«Пригоди найпопулярнішої гри». Автор Sport.ua презентує книгу про футбол
Іван Вербицький написав книгу про український футбол
- 29 апреля 2022, 13:20
- |
- 04 мая 2022, 12:47
- 1568
- 0
Нині нам не до футболу. І книжки теж читати важко. В країні вже третій місяць триває війна. Але навіть у такі важкі миті важливо жити і творити. Не зупинятися. Заради себе, заради країни, заради майбутнього.
29 квітня видавництво «Темпора» планувало презентувати першу для себе книжку про футбол. Планувало задовго, ще до того, як на нашу землю вторглися москалі. Дата презентації підбиралася ретельно і була невипадковою. «Пригоди найпопулярнішої гри» від постійного автора Sport.ua Івана Вербицького, журналіста з 20-річним стажем і футбольного вболівальника з понад 30-річним, мали побачити світ у 30-ліття з дня першого матчу національної збірної України. Проте війна внесла свої корективи.
У наш час важливо, що книжка таки вийде. З презентацією чи без.
«Пригоди найпопулярнішої гри» - третя книга започаткованого видавництвом «Темпора» циклу, який у пригодницькому стилі розповідає про різні напрями людської діяльності. Раніше виходили «Пригоди філософських ідей Західного світу» Тараса Лютого і «Пригоди клітин» Ольги Маслової.
Нова книжка - про гру, яка за кілька століть еволюціонувала від руханкової забави і складника підготовки воїнів до шоу-бізнесу. Ця книжка - про футбол. Той, який ми любимо, і той, на який його перетворили великі гроші. Ця книжка про гру, яка допомагала нам, українцям, зберегти й відстояти свою ідентичність.
«Приємно, що попри все книжка таки видається і невдовзі побачить світ, - каже автор. - Вклав у неї душу, ті знання, напрацювання і цитати з живого спілкування з нашими видатними футболістами протягом двох десятиліть журналістської діяльности. В принципі, книжка - в дусі часу, сповнена ненависті до москалів. Фактично, то історія українського і в його контексті світового футболу моїми очима. Суб'єктивна, може, хтось не погодиться. Довоєнний футбол у Польщі і царській росії, роль Закарпаття, міфи про так звані матчі смерті, дві сторони «Динамо», «Кубок - Львову», історичний злам від «Зорі» й «Дніпра», договірні матчі, бандитський футбол 90-х і, звісно, про визначну роль ультрас, яким присвятив окрему главу».
А в контексті нинішньої дати Іван Вербицький зацитував одну з глав першої своєї книги.
Покоління безбатченків
На зламі 80-90-х років український футбол переживав велике національне піднесення. Принаймні так виглядало зовні. Перші синьо-жовті прапори на трибунах почали з'являтися ще 1988-го, а 90-го «Динамо» й узагалі стало українським. Команда, яка традиційно притримувалася біло-синіх барв, в одну мить стала виступати у жовтих футболках і синіх трусах. В усіх матчах. Звичайно, то був політичний жест тодішнього керівництва клубу на чолі з Віктором Безверхим, котрий, безперечно, самовільно таких рішень теж не приймав. Домашній поєдинок киян проти московського ЦСКА пізньої осені 1990-го, котрий завершився перемогою 4:1 і де-юре оформив останнє, 13-те чемпіонство «Динамо», взагалі був подібним на політичну маніфестацію. На трибунах було кілька десятків синьо-жовтих стягів, принесених уболівальниками з доброї волі. Зрештою, що казати про «Динамо», якщо ще навесні того ж 1990-го, коли збірна СРСР на чолі з Лобановським грала у Києві, за присутності 100 тисяч глядачів, товариський матч проти голландців, жовто-блакитних стягів теж було чимало, а усі оголошення диктора велися українською?
У той час українці марили незалежністю, а заодно з трепетом очікували, якою ж могутньою буде в нас футбольна збірна. Бо як інакше, коли київське «Динамо» надалі залишалося базовою командою збірної СРСР, хоча чимало українських футболістів з падінням «залізної завіси» поїхало грати за кордон, «вдома» ще були міцні «Чорноморець», який в останньому чемпіонаті СРСР став четвертим, а також «Дніпро», «Шахтар», «Металіст» і запорізький «Металург», котрі теж виступали у вищій лізі совєцького футболу і мали у своєму складі вдосталь талановитих гравців.
Проте з незалежністю настало й похмілля. Жорстке. Керівництво Федерації футболу України на чолі з колишнім воротарем «Динамо» Віктором Банниковим виявилося не готовим до того, щоб відстоювати національні інтереси у найвищих футбольних інстанціях і довести наше право виступати у відборі до чемпіонату світу-1994, як то зробили країни Балтії. Натомість Росії, яка мала у керівництві ФІФА в статусі віце-президента В'ячеслава Колоскова, не просто вдалося заявитися для участі у відборі мундіалю, але й отримати статус правонаступниці СРСР. Тобто статистично росіяни всі досягнення совєцької збірної, в якій у 70-80-ті роки на чолі з тренером Лобановським грала левова частка українців (росіян було не більше, ніж білорусів і грузинів) приписали собі.
Для більшості найталановитіших вихованців українського футболу ця звістка стала керівництвом до дії. Не маючи особливих почуттів до новоствореної держави і продовжуючи в душі сприймати себе совєцькими громадянами, наші відомі футболісти один за одним поотримували російські паспорти і почали виступати під «триколором». Союз розпався, а зовнішній вигляд збірної РФ не змінився - її основу надалі складали вихованці українського футболу. Олександр Помазун, Юрій Никифоров, Ілля Цимбалар, Віктор Онопко, Андрій Канчельськіс, Владислав Тернавський, Сергій Юран, Сергій Мамчур, Ігор Ледяхов, Сергій Щербаков, Володимир Татарчук - це 11 прізвищ, тобто повноцінна команда футболістів, яких виховали українські тренери й клуби, але які вирішили, що гратимуть за сусідню державу.
Особливо одіозною у цій компанії виглядає постать луганця Сергія Юрана, який був дуже обдарованим нападником, заявив про себе в складі «Динамо», але ледь перейшов у португальську «Бенфіку» і зійшовся з колишньою командою в рамках Ліги чемпіонів, як забиваючи колишнім партнерам голи, демонстрував бурхливу радість і бігав радіти до лісабонських вболівальників на трибуни. Але не це головне. В інтерв'ю українській пресі Юран говорив, що мріє виступати за збірну України. Проте після цих слів минуло кілька місяців − і Юран безсоромно дебютував за Росію.
Єдиним, хто публічно відмовився стати росіянином, був Олексій Михайличенко, котрий 1991-го став чемпіоном Італії в складі «Сампдорії», а через рік здобув чемпіонство, перейшовши в шотландський «Рейнджерс». Олексієві тоді було 30, на Євро-1992 він був капітаном збірної СНД. Як мінімум до мундіалю в США росіянам Михайличенко знадобився. Проте гравець відмовився категорично: «Ви можете уявити, щоб шотландець виступав за Англію чи навпаки, англієць за Шотландію? Я там виступаю і можу впевнено сказати, що ні. Я українець і не можу виступати за іншу збірну».
Зауважимо, що найближчим часом «Пригоди найпопулярнішої гри» з'являться на полицях «Книгарні Є» та в інтернет-магазині видавництва «Темпора».