Артем МІЛЕВСЬКИЙ: «Якось ми з Шевченком влаштували гонки до Борисполя»

Екс-форвард київського «Динамо» і збірної України Артем Мілевський згадав, як у 2013 році розбив свій «Феррарі» вартістю в 290 тисяч доларів.

 

«Найбільша трата за час київської молодості? Напевно, машина, Ferrari за $290 тисяч. Чому я її захотів? Побачив у кого-то по ходу і позаздрив. Але це був той період часу, коли я просто міг приїхати в салон, дати гроші і виїхати. Пам'ятаю, що оплату мені розбили на три частини за три місяці. Я спершу привіз $140 тисяч. Взяв вдома картонний пакетик з бутика, поїхав в банк, зняв гроші, склав ці пачечки акуратно і попрямував в салон. Там мене жінка зустрічала, сказав їй: «Відкривайте хвіртку, я поїду». Відкрили мені ворота, я дах зняв, музон включив – і уа-а-а – відразу в рестік поїхав відзначати. Пляшку вина взяв, м'яса (добре пам'ятаю той стейк). Посидів красиво і поїхав.

 

Мене на цій машині якось абсолютно тверезого зупинили київські даішники. Одинадцятій вечора, я акуратно вирулюю, і тут ззаду «уі-уі-уі-уі». Блін, думаю: що за фігня? Швидко їдеш – гальмують. Повільно їдеш – гальмують. Коли ви заспокоїтеся? Зупиняюся. Відкриваю віконечко, даішник до мене з головою в салон залазить і принюхуватися починає: «А що ви сьогодні так повільно їдете?» Ну йо-майо!

 

Як розбив? Зрозуміло, в той момент мені було не до посмішок. Це вранці було. Я прилетів зі Стамбула в Газіантеп, забрав машину з парковки аеропорту і поїхав додому. Ввечері стояло тренування. Була тільки сьома ранку. Шляху – хвилин 20. Може, заспаний був. У мене перемикач лежав в бардачку, я нахилився музику змінити, а траса пішла на різкий поворот, в який я не вписався. Переді мною стирчала якась арматура. Я вилазив, вибивши двері ногою, через пасажирське місце. Страх, істерика, паніка – все було. Але, мені здається, я досить швидко прийшов до тями. На наступний день вже тренувався.

 

Мені, звичайно, фартануло. Дуже. Мамі відразу настрочив, що все в порядку, не пишіть, не дзвоніть, я поки ні з ким не розмовляю. А потім перестав трубку брати. Дзвонили все. Машину потім продавали на запчастини. Десь 60 тисяч доларів за неї дали. Мінус 230 тисяч. Але це життя. Потім у мене був дорожній інцидент в Хорватії. Прав не було, мозок зробив так, що я більше не захотів проблем. Три роки їжджу пасажиром. Не хочу водити. Все у мене так спокійно і добре.

 

Я себе чудово знаю: якщо повернуся за кермо, не зможу їздити так повільно, як Нойок. 40 км/год – уявляєш? Ми на базу з Бреста виїжджаємо за годину до тренування, щоб встигнути. Повземо постійно, я йому кажу: «Ти можеш хоч трохи додати?» Я так не зможу, я ганяти почну. А тут даішники строгі – права швидко заберуть. Не хочу. Потягом сів, доїхав до Мінська, там взяв таксі «Баварія» – «Шмаварія» – тебе зустрічають, красиво дверки відкривають, музика-інтернет, їдеш собі красиво.

 

Я Нойок сказав: «Як-небудь покажу тобі разок свою їзду. Одягай памперси, каску – влаштую прогулянку!» Він:«Гаразд-гаразд, не заводись». Рекорд швидкості? 290, так, в Києві. Ми виїхали на бориспільську трасу, яка до аеропорту веде. Три смуги туди, три смуги назад. Темно, машин вже не було. Ми з Шевченком їхали. Я газанув, він наздогнав. Я знову газанув. У нього Panamera, у мене Ferrari. У Андрія Миколайовича тачка була заряджена, а у мене проста комплектація. Хоча на спідометрі було 310 км/год, дозволяла тільки 290. Шева мене тоді обігнав. А в місті я легко розганявся до 220 км/год... Зараз не воджу. Нехай білоруси відчувають себе спокійно».