Чому бразильські легіонери не приживаються в Динамо

Якщо ви зібрали урожай «так собі», а розраховували на якісніший «вихлоп», проблеми, звичайно ж, потрібно шукати в собі або в низькосортному насінні. Але все може бути набагато банальніше. Проблема, наприклад, в ґрунті. Ти хоч убийся, але виростити пальмовий гайок на чорноземі не вийде. Пісок потрібний. Умови інші, словом. Так і у футболі частенько. Начебто і гравець непоганий, і ігровий час отримує, але заграти на новому місці не може. Все повз і повз. Потрібно валити, шукати своє місце під сонцем, свій родючий грунт.

***
Бразильці в «Динамо» завжди приживалися важко. Навіть у кращі часи. І навіть якщо у них виходило стати беззастережними гравцями основи, як Корреа, Рінкону, Клеберу або Бетао, вони все одно при першій же нагоді мали намір звідси втекти. Причому куди - не головне. Головне - звідки. Якось відклалося в пам'яті давнішнє інтерв'ю Бетао, який роздумував про те, чому у багатьох його співвітчизників не виходить заграти в «Динамо». Так от, захисник відмітив, що багато його одноплемінників, приїхавши в столицю України, намагаються захистити себе бетонною стіною від місцевого життя, культури і навіть їжі. Бетао розповідав, що після кожної відпустки привозив з Батьківщини відразу декілька ящиків харчів. А ще він сказав таку річ: не треба намагатися змінити київську дійсність, треба до неї адаптуватися. На жаль, але тих латиноамериканців, які зуміли адаптуватися до динамівських реалій, можна перерахувати по пальцях однієї руки. Бетао - один з цих небагатьох. Чому ж не виходило у інших, не менш талановитих, не менш харизматичних?



Відповідь не може бути настільки проста, як здається простим питання. Попри те, що «Динамо» після смерті Лобановського дуже активно почало розвивати легіонерський вектор у своїй кадровій політиці, питома вага іноземних футболістів в команді практично ніколи не була вищою відповідних показників українських гравців. До того ж, в трансферній динамівській політиці не було улюбленого закордонного ринку. Східна Європа, Африка, Латинська Америка - всього помалу.

І ось ще що показово: легіонер практично ніколи в «Динамо» не вважався небожителем. Тобто, він в ментальному сенсі був на одному рівні з будь-яким українським футболістом основи. Ну, хіба що, міг отримувати більше. І тепличні умови для нього ніхто не влаштовував. Хлопцям з колишніх країн соцспівдружності вдавалося досить легко приживатися в «Динамо». З тієї простої причини, що в зміні «грунту» не було потреби. А ось заморським «пальмам» доводилося приживатися на нашому асфальті.

Після 2013-го ситуація в «Динамо» в зв'язку з цим стала ще жорсткішою. Клуб вимушено звернув трансферну активність на зарубіжних ринках, зробивши ставку, в основному, на доморощених гравцях. Були, звичайно, виключення у вигляді Віди або Кадара, але вони лише підтверджували правило: футболістам зі Східної Європи обжитися в «Динамо» не так вже і складно.

***
Проте влітку минулого року київський клуб раптом поводився дуже агресивно на ринку покупок. Причому термін «агресивно» в даному випадку є синонімом поняттю «неадекватно». «Біло-сині» поповнилися відразу трьома гравцями з Бразилії - Че Че, Буено і Сидклеєм. Цих футболістів брали за хороші гроші, на хороші ставки. І головним завданням при їх ангажементі, крім, звичайно, «дати в зуби головному опонентові на внутрішньому просторі», в кулуарах називався гіпотетичний їх вигідний перепродаж. В даному випадку ключове слово «вигідний». В те, що такий трюк провернути вдасться, не дуже вірилося вже тоді, проте за хиткими спинами бразильського тріо маячила велетенська, за нашими мірками, фігура Красникова. Того самого, який був творцем майже усіх трансферних успіхів «Металіста», і який після київської «контрольної закупівлі» став віце-президентом динамівського клубу. З істотними повноваженнями.



Але з перших же днів перебування Красникова на такому відповідальному посту в Києві, його робота не занадилася. Це в Харкові Євген був «першим після Бога», а в Києві він був лише одним з багатьох. Багаторічна динамівська «фронда» розмивала по крупинках усе краще, що міг дати Красников київському клубу. Численні динамівські віце-президенти просто ополчилися проти харківського інородця. Та й з головним тренером «Динамо» у Красникова теж не склалося з перших днів. У результаті Євген Олексійович хоч і залишився де-факто одним з високопоставлених динамівських функціонерів, але його роль була зведена до мінімуму. Та і він сам, з чуток, в клубі практично не з'являється, все більше в першій столиці.

Його «підопічні» - придбані з такою помпою в міжсезонні бразильці - теж опинилися у своєрідній опалі. Хацкевичу було набагато зручніше працювати з українцями, чим годинами на пальцях пояснювати щось іноземцям. Буено взагалі випав з поля зору динамівського тренера. Цьому гравцеві атаки Олександр Миколайович шансів так і не дав. Тому людина без особливого жалю була відпущена геть. У «Сан-Паулу». Динамівські уболівальники навіть думки не склали про цього гравця. Хіба що про його дивовижну супутницю.

***
Ситуація з Че Че і Сидклеєм інша. Їм давався ігровий час, давався шанс себе проявити. Показово, що практично в усіх тих моментах, коли ці гравці з'являлися на полі, «каші» вони не псували. Сидклей начебто як завоював довіру у Хацкевича і досі залишається в команді, хоч тренер ще зовсім нещодавно докоряв тому в тактичній неграмотності, а ось Че Че був проданий за п'ять мільйонів євро в «Сан-Паулу». Сказати, що бразилець був гірший умовного Сидорчука – язик не повернеться. Цілком можливо, він би ще міг принести користь «Динамо», адже його потенціал навіть по тих мізерних «переглядах» - дуже непоганий. Але вже не принесе. З ним, як і з багатьма його колегами, просто не захотіли возитися. Не захотіли чекати, коли він вивчить ще щось, крім наших матів.



В принципі, така позиція київського клубу, хоч і має візуальну схожість з позицією страуса, має право на життя. У серйозному професійному клубі футболісти-легіонери мають бути, як мінімум, по рівню вище за своїх доморощених колег. Та і адаптація новачка до нових умов – це, загалом, його проблема. Проте у нашому випадку потрібно обов'язково робити похибку на контекст. Потрібно розуміти, що «Динамо» зараз – це, м'яко кажучи, не «Ювентус», де можуть собі дозволити сьогодні продати Дугласа Косту, якого лише вчора купили. А завтра знов купити назад. І нічого від цього не поміняється.

У нашому випадку говорити про солідність якось недоречно. Очевидно, що на своїх «дріжджах» динамівці не здобудуть перемог ні на міжнародній арені, ні навіть на внутрішній. Легіонери дуже потрібні. Для посилення. Але щоб вони підсилили команду, з ними треба працювати. Так або приблизно так, як працювали в «Металісті», і як працюють в «Шахтарі». Увага, комфорт, привітність, знання гастрономічних переваг і днів народжень двоюрідних дядів і тіток – і бразильці проростають навіть на харківському або донецькому асфальті.

Проростуть вони і на київському ґрунті. Він не гірше, ніж у сусідів. Просто для цього потрібне бажання і прагнення. А якщо їх не спостерігається, урожай завжди буде «так собі».

І в даному випадку корінь всіх бід – зовсім не ґрунт.

Валерій ВАСИЛЕНКО

Фото - ФК Динамо Київ