М.ЖИТНИК «Замість Гаваїв Олексій приїздить до Києва»

Вихованець київського «Сокола» Олексій Житник - єдиний представник українського хокею, який став олімпійським чемпіоном. Пройшовши чудову хокейну школу в складі київського клубу, справжній сокіл вітчизняного спорту продовжив свою кар'єру в московському ЦСКА, а нині виступає в Національній хокейній лізі. Після напруженого сезону в НХЛ Олексій поки що не встиг прибути на канікули до рідної домівки. Тож кореспондент «Спортивної газети» вирушив у гості до його батька - Миколи Івановича, який про хокейну кар'єру сина знає навіть більше ніж він. З'ясувалося, що родина Житників - спортивна. Особливо пан Микола обізнаний із становленням київського хокею.

Житники - родина спортивна

- Наша родина постійно займалася аматорським спортом, - бере слово Микола Іванович Житник. - Коли вже і я створив свою сім'ю, то з'явилися в нас і спортсмени-професіонали. Адже дружина Ірина Олексіївна захищала спортивну честь київських «Спартака» та «Буревісника» на першості Радянського Союзу та України з волейболу. Я з дитинства захоплювався ковзанами. Ще чотирирічним хлопчиком заливав ковзанку й катався зранку до вечора. А влітку грав у футбол. Коли підріс, то грав на першості міста з хокею та футболу. Але це був російський хокей. Лише 1954 року з'явився і канадський.

- Своїх дітей також почали залучати до спорту?
- Старша донька Аня займалася великим тенісом. Упродовж десяти років виступала за ФСТ «Динамо». А ось сини-двійнята Олексій і Дмитро тривалий час визначалися зі спортивними пріоритетами. Займалися танцями, грали на баяні, відвідували секції з волейболу, боротьби, стрільби, плавання, фехтування. Однак через деякий час все це їм набридало й вони шукали іншу секцію. Одного разу донька прочитала оголошення про набір до дитячої хокейної школи. Тож вирішили спробувати ще і в хокеї. На ковзанці «Крижинка» саме набирали групу їхньої вікової категорії. Хлопці витримали рік. А потім перейшли до нового наставника Валерія Голдобіна, який набирав спеціалізовану групу для команди «Сокіл». Особливо виокремлювався Олексій, який проявляв чудові здібності. Чудово стояв на ковзанах. Правда, не вистачало фізичних сил. Дмитрик був набагато слабкішим. Тому через деякий час визнав, що це не його вид, і подався до секції з веслування. Я опікувався обома синами. Щоденні тренування. Тож з двома рюкзаками в міському транспорті і о сьомій годині ранку за будь-якої погоди вже треба було стояти на льоду. Я дуже радів за Олексія, який постійно прогресував, набирався майстерності та досвіду. Він ставав справжнім професіоналом не лише на ковзанці, а й у повсякденному житті, в навчанні. Літо проводили на Дніпрі, де в нас була невеличка дача. Упродовж трьох літніх місяців Олексій самостійно виконував тренерські завдання. Після підйому пробіжка і плавання в Дніпрі були обов'язковими. Потім - перекладина. Крім того, щодня виконував по 25 кидків шайб. Кілька разів не витримував паркан, сітка та матрац. Я відвідував майже всі тренування Олексія.

Перша нагорода - «Золота шайба» від Анатолія Тарасова

- Микола Івановичу, а не пам'ятаєте перший офіційний матч Олексія, його першу перемогу й нагороду?
- Це було під час всесоюзного дитячого турніру на призи клубу «Золота шайба». Цей дитячий турнір проходив у київському Палаці спорту. Олексій був навіть капітаном київської команди. Вони посіли четверте місце у своїй віковій групі й були нагороджені медалями та грамотами. А нагороди вручав знаменитий радянський тренер, багаторазовий чемпіон світу, Європи та Олімпійських ігор Анатолій Тарасов.

- Олексій починав грати нападником, але згодом перекваліфікувався у захисники…
- Коли я займався хокеєм та футболом, то грав у нападі. Звичайно, мені хотілося, щоб і син став чудовим бомбардиром. А ось Валерій Голдобін був іншої думки: «З нього вийде чудовий оборонець». Ми навіть аж трохи подискутували. Він зробив з Олексія чудового оборонця. Тепер я не жалкую. Це ж треба мати такий тренерський талант! З дванадцяти років Олексій почав виступати за збірну Радянського союзу у своїй віковій категорії, пройшовши становлення в юнацькій, юніорській та молодіжній командах СРСР. На представницьких зарубіжних турнірах його визнавали найкращим захисником. У підсумку він двічі ставав чемпіоном Європи серед юніорів. На чемпіонаті світу серед молодіжних команд вигравав золоті та срібні медалі.

- Чи важко було Олексію Житнику пробитися до основного складу «Сокола»? Адже в ті часи в команді був стабільний склад, який став бронзовим призером чемпіонату Радянського Союзу...
- Після закінчення школи Олексія запросили до київського «Машинобудівника». Це був дублюючий склад «Сокола». Тут молоді гравці шліфували майстерність та набиралися досвіду. Менше ніж через рік Олексія переводять до головної команди України. Це був саме зірковий час київського «Сокола». Стажування пройшло успішно.
Адже його опікунами були Шундров, Дьомін, Ширяев, Степанищев. Саме у парі з Валерієм Ширяєвим і розпочав Олексій сходження на вершину Олімпу. А за моїм сином уже почали полювати московські клуби. Особливо наполегливим був Віктор Тихонов. Він кілька разів присилав до Києва менеджера команди Валерія Гущина. За його словами, Тихонов наказав йому без Житника до Москви не повертатися. Ми довго відмовлялися від такої привабливої пропозиції. Адже «Сокіл» став для Олексія рідною командою, яка вивела його в люди, зробила справжнім професіоналом. Я поїхав до Тихонова й відверто йому сказав, що в ЦСКА і так багато молодих, і талановитих хокеїстів. Однак багато з них все-таки і не заграли в цій команді. Мовляв, ви не лише зламаєте хокейну кар'єру сина, а й навіть його долю. На що Віктор Васильович відповів: «Нічого подібного. Це дуже талановитий і перспективний хлопець. Я давно за ним слідкую. Тож переконаний, що під моїм керівництвом він заграє не лише в ЦСКА, а й навіть у збірній Радянського Союзу. Він стане справжнім хокеїстом». У Москві й досі пам'ятають, як під час матчу з місцевим «Спартаком», граючи в меншості, захисник київського «Сокола» Олексій Житник із своєї зони закинув шайбу у ворота господарів, застукавши зненацька не лише оборонців, а й голкіпера. Так Олексій став гравцем московського ЦСКА.

- І вже через рік Олексій у складі збірної СРСР потрапив на Олімпійські ігри...
- Дебют Олексія виявився успішним. На зимовій Олімпіаді 1992 року, яка відбувалася в Альбервілі, збірна нашої країни стала олімпійським чемпіоном. Вагомий внесок у перемогу збірної зробив і вихованець українського хокею Олексій Житник.

- Саме під час олімпійського турніру відбулася ще одна знакова подія в житті Олексія Житника. Вашому сину повідомили, що ним цікавляться клуби Національної хокейної ліги...
- Відомий чеський хокеїст Недоманський був представником лос-анджелеського клубу в Європі по відбору перспективних гравців. Саме він упродовж восьми років спостерігав за грою Олексія. Чех доповів керівництву клубу, що хлопець вже готовий грати в НХЛ. Вони зустрілися в Москві, і Недоманський запросив Житника до Лос-Анджелеса. Минув рік.. Саме розвалювався Радянський Союз, коли надійшло офіційне запрошення до НХЛ. Я поїхав до Америки разом із сином. Олексій уклав свій перший професійний контракт із зарплатою 180 тисяч доларів на рік. Лише через чотири роки вдалося укласти нормальну угоду. Повертався я додому із сльозами на очах...

- Чому?
- Повірте, головне - не гроші. Наодинці, в чужому світі я залишав рідного сина, який не знав ні мови, ні звичаїв, без водійських навиків, а ще не був обізнаний з банківськими справами. Однак, мешкаючи в кімнаті з двома канадцями, Олексій швидко опанував англійську мову. Я помітив, що Олексій багато читає. Постійно в його сумці одна-дві книжки.

- А як склалася сімейна доля Олексія Житника?
- У нього чудова сім'я. Разом із дружиною Людмилою (також киянка) виховує двох діточок. Донька - Аліна і син - Максим. До речі всі займаються спортом. Віддають перевагу великому тенісу. Нині мешкають в Атланті, в орендованому будинку. За словами Олексія, поки він ще грає, то не варто купувати власний будинок. Адже сьогодні ти граєш за одну команду, а завтра тебе вже може придбати інший американський або канадський клуб.

Навіть москвичі визнали, що в Олексія - справжній соколиний характер

- Чи Олексій вже визначився, де мешкатиме після завершення хокейної кар'єри?
- Сказав, що працюватиме там, де платитимуть гроші (сміється). У нього чудові здібності до бізнесової справи. Справжньою берегинею їхньої родини стала дружина. Людмила опікується дітьми та чоловіком. Тож в Олексія надійний тил. Я пишаюся своїм сином. Адже не щороку в Україні з'являються олімпійські чемпіони. Подібне відбувається один раз на 40-50 років. Мені дуже приємно, що Олексій знає своє коріння, що він - українець. І представляє свою державу в найсильнішій хокейній лізі світу. Він - вихованець київського «Сокола». Коли відбувався «Матч усіх зірок» Національної хокейної ліги, то Олексію виготовили форму з національним прапором Росії. Організаторам довелося її перешивати, й Олексій Житник грав під українським прапором. Олексій в НХЛ грає з 1992 року й упродовж шістнадцяти років він їздить відпочивати не на Гавайські острови чи інші екзотичні курорти, а прилітає до Києва, на дніпровські пляжі. Адже в Києві в нього не лише родина, а й багато друзів. Крім того, його тягне до рідної землі.

- Пане Миколо, як би ви коротко охарактеризували Олексія Житника?
- Він - простий, витриманий, стриманий, гідний, скромний, непитущий, не палить.

- Ви разом із сином вважаєте, що саме завдяки київському хокею, зокрема «Соколу», Олексій Житник став великим спортсменом?
- Звичайно, не було б тієї київської команди, до якої свого часу потрапив Олексій, то він би ніколи не пройшов тієї чудової школи та атмосфери, яка панувала в нашій команді. Мені завжди приємно було чути в Москві, що Олексія називали вихованцем українського хокею. Я навіть чудового коментатора Бориса Майорова змусив, щоб він називав у своїх репортажах Олексія українським хокеїстом, вихованцем «Сокола» (сміється). І той. погодився.


Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»