Як масова хвиля радянських талантів назавжди змінила футбол Європи

В кінці 80-х і початку 90-х років минулого століття хвиля обдарованих, але в значній мірі недооцінених футболістів хлинула на простори Західної Європи зі Сходу. Вони прийшли з держави під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік, яка знаходилась в процесі припинення свого існування.

Країни, що входили до складу союзу, знову відкрили для себе національну ідентичність та після ряду політичних потрясінь почали відділятися від колосальної за своїми масштабами центральної влади, яка пов'язувала їх всіх між собою в один величезний Союз. Незначним наслідком цього серйозного системного політичного катаклізму став розпад того, що колись було досить грізним, хоча і загадковим явищем, - радянського футболу.

Тихий, але суттєвий витік талантів відбувався у всіх сферах радянського суспільства, починаючи з кінця 1980-х років, коли завдяки перебудові послабився контроль комуністичної партії над державою. Футбол до пори до часу здавався невразливим, але трансфер півзахисника московського «Торпедо» Сергія Шавло в віденський «Рапід» в червні 1987 року став першим реальним показником того, що справа зрушила з мертвої точки.

Менш ніж через рік відбулася ще більш серйозна угода: в березні 1988 року Олег Блохін, один із золотих хлопчиків радянського спорту останніх двох десятиліть, перейшов з київського «Динамо» в провінційний «Форвертс» з австрійського міста Штайр. Українському нападнику на той момент було 35 років, він був лише тінню себе колишнього, тому цей перехід не став великою втратою для радянської футбольної ліги, але відрізнявся великим символізмом. Після Льва Яшина Блохін був, можливо, найсильнішим та найяскравішим футболістом в історії радянського футболу. Добровільна експатріація такого гравця в попередні роки була б абсолютно неможливою.

Кілька місяців потому інший видатний вундеркінд з «Динамо» зробив свій крок в сторону Заходу. Олександр Заваров, визнаний кращим футболістом СРСР в 1986 році, перейшов в «Ювентус» всього через кілька тижнів після вражаючої гри на чемпіонаті Європи-1988, де радянська збірна посіла друге місце.

Якщо перехід Блохіна міг розглядатися просто як останній виклик для старіючого метра радянського футболу, то подібного не можна сказати про трансфер Заварова. Радянська ліга втратила одну з найкращих своїх зірок, що знаходилась в розквіті сил. Вже в листопаді 1988 року Рінат Дасаєв, ключовий голкіпер московського «Спартака» та перший номер збірної, опинився в іспанській «Севільї». Це означає, що до кінця року Радянський Союз втратив трьох своїх найвідоміших гравців.

Шлюзи відкривалися зі скрипом. До цього моменту країна, за дуже невеликим винятком, твердо утримувала своїх футболістів на батьківщині, реєструючи їх в якості номінальних «працівників» державних установ, яким були підконтрольні футбольні клуби. Такий підхід гарантував, що радянські гравці будуть залишатися в країні, але також сильно обмежував їх потенціал для заробітку. У зв'язку з тим, що в кінці 80-х років після оголошення гласності був запущений процес приватизації, клуби під назвою «Динамо» стали піонерами в цьому відношенні, а їх футболісти отримали можливість уникнути фінансових обмежень. У 1989 році сталися не менш великі угоди, зокрема, від’їзд володаря «Золотого м'яча» 1986 року Ігоря Бєланова з «Динамо» Київ, а також Сергія Алейнікова з «Динамо» Мінськ та Олександра Бородюка з «Динамо» Москва.

Але повноцінний відтік всерйоз почався під час краху СРСР і його футбольної ліги - в 1990 та 1991 роках. На тлі запеклих політичних хвилювань в радянських республіках, таких як Литва, Молдова та Грузія, внутрішній футбол країни поступово був знищений через вихід з усіх ліг команд, що представляли тепер уже самостійні держави. «Динамо» Тбілісі, яке було тріумфатором Кубка володарів Кубків в 1981 році, покинуло радянський чемпіонат в 1989 році, а за ним пішли такі колективи, як «Жальгіріс» з Вільнюса та «Гурія» з Ланчхуті.

Кампанія 1991 року мала стати останнім сезоном, проведеним під радянським прапором. У зв'язку з офіційним розпадом СРСР в цьому році ще 12 команд вийшли з вищої ліги, яка згодом була переформатована в чемпіонат Росії.

Західні клуби, які раніше з цікавістю спостерігали за цими процесами і вичікували можливість використовувати раніше не зачеплений ринок, почали діяти дуже швидко. Вони махали величезними пачками грошей перед носами футболістів, які стикалися з серйозною кар'єрною невпевненістю, тому як спокуса отримувати солідні суми в марках, лірах або песетах, а не в жалюгідних рублях, була дуже великою, щоб чинити опір. У розмові з Джонатаном Вілсоном у 2005 році колишній тренер «Дніпра» Євген Кучеревський зазначив, що в СРСР «футболісти заробляли менше, ніж прибиральниці в Англії». Не дивно, що багато хто стрибав від щастя, коли йому представлялася можливість заробити трохи грошей в іншій країні.

Київське «Динамо», яке було гегемоном радянського футболу в 1980-х роках за часів Валерія Лобановського, особливо сильно постраждало від дрейфу гравців на Захід. Український гранд у складі збірної СРСР на чемпіонаті Європи-1988 представляли 11 футболістів. Однак за три роки всі вони покинули країну. Одна з кращих команд Європи тих часів була ефективно ліквідована потоком трансферної діяльності: з 1988 по 1991 рік кияни втратили 17 футболістів, які вирушили в західні клуби.

Але київські «динамівці» були далеко не єдиними, хто постраждав. Інші великі клуби, як московські «Спартак» та ЦСКА, а також «Зеніт», не могли чинити опір, коли більшість їх гравців хотіли податися за кордон. «Спартак», який обзавівся своїм золотим поколінням та виграв чемпіонат СРСР в 1987 й 1989 роках, міг тільки спостерігати, як весь цей «врожай» став частиною зростаючої діаспори радянських футболістів за кордоном. Пішли Вагіз Хідіятуллін, Сергій Родіонов та Ігор Шалімов. У 1990 році 32 з 77 вихідних переходів в лізі відбулися в іноземні клуби, в 1991 році цей показник дорівнював 39 з 94.

Розмивання ігрових ресурсів на внутрішній арені країни незабаром відбилося на складі національної збірної. На Євро-1988 у радянській команді не було жодного футболіста з західного чемпіонату, а вже на ЧС-1990 року в заявці з 22-х осіб було 7 гравців-легіонерів. Після остаточного припинення існування радянської держави, на Євро-1992 вирушила збірна Співдружності Незалежних Держав, яка ненадовго стала наступницею команди СРСР. В її рядах гравців, які виступають за межами колишньої радянської держави було вже 11 з 20.

Для оглядачів чемпіонатів, які заполонили вихідці з радянських республік, новоприбулі спочатку здавалися спортсменами з іншого світу - тієї частини суші, яка все ще вважалася таємничою, екзотичною та віддаленою. Радянські футболісти тієї епохи мали деякий містичний статус, що надавав їм ауру спокійних та високоосвічених людей, чи не з науковим ступенем. Багато хто стикався з завищеними очікуваннями, які ґрунтувалися на заслугах на батьківщині, але далеко не всі змогли виправдати їх, коли опинялися в багатонаціональних західних клубах.

Деякі гучні імена й зовсім виявилися на узбіччі. Наприклад, вінгер Ігор Добровольський, який в 1990 році опинився в іспанському «Кастельйоні». Кращий футболіст СРСР 1990 року відзначився лише трьома голами в Іспанії, перш ніж продовжити кар'єру в інших більш скромних європейських командах, де він абсолютно нічим не виділявся. Олексій Михайличенко (кращий футболіст СРСР 1988 року) відзначився такою ж кількістю голів в 24 матчах за «Сампдорію» в сезоні-1990/91, після чого був проданий в «Рейнджерс».

Журналіст Джонатан Вілсон у своїй книзі назвав Заварова «провалом» туринського «Ювентуса», а Сергія Юрана - «в'ялою іноземною зіркою». Інший оглядач Ян Фаррелл описав Бєланова, як «непідготовленого до життя на заході». Такі зірки радянського футболу, як Федір Черенков та Анатолій Дем'яненко, які також визнавалися кращими футболістами СРСР, виявилися, ймовірно, занадто старими на той час, коли прийшла їхня черга переїхати на Захід.

Загальний посил в ретроспективних коментарях з приводу цих гравців, здається, зосереджений навколо їх нездатності адаптуватися до надмірностей західного світу. Очевидним контрапунктом в цьому ряду є Андрій Канчельскіс, який в 1991 році покинув донецький «Шахтар» для переходу в «Манчестер Юнайтед» Алекса Фергюсона і залишив незабутнє позитивне враження про радянських футболістів.

Канчельскіс, який народився в Україні і має литовське коріння, швидко став одним з улюбленців фанатів в Англії, де його яскрава, пряма та технічно бездоганна гра дозволяла виділятися в лізі, що в основному складалася з досить великої кількості кустарних футболістів.

Однак більшість з тих, хто був частиною цієї першої хвилі радянського експорту, просто виявилися десь посередині між успіхом та провалом. Олександру Мостовому, який був непередбачуваним плеймейкером, після від'їзду зі «Спартака» в «Бенфіку» в січні 1992 року був потрібен якийсь час, щоб освоїтися на Заході. Однак переживши важкий час в Португалії, він у підсумку став одним з найбільш шанованих гравців у історії «Сельти», кидаючи виклик суперникам разом зі своїм працьовитим співвітчизником Валерієм Карпіним. В Італії Ігор Коливанов та його тезка Шалімов виявилися невід'ємною частиною «Фоджі», а згодом перейшли в більш сильні тамтешні клуби.

Тим часом, такі гравці як Дасаєв, Алейніков, Бородюк та Протасов (ще один футболіст, котрий визнавався кращим в СРСР) насилу вписалися в західноєвропейський футбол, хоча їх зовсім точно не можна назвати «промахами». Десь таку ж характеристику можна застосувати й до більшості тих, хто взяв участь у великому відтоку зі Сходу на Захід. Але було б невірним заперечувати той факт, що, принаймні, якийсь час прихід радянських футболістів інтригував оглядачів та уболівальників в тих країнах, де раніше люди з цієї частини земної суші сприймалися виключно як ідеологічні противники.

В даний час елітні гравці з країн колишнього СРСР рідко залишаються в цьому регіоні, за винятком Росії. Здебільшого, зараз тільки Генріх Мхітарян та Євген Коноплянка (обидва народилися при СРСР) грають у великих європейських клубах. Інші таланти з регіону досить в ранньому віці відслідковуються скаутами, що представляють інтереси більш багатих та впливових клубів. За цим слідує пропозиція і, як правило, вже ніщо не заважає таким гравцям виїхати, адже стимулів залишатися в рідних країнах у них відверто мало.

Повна інформація про всіх талантів з колишніх радянських країн тепер легко доступна на Заході, а це означає, що відтік провідних футболістів, що почався близько 30 років тому, так і не закінчився. Втім, важливо розуміти, що поява талантів з пострадянського простору в топ-лігах Європи – явище відносно недавнє, а тому не варто забувати про його, так би мовити, першопрохідників.

Люк ДЖІННЕЛЛ

Переклад та адаптація на українську мову - Олексій СЛИВЧЕНКО