі плюси і мінуси Лос-Анджелеса.

«Скільки б грошей не було, ти постійно мусиш працювати і розвиватися»

— Коли покидали Америку, про що тоді думали? Чи хотіли лишитися в США? 
— Та я й особливо не поїхав звідти. Постійно там буваю. Ми живемо в глобальному світі. Зараз все настільки близько й поруч. Коли стрибаєш в літак і за 10-12 годин ти вже в Америці. Це взагалі не проблема. Тим більше зараз немає питань з візами, якимись адміністративними питаннями. Це все настільки стало глобально і поруч.

— Щодо вашого особистого життя. У вас троє дітей. Ви би хотіли, щоб вони пов’язали своє життя зі спортом?
— У мене немає такого пунктика, що мої діти мають обов’язково бути спортсменами. Якщо захочуть, нехай це роблять. Я їм допоможу. Зараз молодший син цікавиться футболом і баскетболом. Дочка середня цікавиться танцями і тенісом. Старша – зовсім не пов’язує себе зі спортом. У них свої інтереси. Але якщо буде бажання – допомагатиму, чим зможу.

— Раніше ви заявляли про те, що плануєте на пенсію поїхати жити в США. Сім’я ваша теж не проти?
— Знаєте, пенсія у мене буде тоді, коли настане 65 років. По-перше, треба дожити до цих років. Звісно, не знаю, що там буде і з ким поїду. Припускаю, звісно. Але що буде – не знаю. Так, думаю, що на старості років буде ламати кістки, то треба їхати в теплий клімат. Нічого такого. Чисто меркантильно. Хочу просто попіклуватися про себе (сміється).

—У вас достатньо грошей, щоб відчувати себе повністю забезпеченим і не думати, що потрібно шукати якусь роботу?
— Це велика помилка. Скільки б в тебе грошей не було, ти постійно мусиш працювати. Постійно розвиватися. Не можна зупинятися. Як тільки зупиняєшся – тоді все. Тобі капєц.

Володимир ХОМ’ЯК, Володимир КРУПЧУК