Ігор ГРОХОЦЬКИЙ: «Співати гімн на міжнародній арені — щось нереальне»

Гостем редакції Sport.ua став переможець телешоу «Голос країни» Ігор Грохоцький. Він розповів про свою футбольну кар'єру, про те, чому пішов із футболу в музику, та про свою діяльність у ролі музиканта.

- Ви закінчили академію київського «Динамо». Хто із вашого випуску став професійним футболістом?

- Артем Сухоцький, який грає за луганську «Зорю». Артур Рудько, який захищає ворота київського «Динамо». Бараннік - грає за «Ворсклу». Жано Ананідзе був із нами рік, а потім пішов у московський «Спартак». Грав за харківський «Металіст» Дмитро Рижук. До речі, не знаю, де він зараз. Максим Лапушенко і Антон Долгій поїхали у Португалію.

- Спілкувалися тісно із Ананідзе, Рудько?

- Випадкові зустрічі були. Прогулювались, побачили одне одного: «О, привіт! Як справи?». А так, не зідзвонювалися. З Ананідзе ми роки три-чотири не списувалися.

- У якій ролі вам комфортніше - співака чи футболіста?

- Якщо людина займається улюбленою справою та отримує від цього задоволення - напевно, там їй і комфортно. Все життя, яке я присвятив футболу, мені було комфортно грати, я цим марив. Мріяв виступати за збірну України, грати на «Олімпійському», захищати честь держави на міжнародній арені. Але життя склалося так, що я почав співати. Отримав травму і був вимушений залишити футбол. Музикою займаюся доволі довго - два з половиною роки. Від музики отримую не менше задоволення. Я, мабуть, потроху забуваю, як це - бути професійним футболістом. Гітару вперше взяв до рук після шоу «Голос країни», мабуть, через рік. Почав складати музику сам, і грати теж навчився сам.

- Вам пропонували стати голосом клубного гімну «Горняк-Спорт». Чому відмовились?

- Тоді у мене був менеджер, який займався концертними справами, виступами, усіма пропозиціями. Особисто мені написав голкіпер Антон Ситніков. Він теж випускник «Динамо», ми товаришували, потім він пішов грати у «Горняк-Спорт». Написав: «Я чув, що ти мав приїхати до нас». Але це повз мене пройшло. Зараз я займаюся всім сам, тому всі пропозиції висилайте на пошту - і я з радістю прийму вашу пропозицію бути голосом.

- Якщо не помиляюся, ви співали гімн на гандболі, так?

- Нещодавно збірна України грала проти Чехії, я був голосом України, співав гімн. Це був перший мій такий досвід. Співати гімн на міжнародній арені - це щось нереальне. Навіть краще, ніж свої пісні виконувати. Ти несеш відповідальність за всю державу та навіть за результат гри. Як ти заспіваєш, як ти їх зарядиш на матч - так воно і буде.

- Як тоді зіграли?

- 26:23, перемогла збірна України. Після цього мене запросили ще бути амбасадором збірної України з гандболу на матчах: Україна - Іспанія серед жінок (кваліфікація на чемпіонат світу) та Україна - Македонія серед чоловіків (матч-відповідь). Теж співатиму гімн. Тож приїжджайте у Суми, підтримайте нашу збірну.

- Гандбол вживу вперше побачили на такому рівні?

- Так, я познайомився з цією грою. До цього я дивився гандбол по телевізору, вона мене теж захоплювала, але вживу мені не вдавалося побачити. І тут просто неймовірні емоції. Тим паче мені віце-президент Федерації гандболу України сказав: «Тримай мікрофон, підтримуй. Не коментуй, а коли вже епізод пройшов - підбадьорюй наших». У мене така місія була вперше. Думаю, я із цим впорався, тому що наші перемогли, я дуже цим пишаюся.

- Ви за «Маестро» виступаєте, так?

- Так, за ФК «Маестро». Це футбольна команда артистів, зірок.

- Як часто граєте? Коли наступний матч? Коли був останній?

- Ми збираємося кожен вівторок і п'ятницю у Конча-Заспі. Нам «Динамо» дає поле в манежі та третє поле на вулиці, тому ми там збираємося, тренуємося. Матчі доволі регулярно відбуваються. Наступний буде, мабуть, у Пуща-Водиці. Ми там будемо грати із дітьми, мабуть, із персоналом. Це так сказали на тренуванні. Не знаю, чи братиму участь у цьому, тому що в мене буде виступ 18-го.

- Скільки ти вже тренуєшся у команді «Маестро»? Чи є у вас там штатний пенальтист?

- Так, Вадим Олійник. З року 2011-2012 тренуюся. Вперше я поїхав у складі ФК «Маестро» до Пскова (Росія), ми там грали у футбол і виступали. А потім вже, коли почалися заворушення, їздили всюди по Україні.

- Чи плануються найближчим виступи на Західній Україні?

- Я дуже хочу там виступити. У мене вже були люди, які там займаються концертами, але чомусь не вийшло. Зараз у мене такий формат: я виступаю у різноманітних маленький кафе, голос під гітару, більше нічого немає, закрите приміщення. Але зараз працюю над аранжуванням і створенням пісень, щоб дати на радіо і люди слухали.

- Запитання від користувача Sport.ua: «Моя дитина має намір взяти участь у кастингу «Голос. Діти». Що б ви порадили учаснику кастингу? Можливо, маєте особистий секрет успіху?».

- Свій секрет успіху взагалі не знаю. Я тоді вперше прийшов на такий серйозний проект, у мене все тремтіло. Пам'ятаю ці сходинки, якими я піднімався. Думав, як буду співати, як усе це буде лунати, як сприймуть мій голос, мене. Було дуже страшно, але все проходить, коли заспіваєш декілька фраз. А коли вже заспокоюєшся - видаєш назовні все те, що у тебе всередині. Пораджу добре підготуватися, продумати, як це буде відбуватись, як будеш себе почувати - зробити візуалізацію. І сподіватися на те, що повернуться та скажуть, що ти - молодець.

- Користувач Sport.ua пише: «Винайшов про вас інформацію, що ви у минулому році перемогли в Азербайджані у музичному конкурсі. Що це за конкурс? Чому про це мало інформації?».

- Не знаю, чому тут мало інформації. Мене тут навіть майже ніхто не привітав. Я представляв Україну на міжнародному пісенному конкурсі, де участь брали 20 країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Грузія, Росія та багато інших країн) - і я переміг.

- Ви були там єдиним із України?

- Серед виконавців - так. Ще була член журі Валерія Мандзюк. Ми удвох привезли в Україну перемогу.

- Повернемося до теми футболу. У цьому році «Динамо» святкує своє 90-річчя, 13 травня. У цьому сезоні розчаровує команда? Чи буваєте ви на матчах? Або ж по телевізору здебільшого дивитесь ігри?

- Коли ви сказали про 90-річчя, я повернувся на 10 років назад, коли мені було 15 років - «Динамо» святкувало 80-річчя. Я був на тому святкуванні в «Динамо», Григорій Суркіс подарував м'яч і пам'ятну медаль. Я, Рижук і Сухоцький були там. У цей час, здається, було тренування, а ми утрьох поїхали, чомусь нас обрали. Тоді ще «Мілан» приїжджав. Дебютував тоді Гармаш, я був здивований. Ми були з РУФК, товаришували. Щоправда, він 1990 року народження, а я - 1992. Але ми їздили разом на виїзні матчі, товаришували. Я був дуже радий, коли він дебютував. І взагалі радий його футбольним перемогам.

Зараз я, звичайно, слідкую за «Динамо». Болить за результати команди, але зараз усім важко. Складно щось казати, тому що зараз я менше знаю про те, що відбувається у «Динамо». Хочу порадити, щоб люди приходили на стадіон, підтримували наших футболістів. Хочу побажати, щоб тренери виховували наших футболістів і побільше давали їм шанс.

- Коли ви востаннє були на «Олімпійському», підтримували команду?

- Востаннє був на матчі Ліги чемпіонів «Динамо» - «Наполі».

- Трансляціїї дивитеся?

- Звичайно.

- Якщо троє з команди були нагороджені, мабуть, ви подавали певні надії. Чому не склалося? Була травма, але, можливо, ще щось завадило стати професійним футболістом і виходити на поле у футболці «Динамо» вже за дорослу команду?

- Володимир Мунтян брав чотирьох чи п'ятьох футболістів на збір грати за дублюючий склад, зокрема мене. Ми їздили до Загреба (Хорватія) на міжнародний турнір. Там і Макаренко грав з нами. Я виходив грати, подавав надії. Але так склалося: коли я вже приїхав сюди - пропустив фінал чемпіонату України, коли тут були всі скаути, дивилися. Я сів на велосипед - і порвав ногу до кістки, мені зашили. Тому я пропустив цей фінал. Потім вже мій дитячий тренер Драценко сказав мені по телефону: «Динамо не нуждается в твоей игре». Я зрозумів, що все, на цьому моя кар'єра в «Динамо» закінчилась. Але мені телефонували хлопці, казали: «Тут Мунтян питає, чому ти не приїжджаєш на тренування». Для мене це було дивно, тому що казали різне. Приїхав, потренувався місяць. Потім він вже підійшов до мене і сказав: «Ігоре, у нас багато футболістів на контрактах, їдь у Другу лігу, в Першу. Ми за тобою будемо слідкувати». Після цього я ще довго забирав відкріпне, це нелегка процедура. Не хочу на когось наговорювати, але дуже довго ми з татом забирали. Все-таки Резо Чохонелідзе нам віддав - і ми поїхали в «Горняк-Спорт» (Комсомольськ). Я тоді грав півроку. Наступна моя команда була «Бастіон» (тоді ще Іллічівськ).

- Чому в ФК «Горняк-Спорт» не зміг себе проявити?

- Не знаю. У тренера була така концепція: за півроку десь 90 футболістів змінювалися. Всіх тасували, я туди теж потрапив. І потім пішов у «Бастіон», де гспочатку рав, а потім почав відчувати болі у спині - і вже приїхав сюди лікуватися. Коли ніби стало трохи краще - поїхав у «Арсенал» (Біла Церква). Тренер Артимович покладав на мене доволі великі надії. Але потім я відступив, тому що не міг грати. Не міг циклічно займатися спортом, тому що мене дуже турбувала спина, надто боляче було. Тож я відійшов від футболу - і почав займатися музикою.

- В академії «Динамо», напевно, ви мріяли грати за «Динамо» та збірну України. Які завдання зараз ви поставили перед собою?

- Ставлю завдання: щоб мій музичний стиль був зрозумілий людям і щоб якомога більше людей зрозуміли, що співпереживання, об'єднання, справжні почуття одне до одного спонукають до любові, поваги одне до одного та миру.

Спілкувався Максим РОЗЕНКО, текстова версія - Дарія ОДАРЧЕНКО