Як Україна 20 років тому поставила Росію на коліна

«Двадцять років потому» – класичний пригодницький роман Олександра Дюма, на початку якого герої згадують минулі подвиги. Сьогодні найкращим українським футболістам теж буде, що згадати: 9 жовтня 1999 року вони стали учасниками пригоди, в порівнянні з яким і поїздка за підвісками в Англію здається дрібницею.

Передісторія

Важливо розуміти: обидві футбольні збірні станом на кінець дев'яностих мали дуже пристойний підбір гравців, амбіції не тільки пройти, а й гідно виступити на Євро-2000 – і їм обом сильно не пощастило з жеребом в кваліфікації.

З першого кошика двом сусідам випала найсильніша збірна світу: французи, якi тільки що з блиском виграли чемпіонат світу. І якщо цю збірну не потрібно було представляти заздалегідь, то ісландці, що дісталися «з низів», приголомшили своєю силою по ходу справи. 15 набраних очок (у переможця групи 21) і всього сім пропущених м'ячів в 10 матчах відбору – легко з острів'янами не було нікому.

До речі, як тут не згадати, що дуже складний жереб росіяни отримали в тому числі і з власної вини. Незважаючи на все різноманіття українців у збірній СРСР зразка вісімдесятих років, правонаступником неіснуючої країни була визнана Росія. Українці ж починали з рейтингу «0», природно, отримували дуже сильних суперників у відборі (Хорватія і Італія для Євро-1996, Португалія та Німеччина для ЧС-1998) – і, відповідно, сіялись при жеребкуванні з не перших кошиків.

І якщо перший етап відбору на Євро наша команда з Анатолієм Коньковим біля керма завалила без шансів, пропустивши вперед навіть Литву, то на французький в усіх відношеннях ЧС ледь не відібралась. Португальці були переможені в Києві при 51 тисячі глядачів (треба перевершити це досягнення на наступному тижні) і залишені позаду за підсумками відбору. «Стики» були програні знову-таки хорватам, які й на самому ЧС дісталися до медалей.

Загалом, станом на 1998-й рік збірна Сабо виглядала цілком собі боєздатним колективом – і дуже довго здавалося, що місце не нижче другого вона собі забезпечить навіть без надзусиль. Справа в тому, що північні сусіди почали відбір так, як не сподівалися навіть їх найпалкіші ненависники. Анатолій Бишовець встановив рекорд, який неможливо буде перевершити: збірна Росії програла всі шість матчів під його керівництвом!

Киянин Бишовець і працював з росіянами немов засланий козачок. Екс-футболіст збірної Євген Варламов розповідав ще про першу зустріч України й Росії, в Києві: «Бишовець давав установку на матч пошепки, ще й при шиплячому на повну гучність телевізорі! Нас в Новогорську багато інструктували по цій грі, тому в Києві теорія була тільки командна. Мені Анатолій Федорович ще раз про Шевченка нагадав. Я за овальним столом ближче до Бишовця сидів і все чув, а Мінько якраз біля телевізора! Виходимо з кімнати в коридор, Валера запитує: «А де я граю?» Смішно було».

Україна перемогла збірну Бишовця – так само як її перемогли Ісландія та Франція в офіційних матчах і Швеція, Бразилія, Іспанія в товарняках. Після цього Анатолій Федорович був відправлений у відставку, але Україна до того моменту відірвалася на максимально можливі дев'ять очок. Хіба відіграється таке відставання в швидкоплинному відборі? Після нічиєї наших на «Стад де Франс» сумніви в цьому повинні були остаточно розвіятися…

Виявилося, що відіграється. Збірну прийняв тренер «Спартака» Олег Романцев, який знав дуже багатьох гравців і зміг в найкоротші строки виправити ситуацію. Команда змогла обіграти французів на їхньому полі, приголомшливу форму набрав півзахисник Валерій Карпін, який забив переможні м'ячі і чемпiонам свiту, і ісландцям. Україна ж, тим часом, терпіла осічки: вдома з ісландцями, на виїзді з вірменами – і навіть друга нічия з Францією не дозволила команді Сабо забронювати місце в топ-2 хоча б за тур до кінця. А останній тур належало грати в «Лужниках»…

Якщо щось український і російський народи по-справжньому і ріднить, так це вміння злітати в самооцінці до небес, з найменшого приводу або навіть без нього. У всіх матеріалах, що анонсували матч у суперника, Росія підносилася як беззаперечний фаворит, на Першому каналі виходили ролики, що випромінювали повну впевненість в перемозі. А найбільше постаралися журналісти видання з чудовою назвою «Советский спорт»:

Вiдносно позитивним наслідком ажіотажу стала видатна відвідуваність. За різними оцінками, «Лужники» на матч зібрали від 78 до 84 тисяч глядачів, сім з яких приїхали з України. Квитки на матч продавалися за ціною в 3-4 рази вище номіналу, а в VIP-ложу можна було потрапити за більш, ніж 500 доларів – шалені гроші для двох націй, що тільки вибиралися з бідності.

Учасники дійства

Треба називати речі своїми іменами: у матчі взяв участь один з найкращих, а можливо, найкращий гравець світу. Андрій Шевченко тільки-тільки влаштував феєрію в плей-оф Ліги чемпіонів з київським «Динамо», за грандіозну для того часу суму перейшов до «Мілана» – і почав забивати в чемпіонаті Італії більше, ніж у чемпіонаті України. За шість днів до гри в «Лужниках» нападник, якого скоро охрестять «Дияволом зі Сходу», оформив хет-трик у ворота «Лаціо» з легендарною обороною iз Алессандро Нести, Сiнiши Мiхайловiча, Паоло Негро й Джузеппе Фаваллі. При всій повазі до Рівалдо, який взяв Золотий М'яч-1999, Шевченко провів рік абсолютно не гірше – просто йому потрібно трохи почекати, щоб набути статусу суперзірки.

У росіян таких зірок не було. Дмитро Аленічев, у якого ще попереду перемоги в Кубку УЄФА і ЛЧ, представляв «Рому», Валерій Карпін - «Сельту», Дмитро Хохлов – ПСВ, але кожен з них у своєму клубі був одним з багатьох – приблизно таким же, як і Олег Лужний в «Арсеналі». Один з реальних лідерів європейських клубів, Олександр Мостовий, матч пропускав через травму. В цілому в командах було багато спартаківців і динамівців відповідно, що з урахуванням успіхів клубів у дев'яності дозволяло вважати боєздатними і складені на їх основі збірні. Звичайно, жива пам'ять про головное протистояння чемпіонату СРСР додатково підлила масла у вогонь гри.

Хід матчу

В принципі, така команда цілком могла здобути хоча б нічию в Москві і без особливих подарунків долі, але Йожеф Сабо вирішив весь матч захищати рахунок, який горiв на табло на першій секунді. Тренер вирішив зіграти фактично з двома (!) півзахисниками: Андрієм Гусіним і Юрієм Максимовим. Центр оборони був зацементований Мізіним, Головко й Ващуком, на флангах вийшли Лужний і Дмитрулін, а компанію Шевченко і Реброву в атаці склав Сергій Скаченко. На останньому рубежі, природно, з'явився Шовковський. Сабо планував, що в обороні відпрацьовуватимуть і нападники…

Романцев виставив атакуючий і при цьому збалансований склад: проти практично голого центру поля нашої команди вийшли Тiтов, Хохлов та Аленічев на піку форми. В атаці ж з'явилися Тихонов, Панов і Карпін – всi також переживали пік кар'єри. Зрозуміло, що від тренера завданням номер один було стримати Шевченко, і тренер спробував вирішити проблему нетривіально: прикріпив до зірки персонального захисника, Юрія Дроздова.

Інший вибір Олега Романцева був пов'язаний з останнім рубежем. Станіслав Черчесов, багаторічний оплот захисту росіян, на той момент догравав у «Тіролі» і приїхав в національну команду всього за два дні до гри. Сергій Овчинников грав у дуже скромнiй португальській команді і не вселяв упевненості, Руслан Нігматуллін на той момент не зіграв за збірну ні секунди і теж викликав сумніви… У підсумку місце в рамці воріт від Романцева отримав «свій»: воротар «Спартака» Олександр Філімонов, який, звичайно, добре знав багатьох партнерів, але навіть в матчі з Вірменією не вiдiграв без помилок.

Дроздов, дарма що був одним з найбільш невiдомих учасників матчу, справлявся зі своїм завданням на відмінно. Більше небезпеки було від Реброва, який по разу загрожував воротам Філімонова з гри і після штрафного, але набагато гострішi моменти були у росіян. Одного разу Панову не вистачило сантиметрів, щоб проштовхнути м'яч головою в порожні ворота; дуже небезпечно ще до перерви бив Валерій Карпін. Після перерви гра стала трохи спокійніше, ще й вихід на заміну Бесчастних відверто не вдався, як раптом Карпін гарматним ударом зі штрафного прошив стінку і відкрив рахунок.

Гра вже здавалася програною, коли у самої лицьової Олексій Смертін збив Сергія Мізіна. До м'яча підійшов Шевченко, виконав, швидше за все, просто невдалий навіс… А через кілька миттєвостей російський коментатор на всю країну сказав «Боже мій!». Філімонов, намагаючись піймати м'яч в руках, випустив його прямо в ворота. Уже в компенсований час шанс врятувати свою команду міг якраз Хохлов, але його удар виявився неточним. Україна потрапила в стикові матчі, Росія залишилася третьою.

Наслідки

У кожного російського вболівальника після гри залишився рубець на серці. Команда, яка обіграла чемпіонів світу на їхньому полі і яка могла вигравати всі сім останніх матчів відбору, не поїхала на Євро. В північних сусідів з'явився міф про видатну команду, яка дивом пропустила великий турнір. Міф, який не вдалося розвіяти навіть оглушливим провалом тієї ж команди Романцева на ЧС-2002 (невихід з групи з Бельгією, Тунісом і Японією)…

Але й футбольна Україна максимум, що могла вичавити з цієї перемоги – п'ять тижнів радості переваги над сусідом. Уже в листопаді збірна програла в Словенії, на снігу з білим м'ячем не змогла вдома взяти реванш – і точно так же дивилася Євро-2000 по телевізору. Йожеф Сабо пішов у відставку, поступившись місцем Валерію Лобановському.

Філімонов пізніше зізнавався, що не було стадіону, де б йому не кричали: «Україна!». Олександр після цього пішов по похилій: ще в попередньому році будучи визнаним кращим воротарем чемпіонату Росії, він незабаром програв конкуренцію в «Спартаку», перейшов в київське «Динамо» («В інші команди не брали», жартували в той час), програв конкуренцію і там, після чого привертав до себе увагу тільки екзотичними місцями кар'єри: чемпіонат Кіпру, чемпіонат Узбекистану, трансфер у пляжний футбол… Для Шевченка, звичайно, той гол був не більше, ніж епізодом великої кар'єри.

Р.S. Чим більше часу проходить, тим популярнішою стає думка, що цьому успіху нашої збірної пишатися нічим. Хорошої гри, мовляв, команда не показала, підсумкового результату досягти теж не вдалося… Сподіваюся, цим матеріалом нам вдалося хоча б трохи нагадати, чому тією нічиєю все-таки варто пишатися. Зарозумілому сусідові, який вічно вважає себе кращим за інших, вдалося вказати на його місце – хоча б заради цього Фiлiмонову треба було впустити м'яч у ворота.

Віталій ПАСІЧНИЙ